Анастасія НіколаєнкоАлтея Джеймс — юна й успішна американська письменниця — приїжджає до Берліну, де стикається з реальністю нацистського режиму й опиняється серед повстанців, що кидають виклик її уявленням про світ. Ханна Брехт втікає від переслідувань до Парижу й опиняється у Бібліотеці спалених книг, де розпочинає власну боротьбу проти нацизму, використовуючи силу друкованого слова. А у Нью-Йорку Вів’єн Чайлдз отримує страшну звістку про загибель чоловіка і вирішує розпочати боротьбу проти цензури, захищаючи право солдатів на доступ до книжок.
«Бібліотека спалених книг» Бріанни Лабускес, що вийде незабаром у видавництві «Лабораторія», — це вражальний роман періоду Другої світової війни про переплетені долі трьох жінок, які вірять у силу книг, здатних перемогти у найтемніші моменти війни.
— Альберт Ейнштейн, — сказала бібліотекарка, ставлячи чашку з чаєм біля ліктя Вів. Прогорнувши кілька сторінок, Вів побачила, що розуміє десь кожне десяте слово. — Він виступав на відкритті нашої бібліотеки.
— Справді? — запитала Вів, вражена. Бібліотекарка ствердно хмикнула.
— Казали, що вечір вийшов чудовий, за запрошеннями ганялися, як зараз за цукром і кавою.
— Ви на ньому не були?
— Ні, — на обличчі жінки майнула настороженість. Вів спробувала приборкати свою надмірну цікавість.
— А коли це було? Вже кілька років минуло, правильно?
— Вечірка відбулась у грудні тридцять четвертого, — відповіла бібліотекарка і розслабила плечі. Вів подумала, що це, мабуть, тому, що вона говорила не про себе, а про бібліотеку. — Однак офіційно бібліотеку відкрили кількома місяцями пізніше, щоб відзначити другу річницю спалення книжок у Берліні. Вів спробувала згадати, в якому місяці це було.
— Тобто у травні? Тридцять п’ятого?
— Так.
Жінка жестом показала на пропагандистський плакат поруч на стіні. Зверху на картинках виднілися слова «Зі світла в темряву». На цьому плакаті, як і на багатьох інших, що їх бачила Вів, було зображено одразу кілька різних подій: вогонь від книжок підіймався в небо, і в ньому горіла будівля Рейхстагу. За всім цим спостерігала нервова постать — Йозеф Ґеббельс. Вів знову повернулась до бібліотекарки — та уважно роздивлялась плакат, і кожна зморшка на її обличчі передавала невимовне горе.
— Ви там були, — мимоволі прошепотіла Вів. Запала тиша, і, коли Вів уже вирішила, що бібліотекарка не відповість, та схилила голову.
— Так. Я була в Берліні в ту ніч, коли палили книги.
На язиці у Вів закрутилось стільки запитань, але вона зупинилась. Вона мало в чому могла назвати себе експерткою, але читати емоції людей вміла справді добре. І тут вона бачила товстезні стіни, які так просто не здолати. Натомість Вів показала на стоси книг.
— І це ті книги, які тієї ночі спалювали?
— Багато з них, так, — бібліотекарка озирнулась, ніби вперше побачила їх. — Важко було скласти повний каталог. Звісно, списки були, — вона скоса зиркнула на Вів. — Нацисти обожнюють списки.
— Це точно, — відповіла Вів таким самим тоном.
— Багаття палали не одну ніч, — продовжувала жінка. — Та ніч на десяте травня була просто демонстрацією, а далі ще кілька тижнів поспіль німців заохочували палити власні книжкові колекції. Усе, що було визнано антинімецьким або могло якось нашкодити Рейху, підлягало знищенню.
Вів задумалась.
— Тобто все, що написали євреї.
— А ще комуністи, всі, хто не відповідає нормам, усі, хто не підтримує ідею вищості раси панів, — сказала бібліотекарка. — Навряд чи ми колись дізнаємось, скільки книжок було втрачено за ті тижні й за наступні роки.
— Але ви намагаєтесь вести облік, зберігати їх.
— Так, намагаємось. Це важка праця, але… — жінка знову задумливо задивилась на плакат.
Вів не налягала з подальшими запитаннями, і була нагороджена за терпіння. Жінка продовжила.
— Книжки — це наш спосіб залишити по собі слід на землі, правда ж? Вони свідчать про те, що ми тут жили, ми кохали і сумували, сміялися і помилялися. Ми існували. Так, їх можна спалити, але прочитане не стирається з пам’яті. Книжки продовжують жити у цій бібліотеці, та найважливіше те, що вони стають безсмертними завдяки усім, хто їх прочитав.
В її голосі відчувався такий вогонь, як, мабуть, той, що знищив ці книжки, і Вів теж загорілась ним.
У той момент Вів побачила за звичайною зовнішністю бібліотекарки щось особливе і чарівне.
Вартова. Може, образ цієї жінки як захисниці книжок і був трохи фантастичним, але Вів він сподобався.
А що там у Брукліні?
Натхнення.
Саме це Вів було потрібно: запал, енергія, завзяття. Вона згадала про серйозніший варіант плану, який вони з Гаррісоном вигадували на п’яну голову, — промова, публічне приниження Тафта, що змусило б його відкликати свою поправку.
Звісно ж, у залу Сенату Вів — або цій бібліотекарці — не потрапити. Але це й не обов’язково. Вона відповідає за зв’язки з пресою важливої воєнної організації. Навіщо їй палата Сенату, якщо в неї є контакти всіх найвпливовіших журналістів у місті?
Вів ще не встигла до кінця все зрозуміти, як бібліотекарка нахилилась до неї.
— І звідки цей запал у ваших очах?
Запал у ваших очах. Вів ще раз прокрутила фразу в голові, вона їй сподобалась.
— Що ж, гадаю, спершу треба представитись. Я місис Едвард Чайлдз, але всі називають мене Вів.
Тиша, що запала далі, підтвердила підозри Вів, що бібліотекарка не збирається представитись у відповідь.
— Я працюю в Раді з питань книжок у воєнний час, — поспішила вона заповнити незручну паузу.
— Рада з питань книжок у воєнний час, — повторила бібліотекарка. — Боюсь, я не чула про таку організацію. Вів засміялась на її слова.
— Не тільки ви. Ми невелика, але могутня організація.
Вона підняла руку, як клепальниця Розі з плаката We Can Do It. Бібліотекарка мовчки дивилась на неї, і Вів прочистила горло і перейшла на більш професійний тон, яким зазвичай проводила екскурсії організацією для благодійників або розповідала журналістам про ініціативи Ради.