“Ми як батарейка, що розряджається”: військова медикиня про роботу на фронті та психологічне відновлення

Марія Фортушна з позивним “Фісташка” родом із села Українка Дніпропетровської області. Зараз військова медикиня працює у добровольчому батальйоні “Госпітальєри”. І такий позивний для військової не просто збіг обставин.

“Велика різниця у віці з моєю молодшою сестрою наштовхнула на думку придумати щось цікаве у нашій комунікації. І ми вигадали пароль: коли щось даруємо одна одній, то підписуємо “для фісташки” чи “від фісташки”. Згодом, під час повномасштабного вторгнення, сестра створила для мене шеврон з фісташкою, тому, коли на службі у мене запитали щодо бажаного позивного, відповідь була очевидною”, — з усмішкою пригадує військова.

Про життя до повномасштабного вторгнення

Марія Фортушна з дуже творчої та великої родини, у якій 11 дітей. Шість років художньої освіти, мрія стати дизайнеркою — дівчина чітко бачила свою життєву ціль та рухалась до неї. І, якби не війна, то ніколи не пішла б у військо: 

“Ще я навчалась на медсестру, що стало випадковістю, яка мене трохи дратувала. Але це потрібно було для диплома. А щодо дизайну — планувала далі опановувати цей напрям через різні курси та практику”. 

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Марії виповнилось 20. Оскільки волонтерством вона займалася із 17 років, то вирішила продовжити цю справу, але тепер працювала з пораненими цивільними. До захисту диплома студентка мала закрити два місяці практики у медичному закладі. І це була лікарня, куди привозили поранених бійців. Як пригадує Марія, вже на третій день практики вона зрозуміла, що лишиться тут волонтерити на певний період: “Згодом, коли я побачила, яку справу для нас роблять військові, які вони справжні, щирі, я зрозуміла, що все, я хочу бути у цій тусівці”.

Наступний етап — два роки роботи за спеціальністю у цій лікарні.

“Було важко. У певний момент зрозуміла, що на передовій дуже не вистачає медиків. Прийшло усвідомлення, що якщо піду з лікарні, то на моє місце когось знайдуть, а на фронті навпаки: якщо нема медика, то нікому рятувати, ніким замінити. Тоді я вирішила, що для мене буде правильним піти на фронт. Так я доєдналась до Госпітальєрів, щоб у подальшому підписати контракт із підрозділом”.

Про людяність на війні

У Марічки шість молодших братів, і хтось вже має власні сім’ї й дітей.

“Я не хочу, щоб мої брати воювали. Але раптом станеться так, що хтось із них потрапить на фронт, я маю бути поряд і будь-якою ціною рятувати їх. Ось це усвідомлення стало остаточним поштовхом щодо мого рішення”.

Про військових хлопців та дівчат Марія відгукується як про дуже добрих та щирих людей. Часто медикиня отримує повідомлення на кшталт “дякую за врятоване життя”. Але є й моменти, коли не лише намагається надати медичну допомогу, а й підтримати психологічно: «Я часто нагадую військовим одразу телефонувати та повідомляти рідних про те, що живі. Буває, що поранені хлопці чи дівчата вже десь загубили телефон, а я розумію, що їхні батьки зараз дуже хвилюються. Тому часто шукаю їхніх родичів у соцмережах, надсилаю селфі, що з їхньою дитиною все добре, зараз проходить лікування. Інколи пораненим залишаю номер, щоб зверталися, якщо потрібна волонтерська допомога. 

Був випадок, коли я знайшла зв’язок із мамою одного з бійців, написала про те, що її син виїхав до Києва по етапах евакуації. Мама військового приїхала до столиці та провела із сином три дні. На жаль, після цього він загинув. Кожного свята мама героя телефонує мені та дякує за ці три дні з сином, за те, що встигла побути з ним. Для мене дуже боляче це чути. Та з іншого боку це дає стимул продовжувати, адже реальність така, що лічені дні багато вирішують». 

Емоційна підтримка побратимів та посестер 

Один поранений, якому Марія надавала допомогу, якось сказав: “Марічко, ти зробила більше, ніж просто перемотала мою рану, ти зняла засохлу кірку з моєї душі”. Військова переконана, що рани, яких ми не бачимо, часто бувають більш проблематичними, більш важкими. Від цього люди теж помирають: через емоції, можливі суїциди або ж через неуважність на передовій, причиною якої може стати психічний розлад.

Військова розповідає, що часто з пораненими жартує, говорить підбадьорливі слова про те, як пишається ними.

“Іноді я жартую та кажу “Хлопці, зараз я буду багато чого розповідати, щоб не поранення було для вас проблемою, а те, що я постійно говорю”, — пригадує Марія Фортушна. — Звісно, всі одразу сміються і якось веселішають”.

«Я розумію, що пораненим у цей момент потрібен товариш, підтримка, тому, коли чую, що комусь стає емоційно надто важко, і я не можу з цим впоратись, то долучаю психотерапевта або ще когось. По собі знаю, як це непросто, коли депресія, коли не хочеться жити. Сама проходила ці стани, втрати і коли хтось ділиться з тобою аналогічною ситуацією, одразу розумію, що це треба вирішувати швидко”.

Чому для медиків важливе психологічне відновлення

“Багато хто знає мене як людину, яка багато усміхається, жартує. Але потім у моменті якось враз розумієш, що за власною усмішкою ховається небажання жити. Військові медики повністю віддають себе й багато піклуються про інших. Вони працюють з пораненнями різних ступенів складності, з тими, хто вже помирає. Це високий рівень відповідальності й важка робота. Ми батарейка, яка розряджається. Тому, думаю, психологічне відновлення військових медиків має бути у пріоритеті”.

У вересні 2025 року Марія відвідала десятиденну програму психологічного відновлення Repower, яка проходила у Швеції. Поділилась, що після програми знову повірила у життя, знову почала його любити: “Зібрати таку велику кількість військових для психологічного відновлення у дуже гарному місці, з гарними людьми, які про тебе піклуються, виглядає як щось несправжнє, за межами реального”.

На програмах психологічного відновлення Repower передбачено багато воркшопів з психологами, майндфулнес, дихальні практики, рефлексії, вправи на координацію, зниження стресу, нейропластика, цигун, тілесна терапія. Також під час програм учасники можуть отримати новий досвід та враження: мистецтво, екскурсії, різні види спорту, вечори фортепіанної живої музики, писанкарство, гончарство.

“Мені дуже допомогли практики з диханням, концентрацією уваги, нейропластика. Я побачила, що це працює, тому вирішила ділитися цим з іншими військовими медиками. Я дуже здивована, бо від програми отримала те, на що навіть не сподівалась. Купа активностей, новий досвід, нам подарували музичні інструменти та навчили грати на гармоніці, ми займалися вейкбордингом. Це було щось вау, дійсно хочеться жити. 

Знаєте, зазвичай ти думаєш, що загинеш на Донбасі і вже можна буде ні про що не перейматись, відпочивати на небі. А потім відвідуєш таку програму, бачиш, що можна жити гарно, що цього варто прагнути. Отримуєш поштовх та мотивацію. Цей період став для мене справжнім переосмисленням”.

Всі фото надані Марією Фортушною