«На місці загиблого «Штика» могли бути ми»: режисерка Аліса Коваленко про службу на фронті

Аліса Коваленко — українська режисерка документального кіно, чиї фільми здобули численні нагороди на міжнародних кінофестивалях, член європейської кіноакадемії. Її перша повнометражна картина «Аліса в країні війни» — про війну на Донбасі та досвід, пережитий у полоні окупантів — вийшла у 2015 році. Картина взяла участь у понад 50 фестивалях та здобула три нагороди. Тоді вона пообіцяла собі, що якщо станеться повномасштабна війна, то візьме у руки зброю. І стримала своє слово. 

У спецпроєкті «Незламні» Аліса розповіла, про службу на фронті, фільм «Експедиція 49», подальші плани повернутися у підрозділ, та чому вдома іноді важче, ніж в окопі.

Фільм “Експедиція 49” та поїздка на Донбас

До війни я займалася фільмом «Експедиція 49». Це історія про життя п’ятьох підлітків, які живуть на лінії фронту і мріють про подорожі. Три роки тому вони стали учасниками реабілітаційного пригодницького проєкту — експедиції у Гімалаї. Упродовж усіх цих 3 років я фільмувала їхнє життя, а також у травні минулого року — подорож до Гімалайських гір. 

Ще до війни ми вже змонтували чорнову версію фільму і планували зі звукорежисером поїздку на Донбас, аби дозняти наших героїв та атмосферу. 

Десь за тиждень до повномасштабного вторгнення почалася ескалація в районі Щастя та Станиці Луганської. Нас відмовляли їхати, але поїздку ми не відклали. Зокрема тому, що троє моїх героїв зі Станиці Луганської, і я думала, що можливо допоможу їхнім родинам евакуюватися.  

24 лютого я була у поїзді на Донбас. О п’ятій ранку подзвонила мама і сказала про вибухи в Києві. Вона була з моїм маленьким сином у мене вдома у Києві. Разом зі мною в купе був молодий хлопець — прикордонник з Чернігова. Він мав заступити на службу на нульовому блокпосту на лінії фронту біля Золотого-4 — якраз там, де жили двоє героїв фільму. Йому теж почали дзвонити батьки, казали, що в Чернігівську область увійшли російські танки. Ми сиділи вдвох у ступорі, по черзі відповідали на дзвінки від близьких і друзів. Почали читати новини, інформацію про те, що відбувається. Потім усі пасажири почали ходити курити у тамбур і тоді стало зрозуміло, що їм також почали дзвонити родичі. Пам’ятаю, думала тоді: “Куди ці люди їдуть, з ними ж діти, їм треба вертатися”. 

Близько 9-ї ранку ми приїхали у Рубіжне, звідки мене забрав тато одного з героїв у Золоте-4 разом. Їхали порожніми вулицями Лисичанська. Були, величезні черги на заправках, а по радіо лунало: «Евакуація з Луганської області». 

Приїхали у Золоте-4 — там майже ніколи не було спокійно, завжди відчувалася війна, тому коли ми приїхали, просто було відчуття, що обстріли посилилися. Можливо, тому у мене не було такого гострого сприйняття війни. Бойові дії посилювалися з кожним днем — я провела у селі десь 5 днів. Мій чоловік Стефан в якийсь момент почав дзвонити і просити, щоб я звідти виїхала. Бо хоч і складно було передбачити розвиток подій, але через те, що Золоте-4 на лінії фронту, чоловік хвилювався, що зайдуть російські танки і село швидко окупують, а мене вдруге заберуть у полон. І це завершиться гірше, ніж у перший раз. 

У Золотому-4 я жила із родиною мого героя — ми вже три роки знімаємо фільм і дуже здружилися. Я і раніше у них зупинялася, а у цьому селі майже всіх знала. 

У перші дні війни я знімала і разом з героями думали, що робити далі. Намагалася вмовити їхні родини виїхати, але марно, вони не хотіли виїжджати навіть після обстрілів з усієї можливої артилерії протягом багатьох днів. До героїв у Станицю Луганську вже не змогла дістатися, на п’ятий день війни це містечко було окуповане. Ситуація погіршувалась дуже швидко.

Нам з колегою, режисером з Бельгії, який теж знімав на Донбасі, вдалося вивезти одну з героїнь мого фільму з Харкова — Лізу. Вона жила у гуртожитку. Дівчина сиділа весь час у бомбосховищі, їй вже нікуди було повертатися. У Харкові вона вчилася в університеті на дизайнерку, а її рідне містечко окупували росіяни. Ми забрали дівчину та її подругу, а також хлопця на інвалідному візку — одного з героїв фільму цього режисера з Бельгії. Допомогли також з евакуацією моїх друзів з дітьми з Ірпеня. Довезли їх усіх до польського кордону, а звідти наші друзі забрали їх до Бельгії та Польщі.

Довезли їх усіх до польського кордону, а звідти наші друзі забрали їх до Бельгії та Польщі.

Мій син з мамою виїхали з Києва та перебували місяць в Ужгороді у моїх друзів. Папа був у Запоріжжі. Потім чоловік Стефан вивіз маму із сином Тео на польський кордон, звідки їх забрали до наших французьких родичів. Десь тиждень тому мама та син повернулися до Києва.  

“Я мала виконати свою обіцянку, що дала у 2015-му році”: рішення піти служити

Після Донбасу та евакуації людей, я побачилася з сином на два дні і поїхала у Київ, звідки збиралася вже їхати на фронт.

Насправді ще на 7 день війни я зрозуміла, що не зможу знімати документальне кіно, як раніше. Я досі вважаю, що це важливо, але у той момент була розгублена та відчувала, ніби втратила себе як режисерка. На початку війни це було більше про журналістику та новини, бо для документальної стрічки потрібна глибина часу, історія, з якою ти проживеш тривалий час та герої, з якими ти пройдеш якийсь шлях. 

Чесно кажучи, коли я знімала про свої фільми, то постійно хотіла бути учасницею цих подій, а камера створювала дистанцію. Ти стаєш спостерігачем і не можеш бути учасником, я постійно розривалася між цими бажаннями. Ще у 2015 році хотіла піти служити, просто в якийсь момент більшість моїх друзів та побратимів зі служби повернулися до цивільного життя, тому не пішла. Тож для мене було органічним та очевидним, що я виконаю ту обіцянку і замість камери візьму у руки зброю. 

Хотіла піти у ЗСУ. Пішла у два військкомати, де мені сказали, що без військового квитка вступити до лав не вдасться і треба чекати другої хвилі мобілізації. Тоді подзвонила другу «Яструбу» з Української Добровольчої армії. Спочатку мала їхати у Дніпро, але у Києві була кілька днів поспіль комендантська година, і не могла виїхати. Побачила, що мій друг та командир, якого знаю з 2015 року, перебуває на Київщині на фронті. Їхній підрозділ стояв між Київською та Чернігівською областями. Відразу йому написала, що приїду до них. Коли вже приїхала, то сказала, що приїхала не знімати кіно, а воювати. Він помовчав, покурив, видихнув і каже: «Подивимося». Так я вступила до лав 5-го батальйону Української добровольчої армії (УДА), другої штурмової роти. 

“Я не була повним “нулем”: про службу на фронті

У 2014-2015 роках я була у Пісках і мені там постійно пропонували повчитися з чогось постріляти. Взагалі, коли ти перебуваєш на фронті, то багатьом речам навчаєшся навіть спостерігаючи за військовими. Я вже відчувала, що таке фронт, вміла трохи стріляти, розбиралася в артилерії. Не була повним «нулем». Звичайно, багато чому треба було ще вчитися, але на фронті ти значно швидше вчишся, аніж на тренувальних базах. 

Спочатку були у Київській області, потім — у Харківській. 

Ми виконували різні функції, по суті були піхотою. Служили разом із 92-ю бригадою у нашому секторі на Харківщині — були однією з передніх позицій до москалів. Останні два місяці контролювали “зеленку” — це було майже під російським кордоном між населеними пунктами. По-перше, “зеленка” нам була важлива для можливого наступу, а по-друге, там була важлива дорога. Усі чекали контрнаступ російської армії в нашому секторі, бо вони вже взяли кілька населених пунктів біля нас. У разі, якщо вони спробували б піти на нас, ми мали підірвати їхні танки на дорозі. 

Ми контролювали сектор 24 години, а потім дві доби відпочивали. Я називала цю “зеленку” — “зеленкою смерті”, бо там було багато “двухсотих” і “трьохсотих”, входили російські ДРГ. Дуже важко там було, нас інтенсивно обстрілювали з усієї можливої зброї. Ми жартували, що Донбас 2014-2015 років — дитсадок у порівнянні з тим, що відбувається зараз. 

“Там де ми жили прилітало іноді більше, ніж в окопи, бо росіяни ж знали, де ми перебуваємо”

Одного разу вночі, коли я перебувала в окопі, росіяни нас обстріляли з усього, що у них було — літаків, танків, мінометів, вертольотів. Кидали касетні снаряди, фосфорні бомби. 

Обстрілів не сильно боялася, бо як-то кажуть, з 2014-го року вже була “обстріляна”. У мене немає паніки, тим більше коли розумієш, на якій відстані цей “приліт”. Але тієї ночі були такі думки, що якщо загину, то мій син виросте без мене, забуде свою маму через якийсь час. Так сумно від цих думок стало, почала себе жаліти. Але швидко взяла себе у руки, подумала: “Боже, чого я взагалі про це думаю — я нічого не зміню, з окопу нікуди подітися, прилетить чи ні — це лотерея. І взагалі — ми маленькі, всесвіт великий”. Отак пожартувала собі і відпустило. Це єдиний раз, коли були от такі думки.

Насправді дуже рятує гумор під час служби. Він дає легке сприйняття, бо не можна з важкими думками воювати, так можна збожеволіти. Важку реальність треба сприймати з легкістю. 

У нас було багато смішних історій.  Наприклад, якось сиділи під сильним дощем в окопі. Було холодно, ми повністю промокли. І тут один хлопець пішов до командира, який був трохи далі на позиції, і повернувся з морозивом. Ми аж сіли — сидимо у посадці, під дощем, а побратим нам морозиво несе. Ми питаємо: «Де ти його взяв?». Він каже, що з 92-ї бригади взводний приїжджав і привіз морозиво. Мені досі незрозуміло, звідки у того взводного було морозиво. Я не дуже люблю морозиво, але у той момент це морозиво під дощем стало абсолютним щастям. 

Два дні після контролювання ми відпочивали у будинках трохи далі від позицій. Але туди іноді “прилітало” більше, ніж в окопи, бо росіяни знали, де ми перебуваємо. Спочатку відсипаєшся, потім спілкуєшся з побратимами, готуєш їжу. Коли у нас був інтернет від Starlink, то спілкувалася з родиною, постійно намагалася дзвонити сину Тео, щоб не втратити емоційний контакт. Знала, що для 5-тирічних дітей вже через 4 місяці мама може стати тіткою. У них швидко може обриватися цей емоційний зв’язок, а я хотіла його зберегти. Навіть записувала блоги для Тео, де розповідала, що у нас відбувається. Інколи відбувалося одне й те ж, тому мені було складно придумувати, що йому розповідати. 

“Страх був, але здоровий”

Коли вирішувала, що піду на фронт, то було не страшно. Я навіть відчула полегшення, що роблю те, що відчуваю серцем. 

Коли ти на фронті і біля тебе щось вибухає, то виникає здоровий страх, який тебе захищає. Це твій запобіжник, що ти залишишся живим, бо якщо ти втратиш цей страх, то швидко втратиш і відчуття реальності. Моя “планка” страху трохи відсунулася, коли я пережила полон. Це був настільки екстремальний досвід, що потім все, що було менш екстремальним, мені здавалося нормальним. 

У деяких бійців я спостерігала паралізуючий, панічний страх, який блокує тебе і ти не можеш нічого робити. Такого страху у мене не було. 

“Взяла перерву”: базу розбомбили, загинув друг

Багато факторів вплинули на моє подальше майбутнє. 

Нашу  базу розбомбили російські військові, загинув наш побратим та мій друг Михайло Штик, а командир  вийшов з УДА і підписав контракт, щоб піти далі служити. Я теж хотіла підписати контракт та перебувати у його підрозділі, вже пройшла перевірку. Але треба завершити фільм “Експедиція 49”, бо маю зобов’язання і перед партнерами, і перед героями стрічки. 

Контракт по мобілізації передбачає, що я перебуватиму у підрозділі до кінця особливого стану, а скільки він триватиме — невідомо. Це може бути і рік, і два, і три. Сподіваюся підписати гнучкий контракт, який дозволить мені інколи виїжджати по роботі чи до сім’ї, але поки все ж  треба завершити фільм, щоб з вільним серцем повернутися на фронт. 

Тож зараз я взяла перерву. Проводжу час з дитиною, яку не бачила 4 місяці, потім поїдемо у Польщу, щоб монтувати фільм. Бо наш проект підтримує три країни: Україна, Польща та Франція, і частина монтажних сесій має відбутися саме у Польщі. До того ж у нас польська сорежисерка монтажу. Війна багато чого змінила у цій історії і багато речей, які здавалися важливими ще півроку тому, стали не настільки важливими, тому будемо змінювати монтажну структуру. Треба подивитися на історію “Експедиція 49” новим поглядом, вирішити, як будуватимемо історію, що змінимо. 

“На місці загиблого “Штика” могли бути ми”

Два дні до того, як нашу базу зруйнували, ми виїхали з бази, аби тимчасово вивезти частину наших військових машин з Харкова та зустрітися з інструктором з квадрокоптерів. Ми могли повернутися на базу у той же день, але вирішили їхати зранку. 

О 3-тій ночі мені подзвонили і сказали, що базу розбомбили, а “Штик” загинув. О 5-тій ранку поїхали на базу — там були страшні завали, бо у базу влучили російські «Іскандери». Другий поверх, над місцем, де ми спали, був повністю зруйнований. Я спала за півметра від “Штика”, тож якщо була б там, то загинула. Усі поверхи склалися, шансів вижити не було. 

Ми почали розбирати завали та рятувати те, що можна було. Медицина, наприклад, вся згоріла. Я знайшла на місті завалів чашку “Штика”, побиту бетоном, його кепку. Мені було дуже важко це сприймати. Буквально два дні тому ми з ним прощалися, сперечалися про щось, снідали. І тут звістка про його смерть. Це не ті відчуття, які ти відчуваєш, приїхавши на похорон. Ти приїжджаєш на місце, де загинула людина 6 годин тому. Це настільки болюче відчуття, думала, моє серце розірветься. Це був найважчий момент від початку війни. 

Після розбору завалів ми супроводжували тіло “Штика” до Луцька — він жив у селі за 100 кілометрів від міста, майже на кордоні з Білоруссю. Спочатку була церемонія у Луцьку, потім ми поїхали у його село. Мене вразило, що три села, найближчі до його, стояли на колінах, а дорога була встелена квітами. Мене це все поламало. До цього у мене були смерті близьких людей у житті, але саме ця мене просто розірвала. 

Цілий день намагалася стриматися, щоб не впасти у повний відчай, бо треба було щось робити, а всі ці спогади про Штика лізли у голову невпинно, і неможливо було з цим щось зробити. 

Тільки зараз стає трохи легше, бо після похорон ми повернулися до Києва, і за три дні приїхали мама з моїм сином Тео та чоловіком Стефаном. Це допомогло вийти з поганого стану. 

“Спочатку я проклинала камеру на фронті”

Коли я була всі ці місяці на фронті, то спочатку зовсім не хотіла нічого знімати, хотіла поховати у собі режисерку, бо взагалі не відчувала себе нею. Але мені було важливо зберегти цей простір, людей, атмосферу, тому інколи знімала все ж знімала. Здебільшого це було щось, на мій погляд,  неважливе — квітуча вишня, пейзажі, вибухи диму, мурахи в окопах, люди поруч. Нічого драматургічного та цілісного, щоб створити кіно. Просто хотіла зберегти це все. 

Проте повернувшись зі фронту та передивившись матеріал, я відчула, що змогла вихопити це стан очікування та фронтову рутину. Коли ми бачимо фільми про війну, то це зазвичай екшн, вибухи, бої, всі стріляють, ідуть в наступ. Насправді ж 70% війни — це напружене очікування, вглядання у ті самі пейзажі, вслухання у звуки тиші та вибухів.

Дуже мало бачила документальних фільмів, яке передавало б цю рутину. Тому подумала, що можливо, варто з цього матеріалу щось зробити. 

Смерть “Штика” для мене теж стала таким моментом, коли я усвідомила, що не дарма знімала. У мене залишилося багато кадрів зі “Штиком” — де він стоїть, мовчить, їде в автобусі. Спочатку мені було важко ці матеріали дивитися, бо відразу починала плакати, а тепер потроху передивляюся ці відео. 

Спочатку я проклинала ту камеру, яку взяла із собою на фронт. Вона ніби заважала, відволікала мене від служби, бо я думала, що маю її використовувати, якщо вже взяла. Якби її не було, можна було б заспокоїтися, і просто робити свою справу. Але після всього, що відбулося, я усвідомила, що недарма то все було. Недарма я витратила стільки енергії, щоб її таскати та змушувати себе щось знімати, бо можливо з цього матеріалу можна буде щось зробити. Поки не знаю, думаю. 

Вдома важче, ніж на фронті

Я більше втомлююся вдома, ніж втомлювалася на фронті. Там легше все. У тебе є кілька задач, ти їх виконуєш — все кристально ясно. А вдома стільки всього — і побутові проблеми, і робочі, і купу всього треба зробити. Хоча зараз стільки роботи, що не можу думати про щось сумне, відбувається якесь заміщення стресу роботою. Іноді навалюються думки, викликані якимись тригерами, але воно проходить. Постійно думала про те, щоб піти до психотерапевта, але поки не склалося — відкладаю через роботу та зайнятість. Але я вважаю, що психотерапія — це важливо. У нас зараз буде багато травмованих людей, які не можуть самостійно пропрацювати свої травми, а  нам жити разом в одному суспільстві, треба повертатися до нормального стану. 

У 2015-му році після полону я спілкувалася у групі із жінками, які пережили полон чи були в ізоляції кілька років. Тоді побачила, що з жодною з тих жінок психотерапевти нормально не попрацювали. Вони були дуже травмовані  і ці травми, якщо з ними не працювати, лише поглиблюються. 

Психотерапія буде потрібна не лише військовим, звільненим з полону чи тим, хто пережив окупацію. Людина може травмуватися психологічно навіть перебуваючи вдома у Києві, бо стресостійкість у всіх різна. Може бути травма навіть від постійних думок про те, що відбувається війна та гинуть люди. 

Публікацію підготувала команда WoMo.ua за підтримки представництва Фонду Фрідріха Науманна за Свободу в Україні. У публікації подано  погляди авторів, які можуть не збігатися з  позицією Фонду.