Надзвичайно важливо створити нашим дітям райські спогади, щоб вони мали, чим причаститися у скрутну годину: Олеся Геращенко про пошуки джерел самозбереження під час війни

Засновниця Українського центру злагоди, культуролог та конфліктолог, авторка книги «(Не)Свідоме мистецтво» Олеся Геращенко вже зараз активно  закликає до участі та модерації нового суспільного діалогу, який сприяє не лише самозахисту під час війни. Йдеться і про пошуки національної злагоди після перемоги. Для збереження у ставленні один до одного чуйності та людяності можуть і мають використовуватися мистецтво, громадське лідерство, попередній досвід та спогади. Про ефективність цих методів та готовність до спілкування у різних форматах Олеся розповіла WoMo.

Я відчула певну безпорадність через неспроможність мистецтва зарадити катастрофі, яка нас спіткала

Які дієві механізми пропонує візуальне мистецтво у врегулюванні військових конфліктів?

Я пишу на цю тему дисертаційне дослідження, тобто мала би впевнено і недвозначно відповідати на це питання. При цьому, після повномасштабного вторгнення близько півроку не мала снаги продовжувати працювати з матеріалами, бо відчула певну безпорадність через неспроможність мистецтва (як і принципово всього миротворчого інструментарію) зарадити катастрофі, яка нас спіткала.

На одному із заходів для медіаторів у вересні минулого року ми мали простір для взаємного коучінгу, і я скористалася можливістю обговорити свою дослідницьку кризу з колегою. У результаті нашої парної роботи я отримала наснагу продовжувати дослідження, дописати дисертацію, за умови, що підчас захисту я привселюдно її спалю у якості мистецького жесту.

Ви знаєте, цей гіркий гумор якимось дивним чином вивів мене із заціпеніння, у якому, гадаю, перебувала значна частина миротворчої спільноти в Україні. Я повернулася до написання роботи, сконцентрувавшись на історичних підвалинах питання – детальному розгляді теми динаміки миробудівництва у мистецтві. У дійсності, повсякденний, державний та міжнародний виміри образу миру дуже важко «вхопити». Однією з можливих причин може бути те, що митці цю тему вважають нецікавою, у певному сенсі непопулярною. Іншою причиною може бути те, що естетичні репрезентації миру (на відміну від тем таврування жорстокості або глорифікації переможців) майже не залишаються у історії мистецтва. Ті доробки, яким пощастило бути вписаними в хроніки, мають тематику, яка обмежується підтримкою мілітаризму або імперськості. Менше з тим, мені вдалося відслідкувати тяглість мистецьких доробків «з інтенцією миру» від Угода Кадешу (яка представляє собою класичний випадок поєднання політичного та мистецького, адже глиняна копія підписаної угоди стала вже мистецьким артефактом) та сієнських фресок Амброджіо Лоренцетті до графіті Бенксі у Бородянці та Ірпені, які він зробив у листопаді минулого року.

Повертаючись до прикладного виміру питання, моя основна гіпотеза полягає у тому, що коли художник (-ця) пропонує глядачеві погляд на умовного «іншого» у такий спосіб, що це викликає емпатію, мистецтво працює на консолідацію. Тому що особиста історія «олюднює». Але ми маємо розуміти динаміку конфлікту, на певних його фазах, як от, скажімо, превенція, мистецтво має значущу роль. Але навіть у цьому процесі його роль радше фасілітуюча, ніж головна. А підчас фази жорсткого протистояння, гадаю, художні засоби, як і, власне, усі ресурси, мають бути направлені на здобуття перемоги та самозбереження. Я мала можливість говорити про це у 2020-2021 роках з багатьма представниками (-цями) нашого мистецького середовища. Ці розмови опубліковано у моїй книзі «(Не)Свідоме мистецтво. Художні рефлексії. Україна після 2013». Так чи інакше, мої співрозмовники та співрозмовниці відзначають роль мистецтва у документуванні подій, виступаючи у ролі «свідка». Актуальними для віднайдення суспільної злагоди також є процеси встановлення справедливості та прощення. Важливою є робота з пам’яттю та катастрофічним досвідом, а також естетична «легітимізація» прагнення миру. Всі ці аспекти, які уможливлюють консолідацію всередині громади, знаходять своє чільне втілення у роботах нашої художної спільноти.

Для суспільства стало важливим, чи підтримують українців драматичні актори – люди, які все життя присвятили створенню інших осіб та промовлянню чужих думок. Чому митці-скульптори, художники залишились поза суспільної уваги?

Доробки вітчизняної кіноіндустрії або шоу-бізнесу швидко привертають суспільну увагу, відтак, щодо позиції «вигодоздобувачів» цієї уваги, люди мають певні очікування. Сучасне українське візуальне мистецтво – живопис, скульптура, фотографія, перфоманс — на мою думку, досі залишається певною мірою елітарним. Тобто доречно вести мову про соціальну вибірку. За часів Медичі етична позиція Мікеланджело вирішувала надзвичайно багато. Зараз обсяг впливу художника обмежується колом його глядацької аудиторії. Мова сучасного мистецтва, почасти складна для «непідготовленого» глядача, створює певний «бар’єр на вхід» для сприйняття меседжу, але не завжди. Зверніть увагу, як багато значило для суспільства, що в Київ приїхав і творив Бенксі.

Крім того, зверніть увагу, який суспільний резонанс отримують новини щодо ре-атрибуції митців українського авангарду, або коли відомі музеї змінюють назви картин або країну походження художників, вкорінених в Україні. До мистецтва є увага, а відтак, і до митців. А їх громадянська позиція нерозривно пов’язана з творчими результатами. На відміну від акторів, соціально ангажовані митці та мисткині візуалізують питомі собі враження, або відчувають та художньо втілюють  суспільні настрої. Тобто можна казати, що доробок оприявнює світовідчуття художника (-ці), а відтак, або має суспільний відгук, або ні.

Видимість українського мистецтва інспірує іноземців тиснути на свої уряди щодо надання нам необхідних ресурсів

Закордоном митці «мовчазного» мистецтва здатні акумулювати свої суспільства на підтримку України?

Вважаю, тут є сенс говорити про роботу саме української культурної спільноти щодо консолідації суспільств держав-союзників у підтримці України. Багато художників і художниць протягом цього невимовно важкого для нашої країни року доклали надзусиль, щоб промотувати українське мистецтво та його ідеї, нести наш культурний код у світ. Значущість, видимість українського мистецтва за цей рік зросла, як ніколи досі. Це дає певний сигнал людям з інших країн, що ми свідомі того, хто ми є і що ми захищаємо. Відтак, уможливлює, або інспірує їх надалі здійснювати тиск на свої уряди щодо надання нам необхідних ресурсів.

Виховання, освіта чи приналежність до певної статі впливають на реакцію у критичній ситуації?

Вважаю, на реакцію в критичній ситуації впливає попередній життєвий досвід. Як це можна виховати? Коли мої діти потрапляють в складну ситуацію, ми потім її ретельно аналізуємо. Що можна було зробити інакше? Які висновки можна зробити? Чому це нас навчило? Якщо з ситуації не можна дістати позитиву, треба «вичавити» бодай досвід. Це сприяє виникненню адекватнішій реакції наступного разу. Не думаю, що це залежить від статі, але 100 відсотків впевнена, що наша стресостійкість і спроможність відповідним чином реагувати на критичну ситуацію становлять запоруку нашої перемоги.

Як рік війни поглибив ваше розуміння жіночого лідерства?

Ми маємо багато прикладів діяльності жінок-лідерок, які хочеться наслідувати та про які хочеться говорити, особливо під час війни. При цьому я не вважаю, що потенціал до лідерства має гендерну природу. Може йтися про уможливлення, створення умов для жінок його повноцінно проявляти. Чи існують гендерні перешкоди у нашому суспільстві, так звана «скляна стеля»? Так. На мою особисту думку, єдиний спосіб її «пробити» — підтримувати одна одну. Протягом війни склалися особливі умови для жінок до об’єднання та взаємної підтримки. Результати цього процесу приголомшливі. Гадаю, що війна багато що змінила невідворотно. І одним із позитивних аспектів, який ми ще осмислимо після перемоги, стане значущість ролі жіночого лідерства у боротьбі за нашу свободу і територіальну цілісність. Це суспільне надбання залишиться з нами у подальшому.

Пишаюся бути дотичною до створення документального альманаху «Валькірії» про героїзм українських жінок на фронті

Які нові лідери-жінки з’явились у мистецькому колі та стали вагомі для суспільства?

Мистецьке середовище – осередок, де не бракує жінок-лідерок як у керівництві інституціями, так і безпосередньо художниць, скульптурок, мистецтвознавиць, кураторок. Я би вела розмову про самовідданість, яка межує з героїзмом цих жінок. Саме її вони демонструють з початку війни, а особливо підчас повномасштабного вторгнення. Йдеться про художниць, які під загрозою життя створюють протестні роботи на окупованих територіях, кураторок, які, щойно народивши під бомбами, їдуть з малечею представляти Україну на Венеційській бієнале, керівниць інституцій, які проводять життя у потягах і літаках, аби мати змогу чим більше промотувати Україну та наше мистецтво на найбільш респектабельних дискусійних площадках.

Говорячи про зовсім нових лідерок у мистецькому колі, я би, перш за все, вела мову про наших захисниць. Пишаюся бути дотичною до створення документального альманаху про героїзм українських жінок на фронті. Фільм українсько-французького виробництва, у якому зібрані реальні історії дев’яти жінок, які зараз на передовій, має назву «Валькірії» і зараз знаходиться на етапі постпродакшну. Це, звичайно, непоодинокий приклад того, як жінки–військові та парамедикині стають частиною сучасного кінематографічного та художнього, а відтак і культурного, процесу у якості героїнь.

Коли для вас почалась війна?

З 20 лютого 2014 року, коли розпочалося російське вторгнення у Крим.

Чи довелось під час війни переформатовувати роботу Український центр злагоди?

Так, частина команди Центру не перебуває зараз в Києві. Наші головні інтелектуальні ресурси зараз спрямовані на підсилення України в інформаційній війні. Це, звісно, невластива нам функція, але війна внесла свої корективи – кожен(-а) робить все, що наближає перемогу. З іншого боку, восени минулого року ми розпочали роботу над створенням подкасту «(Не)Свідоме мистецтво». Це продовження розмови з митцями щодо суспільного значення візуальної культури, новий соціальний договір, український культурний код. Я запрошую до «мікрофону» також сучасних лідерів та лідерок думок, дотичних до суспільних консолідаційних процесів – провідних фасілітаторів (-ок) діалогів, спеціалістів (-ок) з конфліктної трансформації, психологів (-инь), діячів і діячок культурного поля, письменників(-ць), духовенство.

Ми говоримо про потенційні суспільні загрози та виклики, які постануть після перемоги, шляхи підсилення спільнот і громадянського суспільства в цілому. Іншими словами, розглядаємо можливості і обмеження культури діалогу крізь оптику, що нам пропонує діалог з культурою. Всі мої співрозмовники (-ці) мають різноманітні думки щодо актуальних питань, не з усіма я погоджуюсь (як, думаю, і слухачі), але надзвичайно важливо, щоб діалог тривав, щоб ми виходили із своїх «фейсбук-бульбашок» — середовища, яке дуже комфортне, бо там – лише однодумці, і осягали, що наше суспільство – різне, і що в цьому, впевнена, наша сила. Але вивільнити цей потенціал можливо лише за умови інклюзивного діалогу, де сторони дійсно чують одна одну. З лютого цього року ці розмови можна слухати на застосунку саундклауд, а з квітня ще й на українській платформі NV Подкасти.

Відкритість до діалогу всередині нашого суспільства не може зашкодити

Назвіть ТОП 3,  що вже варто  «залагоджувати» через понад рік війни, не чекаючи на перемогу, і як саме це можна зробити?

 Відверто, я не знаю, як працювати з суспільством, яке на стільки травмоване війною. До того ж сама маю цей катастрофічний досвід і не певна, що я спроможна адекватно оцінювати свій потенціал і дотичність інструментарію, який я можу запропонувати. Головне, що я достеменно розумію, що така робота, якщо виконана неправильно, може суттєво зашкодити. Тому, я утримуюсь від активної практики на сьогодні, збираю інформацію і аналізую її. У консолідаційному процесі наріжне – це добре розуміти не тільки ЩО робити, а й КОЛИ. Є певна етапність розгортання подій, і відповідна доречність заходів. У «гарячій фазі» будь-яка помилка може бути фатальною для процесу.

Що, на мій погляд, не може зашкодити – це відкритість до діалогу всередині нашого суспільства. І чим більш широким буде коло цього спілкування, тим більше наразі невиявлених, але потенційних, проблемних питань ми можемо оприлюднити, і, відповідно, вирішити. Адже від того, що якійсь аспект у нашому суспільстві старанно замовчується, наприклад, через побоювання цькування, він не перестає існувати. Або навпаки, дуже голосні маргінальні висловлювання невеликої спільноти можуть почати скидатися на «генеральну лінію», тому що «помірковані» не включаються у дискурс. Тому створювати безпечні середовища, які уможливлюють людей відверто проговорювати, що їм болить, а також слухати, що болить іншим, дуже важливо. Це багатонюансовий процес, тому що цей невимовний біль треба вміти «контейнерувати». Не думаю, що багато фахівців з фасілітування діалогових процесів мають зараз компетенції і снагу цим займатися. Ті, що мають, – я вклоняюся перед їх, без перебільшення, подвигом!

Що до того, що я вважаю абсолютно доцільним та нешкідливим робити зі свого боку – це підтримувати діалог у мистецькому середовищі, роблячи свій подкаст. Там я використовую принцип інтерв’ю, похідний від однієї з поширених діалогових практик — «проведення кіл». Вона бере початок в традиції корінних народів США, співвідноситься із скіфською традицією передавати одне одному по колу братину й висловлювати по черзі власні думки, а також із січовою традицією військових рад, що відбувалися в колі. Це досі доволі ефективний прийом для обговорення складних питань, що дає змогу залучити учасників(-ць) до рівноправної дискусії, спонукати їх висловлюватися та слухати одне одного. У кола є хранитель(-ка), що стежить за правилами, й «мовник» – символічний̆ предмет, який передають з рук у руки, надаючи по черзі право говорити. Таким «мовником» у мене виступає гарнітура, за допомогою якої ведеться запис. Кожен і кожна відповідають на одні й ті самі запитання або відмовляються говорити — й передають «мовник» далі. Вони можуть почути відповіді інших учасників «кола». Відповідно, у цьому широкому полілозі з’являється можливість прояснити загальні цінності та сформувати об’ємне бачення з приводу питань, які зараз є важливими, або можуть набути значущості після перемоги. Це той спосіб, у який я зараз відчуваю себе впевненою продовжувати роботу з підсилення суспільної злагодженості.

Чи довелось переформувати курс, який ви викладаєте студентам? Що змінили – прибрали чи додали?

Онлайн курс з трансформації конфліктів наша команда розробила у 2015 році. Його цільовою аудиторією було студентство не лише України, але і Грузії, Вірменії, Азербайджану та Молдови – країн, які мали конфліктні зони, безпосередньо спричинені російським втручанням. Тоді у структуру курсу було важливо включити аспекти діалогових практик, медіації, критичного мислення та навичок з самовідновлення, тому що тієї проблемою нашого суспільства, яку можливо було вирішувати за допомогою цих навичок, нам ввижалася поляризація. Наше суспільство кілька разів жорстоко поляризувалося, наприклад, підчас Євромайдану, або минулих президентських виборів, або ковіду. Це нас ослаблювало як спільноту, тому ми намагалися підсилити здатність молоді до порозуміння.

Гадаю, немає сенсу цей курс переформатовувати. Він відповідає своєму завданню. І при цьому, мені здається, що більш актуальними зараз є питання роботи з горем, емпатичною втомою, вигоранням, депресією, панікою. Особливого значення набувають навички з інформаційної гігієни та «екологічного» спілкування. Ми маємо визнати власну крихкість і крихкість іншого, бути «взаємно красивими». Я багато розмірковую над безпечними підходами до вирішення цих надскладних задач у нашому глибоко травмованому суспільстві. Дивлюся на них крізь оптику, що може запропонувати візуальна культура. Практикую «мистецтво малих кроків».

Як змінило вторгнення вас – які якості ви відкрили у собі?

Помітила, що у найскрутніші часи, у цьому році надзвичайно часто, аж до daydreaming, навертаюсь думками у дитинство. Згадую якісь окремі теплі епізоди, відчуття, запахи, затишок. До дрібниць. Перебираю їх, як намистини, милуюся. І це (і майже суто це!) допомагає мені триматися купи. Ці спогади — мій острівець сталості, моя зброя захисту. В них — моя непохитність. Така практика призвела мене до двох висновків — один щемкий, а другий спонукальний.

По-перше, я стала перейматися за людей, які мають мало таких спогадів, для яких дитинство не стало прообразом раю, у якому можна черпати сили, переходячи крізь пекло. А по-друге, я усвідомила, як надзвичайно важливо, до самозречення, для подальшого щасливого, створити нашим діткам «райські спогади», щоб вони мали, чим причаститися у скрутну годину.

Тетяна Марінова