Оксана Хромова17 вересня в Україні відзначають День усиновлення. Ця дата нагадує суспільству: діти не мають чекати на любов і турботу — вони повинні жити у родинах. Тема усиновлення досі оповита міфами та стереотипами, хоча насправді саме «народження серцем» може стати шансом для тисяч дітей вирости в домі, а не в інституції. Про сенс цього вибору, виклики системи та реальні історії ми поговорили з Іриною Туляковою, очільницею Координаційного центру з розвитку сімейного виховання та догляду дітей.
Про важливість і сенс усиновлення
Ви часто говорите про поняття «народження серцем». Що це для вас означає?
Це про людей, які ухвалюють усвідомлене рішення подарувати дитині родину. Вони стають батьками не тому, що дитину народили біологічно, а тому що серцем ухвалили таке рішення. Їхня мотивація ґрунтується на цінностях і бажанні створити дім для дитини, яку народила інша людина. Для мене «народження серцем» — це саме про цей вибір і готовність бути батьками.
Розвінчання міфів
Які найпоширеніші міфи про усиновлення існують в Україні?
Один із найпоширеніших міфів — що під час війни усиновлення неможливе. Насправді процес доступний і можливий.
Ще один стереотип — що усиновити дитину можна лише «через знайомих» чи із чиєюсь допомогою. Але проблема не у цьому: найбільший виклик полягає у невідповідності очікувань і реальності. Адже більшість дітей, які зараз можуть бути усиновлені, — це діти старшого віку, починаючи з 7-10 років, або ж групи братів, сестер.
Охочих усиновити немовля чи зовсім маленьку дитину набагато більше, ніж таких дітей у системі. Це породжує черги та відчуття «неможливості» усиновлення.
Наскільки складна процедура усиновлення? Чи змінилися правила останніми роками?
В Україні процедура усиновлення є однією з найшвидших у Європі. Хоча людям часто здається, що вона складна й тривала, у багатьох інших країнах вона ще довша через більш жорсткі вимоги до захисту інтересів дитини.
Наші виклики інші: відсутність достатньої прозорості, брак інформації про дітей, складнощі з доступом до даних. Через це люди губляться, не знають, як рухатися далі, і відчувають, ніби процес неможливий. Тож річ не стільки у правилах, скільки у відчутті закритості й забюрократизованості.
Соціальний вимір
Чи відчуваєте ви зміни у суспільному ставленні до теми усиновлення та прийомних сімей?
Так, я відчуваю. Під час війни зросло емпатійне бажання людей бути корисними, допомогти дітям. Кількість охочих усиновити не зменшилася, а навіть зросла. Водночас залишається розрив між очікуванням і реальністю: мало хто готовий прийняти старших дітей чи дітей із братами і сестрами.
В Україні, на відміну від багатьох країн, ще дуже рідко усиновлюють дітей з інвалідністю. І тут є дві причини: як стереотипи, так і брак освітніх, соціальних та медичних послуг для таких дітей.
У позитивному сенсі суспільство стало більше знати про сімейні форми виховання. Завдяки державним програмам й ініціативам зросла обізнаність про прийомні родини, дитячі будинки сімейного типу, патронат. У порівнянні з 2023 роком спостерігаємо зростання спонтанного та підказаного знання про сімейні форми виховання про патронат — із 5% до 6% та із 26% до 29% відповідно. Це серйозний прогрес.
Які історії вас особисто надихають і показують, що навіть одна родина може змінити долю дитини?
Мене надихає приклад родини Мірошниченків, які усиновили двох дітей з інституційної системи, попри всі виклики. Вони відкрито діляться своїм досвідом, і це надихає інших.
Так само мене щодня надихають прості історії з громад і містечок: коли люди приймають дітей у сім’ї, створюють прийомні родини чи ДБСТ і змінюють життя дітей. Для мене це конкретні імена й обличчя — Світлана, Ірина, Сергій та інші батьки, які взяли на себе цю відповідальність.
Як, на вашу думку, медіа й соціальні ініціативи можуть допомогти подолати бар’єри й упередження у цій темі?
Їхня роль — трансформувати суспільне ставлення: не стигматизувати дітей-сиріт чи дітей, позбавлених батьківського піклування, а пояснювати реальні виклики, які ці діти пережили.
Медіа та ініціативи мають формувати розуміння, що кожна дитина повинна зростати в родині, а не в інституції. Навіть якщо дитина втратила батьківське піклування, для неї має бути створена альтернатива сімейного виховання.
Коли я чую аргумент «краще інтернат, ніж батьки, які п’ють», це для мене сигнал, що ми ще маємо величезну роботу. Бо завдання суспільства — не миритися з інтернатом, а розвивати сімейні форми виховання й підтримку родин. Тут медіа та амбасадори змін можуть бути основними провідниками цього бачення.
Практичні поради
З чого варто почати людині чи подружжю, які задумалися про усиновлення або інші форми прийняття дитини в родину?
Насамперед — з чесної розмови з собою і всередині подружжя. Важливо усвідомити, чому ви хочете усиновити дитину: щоб «закрити свою потребу» чи щоб дати шанс конкретній дитині? Ця різниця дуже суттєва.
Поставте собі й одне одному питання: «Чому я хочу це зробити?», «Які мої очікування?», «Що я готовий(а) змінити у своєму житті заради дитини?» — відповіді на ці питання формують основу подальших кроків.
Після цього рекомендую зібрати максимум інформації. Знайдіть офіційну інформацію про процедуру усиновлення — на державній онлайн-платформі dity.gov.ua є детальні пояснення та покрокові алгоритми, до кого звертатися, що робити, які документи необхідно зібрати.
Потім варто звернутися до служби у справах дітей у своїй громаді, проконсультуватися з психологом, який працює з темою усиновлення. Дуже корисно поспілкуватися з родинами, які вже пройшли цей шлях — живі розмови дають найбільш реальне уявлення про виклики в процесі та буденність життя з дитиною. Ну і, звісно, після цього пройти курси для кандидатів в усиновлювачі.
Які ресурси чи організації сьогодні найбільше підтримують майбутніх батьків на цьому шляху?
Є чимало громадських організацій та ініціатив, які створюють спільноти підтримки. Наприклад, тренінги для майбутніх усиновлювачів, групи взаємодопомоги, інформаційні платформи, де можна знайти відповіді на практичні питання. Дуже важливу роль відіграють також психологи, які спеціалізуються на темі усиновлення, адже підготовка — це не тільки документи, а й готовність серця і психіки до нової ролі.
Наприклад, на державній платформі dity.gov.ua, окрім детальної інформації про процес прийняття дитини в родину, є також онлайн-курс “Народжені серцем”, в якому охочі усиновити дитину дізнаються базову необхідну інформацію та практичні поради, а також “Лінія турботи”, куди вони можуть залишити своє питання — чи то з юридичних, чи то психологічних або ж інших нюансів — і консультанти нададуть відповідь.
Особисті відчуття й досвід
Що вас особисто найбільше зворушує у цій темі? Є історія, яка залишила слід у серці назавжди?
Мене завжди зворушує трансформація, яка відбувається у житті дитини й родини протягом місяців і років. Найкраще — це спостерігати не масштабні події, а маленькі, але стійкі зміни: коли дитина починає довіряти, просить допомоги, “знімає маску” і дозволяє собі бути відкритими; коли в родині з’являються свої традиції; коли батьки навчаються слухати і чути, а не рятувати.
До прикладу, та ж історія родини Мірошниченків, як їхні усиновлені діти адаптувались в новій родині. Ці історії важливі як показники того, що щоденна, терпляча робота дорослих — рутина, ритуали, прості прояви уваги — змінюють дитяче життя.
Коли ви чуєте від дітей «мама» чи «тато» стосовно прийомних батьків — що це для вас означає?
Це найбільший доказ, що дитина відчула себе у безпеці.
«Мама» і «тато» — це не про біологію, а про приналежність і довіру. Коли дитина вперше так називає дорослого, це означає, що вона повірила: цей дорослий поруч, цей дорослий не покине.
Інколи це слово звучить одразу, інколи дитина довго придивляється. Але в будь-якому випадку — це ознака того, що між ними встановлюється справжній зв’язок. Для мене це момент істини — коли абстрактні слова про сімейне виховання стають реальністю. Але водночас цей момент відкриває шлях до подальшої роботи — забезпечення стабільності, послідовності, фізичної та емоційної турботи. Тому далі найголовніше — бути поруч систематично, навіть коли важко.
Про сенс батьківства
Яким ви бачите батьківство у найширшому сенсі? Чи можна сказати, що іноді «народження серцем» сильніше за біологічний зв’язок?
Батьківство — це не лише біологія; це насамперед відповідальність, щоденна турбота, готовність вкладатися в життя іншої людини довго й послідовно, це готовність бути поруч, навіть коли важко, й приймати дитину такою, яка вона є. Батьківство — це бути поруч.
І це стосується будь-якого батьківства — біологічного чи через усиновлення. Бути поруч, коли дитина сміється і коли плаче, коли робить успіхи і коли щось не виходить. Я впевнена, що «народження серцем» може бути навіть глибшим за біологічний зв’язок. Бо цей вибір — усвідомлений, часом непростий. І саме цей вибір дає величезну силу і стійкість.
При цьому варто знати, що стати родиною для дитини можна різними шляхами. Це не лише усиновлення, а й прийомна сім’я, дитячий будинок сімейного типу чи патронатна сім’я. Кожна з цих форм важлива і допомагає дітям мати турботливих дорослих поруч. Більше про кожну з них можна дізнатися на dity.gov.ua.
Яку головну пораду ви дали б людям, які сумніваються, чи готові стати батьками для дитини?
Я б сказала: не бійтеся своїх сумнівів. Це нормально — питати себе «чи впораюся я?». Головне — не залишатися з цими сумнівами наодинці. Говоріть з фахівцями, з іншими батьками, які вже мають досвід. Пам’ятайте: батьківство — це завжди виклик, і для біологічних батьків, і для усиновлювачів. Різниця в тому, що ви йдете цим шляхом усвідомлено, і це вже величезна перевага.
Якби у вас була можливість сказати одну фразу всім українцям про усиновлення — що б це було?
«Діти не обирають залишитися самі. Але ми можемо обрати стати для них родиною».
Усиновлення не робить вас героєм. Воно робить вас батьками. А батьківство — це не про ідеальність, а про щоденну турботу: про ранки і вечори разом, про підготовку до школи, про лікування і святкування перемог, про терпіння в момент конфлікту. Усиновлення змінює не лише дитину — воно змінює дорослих: вчить стійкості й здатності любити без умов.
І я б хотіла, щоб українці бачили в усиновленні не щось недосяжне чи складне, а природний шлях стати родиною для дітей, які залишилися без турботи біологічних батьків. Кожен із нас може стати частиною цієї зміни — хтось через усиновлення, хтось через прийомну сім’ю, хтось через патронат чи наставництво, хтось через підтримку родин. Це спільна справа, яка змінює наше суспільство.