Надсилаю дружині до Німеччини квіти та подарунки, я цим не лише Олю балую, але й синів виховую чоловіками: актор Дмитро Вівчарюк про тригери життя без родини

Дмитра Вівчарюка зараз можна побачити і онлайн, і у кінотеатрах.  Телеканал ICTV2 демонструє телесеріали власного виробництва «Козаки. Абсолютно брехлива історія» та «Юрчишини», а у кінотеатрах триває прокат довгоочікуваної стрічки «Довбуш». Але портал Womo.ua запросив актора стати героєм  проєкту не про мистецтво, а про збереження родинних стосунків на відстані «Як йому без неї?». Вибір не був випадковим,  адже  Дмитро живе та працює  у Києві  майже два роки без родини. Які почуття розривають йому душу та серце? Відповіді без прикрас читати буде нелегко.

Я не розумію, що Оля у мені знайшла, бо я на її місці за себе заміж не пішов!

Коли війна втрутилась у ваше життя?

Ця війна почалась для мене у грудні 2013 року: Майдан, Банкова, Інститутська, Беркут, тітушки, палки по голові, адреналін…. Мій батько пішов добровольцем у першу хвилю призову в АТО та у 2014-2016 роках воював у Марʼянці та Авдіївці.

А повномасштабне вторгнення  вас застало у Києві?

У мене напередодні були зйомки, тому я спав. Ми живемо відносно недалеко від Жулян, тому прокинувся від якихось звуків та пілікання від повідомлень. Спочатку промайнула думка, що сусіди зранку ремонт почали. Тут кума ще телефонує: «Війна почалась, а ви спите!» Вийшов на балкон: а там все бахкає, свистить. Глянув у новини, а там вже стрічки палають. І у месенджерах тисячі повідомлень. Я зрозумів на балконі, що мені треба зараз говорити з дружиною та дітьми спокійним голосом, і я сказав: «Олю, сонечко! Бери гроші, документи, необхідні речі для вас з дітьми і їдьте на захід країни». Ось так ухвалювалось рішення про їхній виїзд.

Наскільки важким було прощання?

Емоції мене живцем розривали на шмаття. Дружина — це моє натхнення. Вся Україна знає, яка Оля у мене красуня! І я ревнивий хлопець. Вона надає мені сили та те, заради чого я взагалі живу. Я через хворобу дуже схуд. Мені через регулярні запалення легень ставили багато діагнозів — від туберкульозу до онкології. Пізніше жоден з них не підтвердився, але, поки я чекав результатів обстежень, словами не передати, що я пережив, які думки сиділи у голові та як це все перевернуло моє життя. Оля була завжди поруч. Тим більше я чудово знаю себе та свій характер, тому відверто скажу: я не розумію, що Оля у мені знайшла, бо я на її місці за себе заміж не пішов!

Вона з дітьми (Захару було 7, а Любомиру 3 роки) поїхала автобусом на Івано-Франківщину та жила у готелі біля Яремчі один тиждень, який організував її брат та його керівник для своїх співробітників. Потім пішки з дітьми перетнула кордон до Румунії. А пізніше переїхала до Будапешту, далі до Дортмунду літаком, а тоді у Мюнстер. Там живе вже 30 років найкраща подруга моєї покійної тещі Алла. Вона взяла на себе всі організаційні питання. Представники німецької влади живуть за звичним робочим графіком і нікуди не поспішають, тому облаштування побуту, оформлення документів та отримання офіційного статусу тривало довго. Але турбота та допомога Алли дуже пришвидшували багато процесів. Пів року дружина та діти жили у неї, а зараз уже мають окрему квартиру.

Безлад – це не тоді, коли діти бавляться іграшками по всій квартирі, а коли всі ці машинки стоять на своїх місцях

Вам важко було опинитись одному у власній квартирі?

Твій дім є там, де твоя родина! Оселя після їх від’їзду тієї ж миті стала порожнім барлігом. Без Олі та дітей зникло все — відчуття любові, аромат домашньої випічки, наповнення від дитячої радості. Іграшки синів тригерили тим, що лежали статично на поличках, а не, як зазвичай, розкидані по всій кімнаті. Для мене тепер безлад — це не тоді, коли діти бавляться іграшками по всій квартирі, а коли всі ці машинки стоять на своїх місцях.

Аби не завити вовком, я одразу поїхав допомагати: когось вивозив з Києва, комусь привозив ліки, їжу, вантажі для ТрО. Це рятувало від дурних думок, бо тоді ворог вже був на Оболоні, але всюди панував такий дух єднання, що зараз і не віриш, що таке було. Мисливці та спортсмени зі зброєю у спортивних штанях протистояли другій армії світу! Люди з автівок підпалювали танки пляшками з коктейлем Молотова, а потім таранили та скидали їх у річки, дідусі, які з рушниць намагались влучити в літаки, та бабусі, що труїли пиріжками орків. Де це ще таке було? У якої армії світу у військовій стратегії про такий спротив населення йдеться? Я перші два місяці спав по кілька годин, і переважно не вдома, десь у машині частіше. Одного разу я увійшов до квартири і знепритомнів. А коли прокинувся та глянув на телефон, то виявилось, що я був майже добу без свідомості. А коли вже погнали цих здичавілих з Київської, Чернігівської та Сумської областей, то загострилось питання з житлом на цих деокупованих територіях. Тому я через деяких знайомих волонтерів вийшов на міжнародних інвесторів, які посприяли та профінансували придбання будинків для переселенців (модульні та будинки, в яких давно вже ніхто не жив, їх викупили для ВПО).

Молодший син вибігає та кричить: «Діма! Діма!». Уявляєте, не «тато», а «Діма»!

Коли ви вперше побачились після від’їзду родини?

Проживання без родини мене дуже тригерило усі 8 місяців до першої зустрічі. Думка про те, що діти ростуть без мене просто ріже без ножа. Уявіть, що таке для трирічної дитини тата бачить 8 місяців лише по відеозв’язку та у кіно. Я не попередив про приїзд, хотів зробити сюрприз. Зустріч була дуже емоційною. Не хотів би я таку сцену грати у кіно! Я постукав у двері та сказав: «Добрий день, будь ласка, відчиніть двері, це Дмитро!». «Який Дмитро?». Дружина навіть не змогла нічого сказати, а потім почала плакати. Старший син Захарчик спочатку злякався, Оля сама плаче, дитину заспокоює. Я теж дитину обіймаю, дружину пригортаю. Молодший син вибігає та кричить: «Діма! Діма!». Уявляєте, не «тато», а «Діма»! Я Любчику кажу: «Мій ти Зайчику, я ж тато!». І він мене почав вже після цього називати татом. Старший Захарчик мене не відпускав, я дві години, поки він не заснув, пролежав поруч із ним. Оля мене за той вечір перепитала купу разів: «Ну, ти ж тепер залишишся з нами?» Я тримався, аби їй не брехати, а потім вона опанувала себе і сама сказала: «Я знаю, що ти повернешся в Україну!». Вдруге ми зустрілися через майже шість місяців. Емоцій було не менше. Ці зустрічі мене лікують.

Ви виїхали за кордон тоді на запрошення?

Так, мені випала нагода поїхати з культурною місію до естонського містечка Нарва. Там ще треба було заїхати за гуманітарною допомогою, то я погодився. Був вражений, бо це невеличке естонське місто перебуває на кордоні з мордором, і ці орки тероризують населення та зухвало там поводяться. Але мешканці цього міста великі патріоти і наші друзі. Вони прийняли понад 13 тисяч українців: надали дах, все необхідне для життя, дитсадки та школи для дітей. Ми їм подарували прапор з автографами хлопців з 31-ї бригади.

Тоді ж дорогою відбулася зустріч із чоловіком президентки Словаччини, говорили щодо створення реабілітаційного комплексу, в якому зможуть наші поранені не просто лікуватись на відновлюватись, а і насолоджуватись, повернувшись до життя і емоційно, і фізично. Там передбачається не лише спілкування наших захисників одне з одним та робота з психологами, а навіть заїзд з родинами, щоб вони разом проходили період адаптації у мирному житті.

Як ваші сини почуваються у дитячих закладах в ФРН?

Оля чудово знає англійську, а тепер підтягнула й німецьку. І вона перекладає Захарчику, про що говорить вчителька у школі. Але йому однаково потрібно було більше часу на адаптацію, ніж молодшому, бо одразу пішов у 1-й клас у квітні (до цього в Україні не ходив до школи). Любчик взагалі вразив — дуже добре щебече німецькою у дитсадку, в якому він єдиний українець. А ще вони живуть дуже насиченим культурним життям — парки, замки, музеї. Дружина за нас двох намагається продовжувати їхнє щасливе дитинство.

Оля створила синам такий світ без війни, що вони почуваються щасливими

А дружина знайшла собі справу до душі?

Оля влаштовує та проводить заходи для дорослих і дітей. Це і культурні проєкти, і благодійні зі збирання допомоги та мітинги. Я дуже дружині вдячний, що вона створила дітям такий світ без війни, що вони почуваються максимально щасливими. Ми живемо на відстані вже 20 місяців, це страшно…

У вас з’явилися якась нова родинна традиція з дружиною та з дітьми через спілкування відеозв’язком?

Інколи ми вечеряємо та чаюємо онлайн. Це Олю заспокоює, бо вона на власні очі бачить, що я поїв. Обов’язковим є ритуал побажання гарної ночі і солодких снів та зранку — відео в кружечках для дітей, аби у них пройшов гарно день. Коли ти подумаєш про те, скільки дітей страждає та гине від обстрілів, що батьки їх взагалі більше не побачать, стає моторошно. Я сварюсь з батьками у сірій зоні, які не вивозять дітей, бо тримаються за хату та гараж. Невже життя дитини є менш важливим, ніж цей уже напівзруйнований дім? Будинок відбудуєш, а дитину з того світу… Діти повинні бачити мирне та краще життя. Ліпше пожертвувати тим, що діти не поруч, а не ховати їх, витягаючи з-під завалів.

Я сам інколи зізнаюсь дружині «у зрадах»…

Ви зізнались, що були до війни ревнивим. Ця тема актуальна для багатьох роз’єднаних родин.  Як ви опанували свої ревнощі, живучи майже два роки на відстані?

Після 24 лютого 2022 року всі ревнощі набули нової якості після пережитого — вони стали приводом для жартів. Я, наприклад, Олі так і кажу: «Ти у мене така надзвичайна красуня та така молода. Чому ти у мене щоразу питаєш, коли ми побачимося наступного разу?  Знайди вже там собі олігарха. Може, від нього і ЗСУ перепаде кілька літачків-винищувачів!». Вона заливається від сміху – і це для мене, як бальзам на душу. Я сам інколи зізнаюсь дружині «у зрадах», розповідаючи, як мене палко обіймали та цілували «дівчатка, яким 80+», коли дякували, що ми надали їм допомогу. І вона знову сміється! Зараз наші стосунки стали кращими, ніж були, через цей постійний ризик небезпеки. Хоча навіть серед наших знайомих є чимало випадків розлучень.

Але щодо вашого проєкту «Як йому без неї», скажу так: дуже влучна назва. Всі чоловіки усвідомлюють, що без вас, дівчата, їм дуже кепсько. Скільки я не спілкуюсь з хлопцями, висновок один: то вони вам у телефонних розмовах віджартовуються, розповідають якісь кумедні і позитивні історії у повідомленнях. Але кожна з вас — дружина, наречена чи кохана дівчина — для кожного захисника є Всесвітом. Ви надаєте впевності, щоб не зробити «на нулі» жодного кроку назад. Тепер на українках тримається просто все: вона відповідає за безпеку, життя, освіту вже народжених дітей та власне здоров’я, аби після війни народилось нове покоління сильних українців, вона працює, вона заробляє, вона волонтерить. Такого жаху, який ми маємо зараз, не міг припустити подумки жоден із чоловіків. Після цієї війни я впевнений, що жінкам не доведеться двічі просити прибити цвях чи посунути тумбочку, бо прагнення до життя в родинному затишку після жахіття війни буде зашкалювати у пацанів.

На передовій я ніколи не чув від хлопців, що вони потерпають від ревнощів. Можливо, відкидають ці думки, бо поруч побратими гинуть, втрачають руки-ноги, а ти тут будеш думати, що дружина комусь там усміхнулась? Сам я цю тему під час спілкування з ними не порушував.

Хлопці повзають на животах мінними полями та збирають рештки загиблих у пакети, щоб родинам не відмовляли у грошах

А яку тему на передовій хлопці порушували?

Зараз почастішали випадки, коли, незважаючи на офіційні свідчення побратимів, загиблу людину оформлюють зниклою безвісти, щоб родинам не платити кошти. І хлопці почали на животах повзати мінними полями та збирати рештки загиблих у пакети, щоб потім бюрократи не викручувались і не відмовляли родинам у грошах. А уявіть, що з такими щільними обстрілами, як зараз, вони частини тіл своїх побратимів збирають ледь не щодня. Після цього, навіть якщо ти і ревнував дружину, то ніколи про це й не скажеш.

Тема збереження родинних стосунків на відстані в окопах актуальна?

Ця тема аж підгорає своєю актуальністю. Тому і сам розповідаю, що багато хто мамам, дружинам, нареченим, донечкам, сестрам на дні народження та навіть і без приводу і квіти надсилає з окопів, зробивши замовлення заздалегідь телефоном чи попросивши мене чи інших волонтерів подбати про букет та подарунок. Як можна жінці на річницю весілля не подарувати квіти, сережки чи парфуми, які вона любить? А маму не привітати з Днем матері, а сестру чи донечку з 1 вересня? Є продаж на сайтах різних виробів, кондитерських смаколиків з доставкою.

Я бачу, як дехто з наших захисників мовчки слухає та на вуса мотає. Є і серед хлопців люди з дуже розвинутою фантазією. Один з побратимів своїм дівчаткам замовив столик у їх улюбленій кав’ярні на певний час, коли знав, що поїде за вантажем та матиме якісний зв’язок, сплатив їх рахунок, але у них було спільне чаювання з татом у телефоні. Не знаєш, що робити, скористайся досвідом інших. Я теж виконував функцію такого дарувателя на відстані.

 

Треба ще вміти не проходити поруч із життям

Ваша дружина отримує за кордоном від вас подарунки?

Кожен чоловік повинен дати відповідь на запитання: яку жінку ти хочеш бачити по життю поруч з собою — виснажену та змучену хатнім побутом чи з усмішкою навіть попри війну?  Я про свій досвід і розповідаю хлопцям теж, бо вони запитують, чи отримає дружина подарунки за кордоном. Я відповідаю, що моя Оля у Німеччині. Я надсилаю букет квітів, фрукти та цукерки. І все доставляли! Я цим не лише дружину балую, бо надсилаю подарунки без приводу, але і своїх синів виховую чоловіками. Треба ще вміти не проходити поруч із життям. Я виріс у багатодітній родині. Мене не виховували романтиком, але я знаю, що таке трохи недоїсти, битися за свої права та конкурувати у професії та у житті. Я дарував дівчатам квіти з клумби, і мене хлопці дражнили підкаблучником. А мені подобалось!

Про які родинні проблеми вам розповідають поранені у шпиталях та реабілітаційних центрах?

У мирному житті, у шпиталях та реабілітаційних центрах, тема ревнощів інколи виникає, але вона якісно інша. Всі розуміють, що такого життя, як до війни, коли немає рук чи ніг, не буде, бо людина стає обмеженою у русі, багатьом доведеться змінювати професію, незрозуміло, який дохід матиме родина чи витримає таке навантаження дружина.

Ви навчилися долати наслідки вигорання після такого важкого спілкування?

Не навчився. І не буду навчатись. Мені дружина ніколи не жаліється, що вона сама з двома дітьми вже виснажена за ці два роки. А я буду жалітись? Взяв родинні альбоми, увімкнув відеоархів — подивився, пригадав чудові часи, надихнувся цими спогадами і йди далі. У мене зростають два генії, і треба заради них зробити країну кращою, а не передати війну їм у спадок.

У професії я частково можу підлікувати наслідки вигоряння, бо припинив спілкуватися з тими, кого раніше вважав друзями, працюючи у театрі. Коли війна почалась, у театрі залишилась невеличка група людей, а решта, разом із художнім керівником, хутко зникла. У нас є автобус, так він просто стояв – і все. Його не використали ані для порятунку родин нашого колективу, ані для порятунку інших людей. Ніхто не знав, що робити. А коли через чотири місяці керівник повернувся і зробив вигляд, що нічого не відбулося, мене це вбило… Уявіть, він одягнув вишиванку і почав махати прапором зі сцени, горлаючи «Слава України!» І все! Я пішов з театру. Хоча формально у мене завершився контракт, який я не хотів поновити. Найбільшим шоком стало, коли його ще й Залужний медаллю нагородив за допомогу ЗСУ. І тоді я зрозумів: не бачити тих, кого не хочеш більше знати, дуже сприяє збереженню мого здоров’я. Мене підтримали багато людей, коли я рубанув правду, але  у СМСках. А я потребував того, щоб вони стали зі мною поруч, коли я поставив жорстко питання про те, що художній керівник зрадив мене, колектив, не подбавши про людей: “Де ви були у перші місяці вторгнення? А ще краще — з 2013 року, коли я на Майдані та на Банковій отримував травми голови?”.   Такому керівнику в театрі не місце. І ми нічого не змінимо у цій країні, якщо будуть такі художні керівники. Після цього я не хочу поки що працювати у театрі, бо регулярно їжджу з вантажами до хлопців, і для цього я маю бути вільним у часі.

 

Дмитро Вівчарюк активно займається волонтерством з 2014 року

 

Мене дратує, коли кажуть «економічний» чи «культурний» фронт. Мені один з побратимів теж цю думку сказав: «У нас один фронт, на якому кожен робить те, що найкраще вміє». І забезпечення захисників, яке на десятому році війни є досі недолугим, є не  менш важливим, ніж зброя. Адже це теж людські життя та здоров’я — від шоломів до ліків. Навіть в окопах хлопці дивувались питанню, яке комусь ставлять: «Ось чому ти там не воюєш?». Починаєш розбиратись, а цей чоловік — електрик від Бога, який під обстрілами ліз на висоту 30 метрів, аби людям світло повернути у трьох областях. І його фахові знання не менш потрібні, ніж те, що він взяв би у руки автомат, бо, щоб його замінити на старих ЛЕПах, треба ще вчити кілька років.

Дмитро Вівчарюк у серіалі «Зв’язок» («Новий канал»)

Відмовився від серіалу про волонтерів, бо сценаристи написали відверту дурню

У вас багато пропозицій у кіно?

Вийшов на «Новому» телесеріал «Зв’язок», на підході трагікомедія, назви якої я точно ще не знаю. Мене вразила пропозиція знятись в серіали про волонтерів, бо там сценаристи написали відверту дурню. У дешевій спробі хайпанути на війні я участі не беру. Я знаю правду, тому й відмовився. У нас серед волонтерок та захисниць є купа дівчат! Українська жінка найкрасивіша у світі. Наші акторки неймовірно гарні та талановиті. Вони зіграли б у серіалі про війну, написаному без хайпу, ці ролі такі, що забрали б  усі «Золоті глобуси». Але сценарії повинні написати фахівці високого ґатунку. А ми їм історій з життя розкажемо чимало — і про парамедикинь, і військових лікарок, і про снайперок, і про зооволонтерок, і про жінок у «сірій» зоні. У мене є думка книгу написати про людей, які залучені до кіноіндустрії. Поставити три питання у часи війни і зібрати їхні відповіді. Але поки що руки не доходять. Працюй, волонтере, війна триває.

Мене цікавило, як поєднати у своєму Забо мольфара з воїном

Ви задоволені тим, як складається прокатна доля «Довбуша»?

Я задоволений тим, що Олесь Санін показав Україну чудово. Експедиції у гори були важкими: з масовкою команда складала до пів тисячі осіб, але я стільки краси побачив! Олесь довго виношував ідею і задовго мені казав: «Я віддам тобі роль мольфара». І я посміхнувся, бо щось скажене та містичне у мене у характері є. А грати схожого на себе — справа найважча. Мене цікавило, як поєднати у своєму Забо мольфара з воїном. І я почав цікавитися, що це за люди такі — мольфари. Багато дивився документальних стрічок, читав статті про їхню енергетику та вплив на людину. Після цього мій Забо у мене в голові склався як воїн і людина з великим серцем, яка використала усі свої містичні знання не для замішування трав, а для того, аби народу жилося легше.

Команда дуже крута у нас зібралась, яку професію не візьми. Мене гримували по дві години. Я виглядав шикарно. А ще сподіваюсь на появу режисерської версії цієї стрічки від Олеся Саніна, яка має бути хвилин на 40-50 довшою. І мене там повинно бути більше. Дуже хочу, щоб хлопці на передовій фільм побачили. Це їм теж така форма подяки, бо я вважаю нечесним, коли ти віддаєш все заради перемоги, а хтось просто живе та кайфує…

Тетяна Марінова