На стабпункт привезли з поля бою хлопця вже без ознак життя, і, коли вже не було жодного шансу, людина на очах у всіх оживає: Ярослава Міщенко про силу віри у житті українок під час війни

Християнські храми, мечеті та синагоги після початку повномасштабного вторгнення стали центрами громадського життя українок. Навіть атеїстки відгукуються на заклик релігійних громад про допомогу та долучаються до неї. Але жіночий портал Womo.ua хотів отримати об’єктивні відповіді на питання про духовні потреби українок за кордоном, про підтримку різними конфесіями переселенок, вдів та матерів, які вже на цій війні мають втрати, про перспективи жіночих мирянських рухів та життя у жіночих монастирях на окупованій та підконтрольній Україні територіях. Із запитаннями звернулися до оглядачки Укрінформу та менеджерки проєкту «Україна Православна»  Ярослави Міщенко, яка понад два десятки років висвітлює у медіа релігійне життя у нашій країні. 

Історії чудес на війні, безумовно, підживлюють віру жінок

 Ось уже два роки триває повномасштабна війна. Чи набула за цей час Церква впливу в очах українок?

Я регулярно ставлю це питання представникам різних конфесій, чи піднялась релігійність чи, навпаки, є криза віри. Частіше запитую чоловіків у зоні бойових дій, капеланів. І у 8 з 10 випадків я чую, що релігійність значно підвищилась у всіх конфесіях.

Якщо говорити про жінок, у яких чоловік, син чи донька перебувають у ЗСУ, то ця вибірка у мене просто перед очима. Наприклад, у кожному храмі Православної церкви України відбуваються зараз регулярні спільні читання Псалтиря або молитов за перемогу. Вони майже щодня беруть Псалтир та читають по черзі у голос по одній кафізмі (розділу). До цього може долучитись будь-яка жінка, яка перебуває у храмі в цей час, або читають по домівках, але так, що одна закінчує свою частину, інша одразу починає. Це не витіснення неврозу, як казали б атеїсти, хоча псалтир має терапевтичну дію, ці жінки знають, що цією молитвою підтримують своїх рідних.

Відомий лікар-реаніматолог з Інституту ортопедії Сергій Шпичка мені розповідав, що під час перебування у зоні бойових дій до нього на стабпункт привезли з поля бою хлопця вже без ознак життя, а він підійшов та каже: «Ну, спробуймо попрацювати!». Він почав робити реанімаційні заходи — і людина на очах у всіх оживає. Розумієте, коли вже за часом не було жодного шансу, сталося таке диво. Цей лікар мені сказав: «Я не знаю, чия то свічка горіла та ким є та, хто докричалась до небес, але хлопець не помер у цій ситуації». Ось такі історії чудес на війні передаються між жінками, і вони, безумовно, підживлюють цю віру, коли вони хочуть повернення живими своїх рідних. І навіть ті жінки, які були завжди дуже скептичними та навіть заперечували існування Бога, зараз з позиції останньої надії звертаються до Бога.

Церкви мають цілі мережі шелтерів, в яких живуть переселенки та жінки, які постраждали від зґвалтувань російськими окупантами

Чи є запити на священство в українок, які перебувають у протестантських та католицьких країнах?

Якщо є потреба помолитися, вони можуть молитися в будь-якому християнському храмі. Хоча запит на Православну Церкву і на українську літургію там дуже великий. Але Церква намагається це вирішувати. Священник-настоятель громади, до якої я ходжу, їздить по країнах, куди виїхали українки з дітьми. Він надає їм духовну опіку у Фінляндії, Данії, Швеції.

І він звернув мою увагу, що українки за кордоном не вливаються у протестантські та католицькі спільноти. Коли він відвідував найвіддаленіші куточки скандинавських країн, то взяв із собою фотографа Оле Вільхельма Вагнера, який зробив репортаж.

Складалось таке враження, що наші жінки діставались до найвіддаленіших храмів країни, куди він приїжджав, щоб причастити їх. Їх було так багато! І наші діти були з ними.

І це другий важливий момент. Пережити чужину, знаючи, що ти туди не прагнув, а хочеш жити своїм довоєнним життям у власній країні. Втративши домівки,  улюблені професії, вболіваючи за свою країну, збираючи допомогу ЗСУ та мирному населенню, ці жінки самі переживають глибоку внутрішню кризу.

Багато з них хочуть повернутися навіть попри невтішні прогнози демографів. Те, що вони не намагаються влитися у місцеву протестантську чи католицьку громаду, а чекають свого священника, є також ознакою того, що релігійність навіть жінок, які не перебувають під бомбами, не лише не зменшується, а значно зросла, хоча вони живуть у спокої.

Третій момент полягає у високій активності українських жінок. Я спостерігаю багато  яскравих, креативних проявів цієї невгамовності. Я бачу і вірянок, і волонтерок, які беруть участь у заходах для духовної потреби церкви, так і у тих, де церква йде на зустріч потребам жінок. Православна церква має цілу мережу шелтерів, в яких живуть переселенки, жінки, які постраждали від домашнього насильства і зґвалтувань від російських окупантів. Я ретельно стежу за цією соціальною місією та бачу, що українки з таким ставленням бачать у Церкві принаймні подругу, якщо ще не бачать матері.

Є різні програми навчання при університетах для жінок, які залишилися без житла, без домівки, без професій.  Бухгалтерія, менеджмент, маркетинг, основи підприємництва, масаж — усі спеціальності мають державну реєстрацію та викладаються на базі університетів. У професійних коледжах жінки навчаються на кондитерів, кухарів та спеціалістів з б’юті-індустрії. Старші жінки навчаються в Інституті третього віку, де вони займаються лікувальною гімнастикою, скандинавською ходьбою, навчаються основ користування сучасними гаджетами.

Дуже важливим є те, що ніхто у місіях не змушує дотримуватись релігійного розкладу. Примусу типу «хочеш навчатись — ходи молитись» немає. Крім того, жінка сама по собі є дуже вдячною істотою. Зрозуміло, що, отримавши прихисток у церковних притулках, маючи бодай трошки серця, вона у відповідь пропонує свою допомогу та починає цікавитись Церквою хоча б на рівні святкових традицій. Далі вона відігрівається та починає відчувати сили жити далі та ділитись набутою енергією з тими, хто лише прибув. А коли тобі зроблять зачіску, пофарбують, подбають про твій гарний настрій під час прогулянок та занять фізкультурою, це у жінках відгукується.

Ще один аспект, якому я була дуже здивована, але на який варто зважати, це отримання Томоса. Коли були перші служби українською у Києво-Печерській Лаврі, то жінки старшого віку говорили, що поява національної церкви стала стимулом звернутися до Бога. До цього я ніколи б не думала, що таке можливо. Вважалось, що люди шукають у вірі насамперед справедливості, милості та прощення, Бога, розуміння Царства Божого, не вимагаючи якогось документального визнання для церкви. Але для багатьох саме створення Православної церкви України та утвердження своєї автокефалії дало потужний імпульс для Богошукання.

Окремо я би сказала про вдів та матерів загиблих. У мене була ціла серія матеріалів про жінок, які переживають таке велике горе. І щоб вони погоджувались говорити після таких жахливих втрат, щоб не почувались ображеними, бо після загибелі чоловіків вони стикались  часом з важкою бюрократичною процедурою під час оформлення документів, я розпочинала розмову з фрази: «Я понад 30 років вірю у життя після смерті і знаю, що ми всі зустрінемось у нашій небесній домівці». І я бачила, як ця перша фраза пом’якшувала їх і розкривала. Сама думка про можливість зустрітися з тими, кого так любив, сприяла відвертим та глибоким  розмовам, які справили сильне емоційне враження і на мене, і на читачів. Пізніше, як зізнавались самі жінки, ці бесіди були важливими і для них. Я потім спостерігала за ними у соцмережах. Серед них були ті, хто розпитував мене, як молитися, як подавати, які молитви читати, тобто вони вже заходили в церковну тему з усвідомленими філософськими питаннями. Зараз я кажу про жінок, які належать до різних конфесій, що в горі лише Церква  виявилась спроможною принести їм душевне полегшення. Але війна ще триває, і на священників зараз припадає великий тягар, бо вони є і капеланами, і осередком, який об’єднує громади у допомозі і армії, і людям, і лікарням, і школам. Але зараз підростає хороше покоління священників, тому я думаю, що релігія стане великою  втіхою та дуже серйозним стимулом для українців.

Я спілкувалася з дружинами священників греко-католицьких та православних приходів, які розповідали, що з 24 лютого 2022 року не випускають з рук чоток. Релігійність української жінки з різних прошарків є дуже високою. І бізнеследі, і політикині, і волонтерки, і мами з дружинами, у кого чоловіки, доньки та сини у ЗСУ. І влітку, і взимку я спостерігала у храмах нескінченну хвилю цих жінок. Є високою релігійність і у жінок, які воюють у лавах ЗСУ, у парамедикинь, лікарок та медичних сестер.

Чи стала релігія здатною об’єднувати людей не лише у горі, бо саме це у мирний час багатьох зупиняло?

Я, напевно, суб’єктивна. Але думаю, що коли жінка зайшла в розмову з Богом, то це вже не зупинити. Релігія здатна об’єднувати людей не лише у горі, але й у радості, бо релігійна людина і радіє з чужої радості, і не боїться ділитися своєю. Більше того, релігійна жінка здатна дарувати позитивні емоції більше порівняно із власним атеїстичним періодом. Бо має більше підживлення — молитву, перебування у колі людей, які відчувають спільну з нею потребу та здатні тебе підтримати небайдужими словами.

Це дивує багатьох за кордоном, що у багатоконфесійній Україні та ще й під час війни немає релігійних точок конфліктів

Масовий виїзд українок на захід України, де великий вплив мають протестантська, греко-католицька та римо-католицька церкви і не здає позиції московський патріархат, вплинув на міграцію вірянок з однієї конфесії до іншої.

Під час евакуації два місяці я жила у Львові разом зі своєю подругою-волонтеркою у притулку, який заснувала греко-католицька церква. Жінки там мають право перебувати стільки, скільки треба. Але я ходила на служби до православного монастиря разом із жінками зі сходу. І нам ніхто не дорікав тим, що вам прихисток дала греко-католицька церква, тому ставайте до неї. У цьому плані греко-католицька церква під час війни відчинила двері на підтримку усіх.

Свою величезну роль у цьому питанні відіграє Всеукраїнська Рада Церков, яка об’єднує всі монотеїстичні релігії. Вона має єдиний голос щодо всіх важливих питань, серед них спільна підтримка і жінок з дітьми. Яку б релігію не сповідувала жінка — християнство, іслам, юдаїзм, до якого б храму вона не зайшла, вона отримає підтримку, про неї та її дитину подбають, бо багато релігійних громадських організацій також активно працюють поруч із церквами. І це дивує багатьох за кордоном, що у багатоконфесійній Україні та ще й під час війни немає релігійних точок конфліктів на тлі того, що відбувається у світі. І я пояснюю, що в Україні є хороша традиція — домовлятися. Навіть якщо у церковному начальстві обговорюють якісь складні питання,  але всі вони занадто люблять Україну, то домовляються саме до єдності.

Українські мусульманки є дуже патріотичними жінками

Наскільки українки, які сповідують іслам, мають підтримку, адже багато з них втратили домівки у Криму, а після 2022 року вже і на Херсонщині та Одещині, куди переїжджали з півострова.

Українські мусульманки є дуже патріотичними жінками. Особливо мами тих, хто воює зараз. Кримські татари дуже натерпілись від росіян, тому захист України, повернення Криму, боротьба з ворогом, який знущається з багатьох поколінь, для них дуже вагомі. У нас представниці монотеїстичних релігій товаришують. В Україні щодо цього дуже зрілі спільноти, які виховують дуже здорове українське суспільство, у якого вистачає мудрості й освіченості молитися у різних храмах, але любити Бога та Україну.

Чи стала війна поштовхом до дискусії щодо перспектив появи священниць?

Я про таке обговорення не чула, але й сама дотримуюсь думки,  що у жінок у Церкві є багато можливостей для реалізації. Тому я проти, аби жінки ставали священниками. Крім того, у Церкві не йдеться про побудову кар’єри у світському розумінні. Тут йдеться більше про служіння та про місію. Я вважаю, що жінка може нести своє служіння у багатьох церковних справах. Наприклад, проповідувати у журналістиці. Мене нещодавно підвозив молодий священник, який належав до приходу, що ледь не з боями відійшов від московського патріархату. Він мені сказав, що зростав на моїх статтях. Хіба двадцять років висвітлювання подій з церковного життя, розповіді про життя мирян, інтерв’ю з релігійними діячами є менш впливовою діяльністю, ніж проповідь? Ні! Навчання з любов’ю дітей у недільних школах хіба не така ж ефективна діяльність, якщо ці діти залишаються з Церквою впродовж усього життя? А ви знаєте, які черги стоять до жінок, які створюють шедеври іконопису, церковне шиття? А які в нас дружини священників! У Ніжині дружина священника так всіх об’єднувала, що вони щотижня відправляють багатотонну фуру з продуктами на передову! Гаряча фаза триває два роки — і це вже понад сотню фур спрямували до захисників, бо у році 52 тижні. І це при тому що жінки щодня збираються, аби прочитати молитву за Україну. Тому жінкам зовсім необов’язково служити літургії чи приймати сповіді. Вона проповідує статтями, церковним співом, іконописом, волонтерством, просто прикладом зрілого материнства та людської порядності.

 

Я зрозуміла, що у жіночих монастирях несподівано сформувались громади радянських пенсіонерок. Для мене усвідомлення цього стало найболючішим розчаруванням…

Наскільки війна вплинула на життя та діяльність жіночих монастирів? Чи зросла кількість українок, які вирішили прийняти постриг?

Я дуже любила висвітлювати життя та діяльність жіночих монастирів, але була дуже розчарована тим, що побачила під час окупації. Саме жіночки з монастирів Моспатріархату пішли першими брати російські паспорти, брати участь у псевдореферендумах у Криму та Луганській і Донецькій областях. Я зрозуміла, що у жіночих монастирях несподівано сформувались громади радянських пенсіонерок. Для мене усвідомлення цього стало найболючішим розчаруванням, бо я все ж таки сподівалась там побачити духовну жіночу спільноту, яка любить Україну. А коли всі побачили, з якою легкістю жіночі монастирі пішли в окупації під владу москви, тобто почали фактично зраджувати власній країні, то для мене це певний знак недорозвиненості і громад, і духовних осіб.

Я дуже хотіла би вірити, що на окупованих територіях у жіночих монастирях все ж таки є духовне життя, але нездатність деяких ігумень бачити очевидне вражає. Навіть на неокупованих територіях є сумні приклади. В Одеському жіночому монастирі наче всі заснули. Так, вони моляться за захисників, роблять окопні свічки, але при цьому продовжують зневажати українську Церкву.

Коли я ставлю собі питання, чому монахині Моспатріархату не приєднуються до ПЦУ, то думаю так. Вони живуть промосковськими церковними традиціями, де жінка слухається єпископа чи архієрея, який свідомо та спрямовано вбиває соціальну активність жінок, добиваючись абсолютного послуху. Таким чином у моїх очах, незважаючи на молитви, таке неприйняття України є відповідальністю чоловіків за те, що вони зіпсували та прищепили таку нелюбов до власної країни своїм духовним дочкам. Я вважаю, що така залежність від власного єпископа має певне психологічне підґрунтя. Тому позиція  Церкви після звільнення наших територій буде поблажливою: нехай вони доживають життя у своїх обителях. І ніхто не буде брати не душу гріха якось їх зачепити.

Але у нас є приклади і прекрасних жіночих монастирів, які ще тільки зароджуються. Наприклад, на Волині є такий чудовий жіночий скит, який очолює матушка Євлалія. Поки він невеличкий за кількістю жінок, які там несуть служіння. Але до матушки дуже тягнуться і жінки, і діти. Щотижня вони разом для ЗСУ та для мешканців «сірої» зони збирають продукти, товари першої необхідності, ліки, окопні свічки. Аби виручити більше грошей, вони проводять ярмарки, куди з’їжджаються майстрині із своїми виробами. Коли до монастиря  починають горнутися люди, то це є вірною ознакою та помітним маркером, що він правильно розвивається.

Щодо майбутнього жіночих монастирів, то я слухала виступи однієї монахині на конференції, присвяченій Почаївській лаврі. Там були дуже чудові промови однієї черниці. Чи стануть окремі черниці імпульсом до розвитку жіночих монастирів, покаже час. Я дуже сподіваюсь, що війна стане серйозним поштовхом до розвитку жіночих  релігійних рухів, хай це і не буде чернецтво. Все ж таки чернеча громада мешкає у монастирях та має суворий розпорядок щоденного буття, яке підпорядковує жінок до смирення. Але не кожна жінка готова до такого життя, не кожна хоче полишати професію, родину, тому я думаю, що будуть активно розвиватись саме мирянські жіночі рухи при монастирях. Це буде добре і для церкви, і для української жінки.

У соцмережах обговорюють створення сучасної недільної школи для дітей різних вікових груп — з гаджетами та без зайвого навантаження

Які сучасні освітні проєкти розробляються чи реалізуються для релігійної освіти маленьких українців?

У Дніпрі є священник Сергій Крамаренко, який відкрив дуже цікавого формату недільну школу. Він планує виставляти у Фейсбуці інформацію про те, якою вона має бути. Треба давати домашні завдання чи не треба? В якій формі викладати інформацію?

На Полтавщині керівниця громади теж активно у соцмережах спілкується щодо створення сучасної недільної школи для дітей різних вікових груп. Як в ігровій формі зацікавити малечу та чим можуть бути корисні гаджети, які є в активному користуванні у підлітків? Яким має бути розклад, як правильно розробити програму, якою повинна бути структура уроку релігійного виховання, аби не навантажувати? Становлення недільних шкіл — процес, який триває.

Чи є дискусійним питання про мілітаризацію дітей у таких закладах?

Питання є, чіткої відповіді немає. Але, скажемо так, ми не промиваємо дітям мізки, а залучаємо до підтримки ЗСУ.  Є приклади, коли у недільній школі малеча вже пів тисячі окопних свічок зробила. Поки робили свічки, слухали євангельські оповіді. Поки на Різдво робили янголів, послухали про народження Христа. Поки малювали, ще відкрили для себе якусь частину релігійних знань. У храмах є стенди дитячих малюнків, до яких приходять військові і набираються сил та натхнення перед відправленням до підрозділів.

Під час приватного спілкування  дуже багато священників із різних конфесій мені казали, що після завершення війни відкриватимуть на звільнених територіях недільні школи, розраховані на різні класи та соціальні групи дорослих.

У Ніжині у коледжі мистецтв у дружини священника вже працювала така школа на вісім класів. Зараз вона припинила свою роботу, бо всі зусилля спрямовані на фронт. А вже після війни вона розробить систему релігійної освіти для людей різного рівня підготовки.

На Тернопільщині є прекрасна школа, де приділяють величезну увагу ще й краєзнавчий освіті, крім релігійної. Для діток у недільних школах регулярно влаштовують екскурсії рідним краєм.

Творчість активних священників різних конфесій не має меж.  Наприклад, розробляють виїзні формати недільної школи: наприклад, у дитячій онкології Дніпра, багато приїздів до міських та обласних лікарень чи санаторіїв. Дуже важливо вкладатись у дітей прямо зараз, навіть під час війни, бо вони матимуть позитивні спогади про те, як їм було весело та цікаво у недільній школі. А коли ці діти стануть дорослими, навіть якщо вони відійдуть від Церкви, вони будуть знати, куди їм вертатися у важку годину, аби відновити сили та продовжити своє життя у гармонії.

Тетяна Марінова