«Наша місія ширша, ніж просто приїхати та навести красу»: Ольга Белицька про ініціативу «Б’юті-волонтери»

Ольга Белицька — візажистка та представниця одного французького бренду, а після початку повномасштабної війни — засновниця ініціативи б’юті-волонтерів — майстрів, які безплатно надають послуги мешканцям населених пунктів, що пережили російську окупацію.

У проєкті «Незламні»  вона розповіла, як їй вдається поєднувати роботу, турботу за маленьким сином та волонтерську діяльність, як вона зібрала команду майстрів та чому поїздки на деокуповані території надихають.

Як війна сповільнила реалізацію планів, але не скасувала їх

Станом на початок повномасштабного вторгнення я перебувала у декреті, бо маю маленького сина. Тоді я все одно працювала — навчала візажистів-початківців у MakeUpMe Academy, вела уроки по макіяжу та обслуговувала клієнтів, які приходили до мене на корекцію та фарбування брів, або зробити макіяж перед подією. Планували із родиною поїхати на відпочинок, але розпочалося повномасштабне вторгнення.

Дивно, але якщо раніше у мене були думки переїхати жити за кордон, то коли почалася війна і була така змога, то я не поїхала, бо в Україні мій дім, моє місце і просто все лишити тут та втекти — я не можу. 

Війна не скасувала моїх планів — я завжди шукаю для себе можливості, а не відмовки. Сильно нічого не змінилося — мої плани лише повільніше реалізуються, бо якщо у мене є можливість щось зробити, то я це роблю. Війна навчила тому, що наступного дня може не бути, тому відкладати життя та чекати інших умов — не варто.  Якщо ми живі і нас не бомблять, то треба робити.

«Вже за кілька тижнів після початку війни повернулися у Київ»

Війна для нас почалася, коли ми спали вдома. Ми з чоловіком почули вибухи, як, напевно, і вся Україна. Розмови про те, що може початися повномасштабне вторгнення були, але ми до останнього не вірили. Коли почули вибухи, то почали дивитися різні телеграм-канали з новинами. Перший день перебували вдома, а на другий — взяли дитину та вранці поїхали до укриття. Пробувши півдня в укритті поїхали на дачу до батьків, яка розташована у напрямку Кагарлика — там було тихо. Десь кілька тижнів я з дитиною була на дачі, а чоловік майже відразу повернувся до Києва та хотів вступити до територіальної оборони, але було багато охочих і його не взяли. Тоді він почав займатися виробництвом бронежилетів і майже постійно був у Києві, до нас їздив раз на кілька днів. 

Десь у середині березня я з дитиною вже повернулася до Києва. Друзі не розуміли мого рішення, але мені щось підказувало, що вдома безпечніше і знайомі військові це підтверджували.

Із квітня почала волонтерити — ходила до «Охматдиту», де на той час жили лікарі, бо було багато поранених. Фонд «Таблеточки» влаштовували у лікарні так звані «дні краси» і майстри, які перебували у Києві, приїжджали до лікарні раз на один-два тижні. Вони приводили до ладу лікарів, пацієнтів та мешканців, які там укривалися. Потім лікарі роз’їхалися по домах і «дні краси» стали не на часі.

Якось я підійнялася у палату до пораненої родини з Чернігова — там лежала дівчина із перебитими ногами унаслідок розриву касетної бомби. Їй ми робили манікюр і корекцію брів. Тоді я подумала, що це справжня українська жінка, бо коли вона прокинулася у палаті, то перше, про що подумала: «Блін, я не нафарбована і без зачіски». Ця дівчина була дуже натхнена та позитивна, вона засіла у мене в голові. Трохи згодом я сиділа вдома, дивилася новини про окуповані території і подумала, що треба влаштувати подібні дні краси на деокупованих територіях. 

Читайте також: «Я їх всіх люблю, вони як рідні»: співзасновниця «Землячки. Український фронт» про допомогу військовослужбовицям

На початку травня я подумала, що буду робити те, що вмію, і зробила кілька сторіс із дописом, що шукаю майстрів, які поїдуть зі мною у деокуповані області, щоб підтримати людей. Відгукнулися на допис як знайомі, так і незнайомі майстри — “Дірект” в Instagram буквально розривався, усі хотіли долучитися. Я створила групу у Telegram, куди додавала тих, хто мені писав. За тиждень-два назбиралося близько 60 майстрів. Поступово почалася формуватися команда, яка готова була їздити. Спочатку це було 12 людей, серед яких лише кілька знайомих, але складалося відчуття, ніби ми всі знайомі сто років.  

Перший раз ми поїхали у санаторій «Дубки» в Ірпені 24 травня. У цей санаторій тоді якраз тільки заселили людей, які залишилися без житла. Я собі слабо уявляла як ми працюватимемо — вирішила, що розберемося вже на місці. Тоді був дуже класний день — ми працювали на вулиці, куди винесли столи та стільці, а з вікна вивісили переноску, аби підключитися до електрики. 

«Ми командою жартуємо, що влітку щотижня виїжджали до бабці у село»

Після успішної першої поїздки я почала шукати, куди їхати далі. З самого початку ми все організовували за власні кошти, але знайомі, які бачили мої дописи, просили картку та кидали гроші. 

Зараз у нас постійна команда, тож у середньому на локацію виїжджає 20-22 майстри — 7 перукарів, 2 масажисти, 2 майстри манікюру, бровісти, косметологи. Проте мені досі люди пишуть, що хочуть долучитися до нашої команди, але я вже дуже уважно до цього ставлюся, бо є сформована репутація та соціальна відповідальність. Я впевнена у своїй команді, бо знаю, що це люди, які вміють на тільки добре підстригти чи зробити манікюр, а можуть вести комунікацію з людьми, які пережили окупацію. 

Треба розуміти, до кого ти їдеш та в які умови, бо частіше за все умов немає — якщо ми приїжджаємо і є проточна вода та вбиральна усередині приміщення, то це свято. Зазвичай, коли ми приїжджаємо, то самі ходимо за водою, набираючи її у пляшки, а вбиральня розташована на вулиці. Наприклад, в одному селі нам відключило світло і міська адміністрація привезла нам генератор, щоб ми могли працювати. Майстри по черзі користувалися феном, аби генератор не вибивало. 

Феномен цієї команди у тому, що вони мають сильний рівень емпатії. Вони їдуть туди, де немає умов для роботи, але намагаються зробити свою роботу так само як у звичних умовах. Це майстри із багаторічним досвідом, які мають свою кар’єру і знають, як працювати з людьми, як спілкуватися, що можна питати та як поговорити. Початківців, які хочуть попрактикуватися, ми не брали до команди, бо якщо взяти новачка, то він може поставити таке питання, через яке людину заберуть на «швидкій» — багато хто серед наших відвідувачів втратили житло, близьких. 

Читайте також: «Про виїзд не думала. Думала, де взяти зброю, якщо зайдуть окупанти»: Олена Стрижак про допомогу постраждалим та ВІЛ-позитивним жінкам

Обладнання ми не купували — кожен майстер має своє. Ми маємо окремий волонтерський рахунок, куди нам донатять — ці кошти витрачаємо на пальне і розхідні матеріали, тобто серветки, ватні диски, палички тощо. Можемо купити раз на місяць фарбу для бровістів, перукарів, розчинники тощо. 

Люди, до яких ми приїжджаємо, нам дуже вдячні, часто самі нам допомагають. Наприклад, якщо немає місця, де змити фарбу для волосся, то принесуть тазик або надягнуть шапку та скажуть, що вдома голову помиють. 

«Наша місія ширша, ніж просто приїхати та навести красу»

Коли мене накрила ідея їздити по деокупованим територіям, то я думала про те, що хочеться приділити увагу та підтримати людей, які іноді по 40 днів сиділи у підвалах, не мали змоги підстригтися чи помитися, ходили на допити.

Приїжджаючи ми чуємо дуже багато шокуючих історій — спочатку це було дуже важко витримувати і іноді назад ми їхали мовчки, бо не могли говорити між собою. 

Ми не просто приїжджаємо та надаємо послугу — ми обіймаємо, підтримуємо, тримаємо за руку, слухаємо. Це більше про психологічну підтримку. Я раніше думала взяти психолога у команду, але розумію, що люди до нього не підуть, їм легше розповісти історію майстру, якому він довірив своє волосся, нігті тощо. Але я хочу знайти психолога-волонтера, аби наша команда ходила до нього, бо бачити зруйновані будинки та місця, де вбивали мирних людей, слухати історії постраждалих — важко. Ми проживаємо ці історії, проговорюємо і намагаємося лишати там, не беручи додому, бо якщо будемо у цьому варитися, то ефективність нашої роботи зменшуватиметься. 

Мене дуже зачіпають історії, пов’язані з дітьми, наприклад, коли люди розповідають, що повернулися у будинок після окупації, а у дитячому ліжку — розтяжка. Історій дуже багато і ти намагаєшся їх забувати, бо від цього може поїхати дах, але були і прикольні історії. Наприклад, мешканці Здвижівки розповідали, як 1 квітня відходили російські війська і солдати бігали вулицями, шукаючи свій БТР, бо цих солдатів забули. А мешканка іншого села розповіла, що на її подвір’я заїхав БТР, зламав паркан, і вона стала вимагати у російського солдата покликати командира, аби той поремонтував паркан. 

Ці поїздки насправді дуже надихають майстрів, бо та вдячність, яку ти отримуєш від людей, дуже окриляє. Ми намагаємося працювати з населеннями та пояснювати, що не все у світі купляється за гроші.

Люди часто соромляться приходити, бо думають, що це не безкоштовно. Ти пояснюєш, що це безкоштовно, бо їм потрібна допомога, підтримка. Із кожним разом люди стають сміливіші і ми починаємо товаришувати. 

Читайте також: «У перші місяці ніхто не спав»: Ольга Кудіненко про роботу фонду «Таблеточки» під час війни та евакуацію онкохворих дітей

Крім того, наша команда складається з людей, які також мають свої історії — багато їхніх близьких у ЗСУ. Тому ці поїздки змога відволіктися і для нас.

Про гуманітарну допомогу та подальші плани

Наша місія стала трохи ширша — у нас є села, які ми взяли ніби під опіку, бо кілька разів вже у них поверталися. Обслуговуючи людей ми питаємо у них, що їм потрібно. 

Під час перших поїздок ми кидали запит у соцмережі, нам привозили необхідне, ми це все вантажили та везли на локацію. Бувало, що гуманітарки було так багато, що доводилося не брати одного з майстрів. Тож зараз ми перестали сильно заглиблюватися у гуманітарну допомогу, бо цим займаються інші волонтери. Проте наш стиліст Кирило щотижня замовляє мило, порошок, миючі засоби, зубні пасти та іншу гігієну, аби ми відвезли на локації. Це мінімальні речі, але ти даєш людині зекономити хоча б на цьому. 

Хочемо купити свій автобус, на якому їздитимемо по селах, бо проблеми із логістикою трохи набридли — щоразу ти думаєш кого та звідки забрати. Зараз нам дуже допомагає Димерська громада, яка дає шкільний автобус — він забирає нас від метро. Ми плануємо їздити і після перемоги, бо постраждалі нікуди не зникнуть. 

Закуповуємо пальне та гуманітарку на донати, які нам пересилають на рахунок та власним коштом. Бо в одну поїздку їдуть 3-4 наших машини та автобус. Ми виділяємо на 1 машину  500 гривень, а на автобус — 1000 грн. Поїздка виходить у 2500-3000 грн.

Також у нас є PayPal, куди скидають гроші іноземці, але з цього рахунку ми кошти не беремо — вони на чорний день, якщо перестануть донатити, бо самім покривати витрати буде важко.

Один день на локації

Щотижня у понеділок о 10-тій ми їдемо на локацію — останнім часом це різні села, бо «сарафанне радіо» працює. Раніше ми самі шукали, куди їхати — через групи на фейсбуці чи знайомих просила контакти місцевих депутатів, аби потрапити на локацію. А зараз вже старости сіл між собою спілкуються і розповідають про нас. 

На локації перебуваємо до 16-тої, але зараз будемо їздити раніше, бо швидше темніє і не вистачає світлового дня. Ми об’їздили Бучанський район, окрім Мощуна, де просто немає до кого їхати, та Вишгородський район. Нещодавно були у Демидові, де підірвали дамбу та затопило село. Ще не були у Броварському районі, Гостомелі і Боренці — там трохи складно з комунікацією.

Часто із комунікацією з депутатами виникають складнощі, бо вони перекидають запит один на одного і це нічим не закінчується, бо у них важливіші справи. Для мене загадка, чому іноді не беруть до уваги те, що ми пропонуємо. Проте ті, хто нас вже знає, допомагають. 

По Бучанському району контактуємо з головою. Ми випадково познайомилися у селі під час виїзду і я запропонувала поїздити по Бучанському району. По Вишгородському району також співпрацюємо з адміністрацією. Щотижня робимо афішу, висилаємо їм, щоб вони розміщували у місцевих пабліках та сповіщали людей. У нас є чіткі дати, приміщення — зазвичай, це школа чи будинок культури. Зараз готуємося до зими, бо на таких місцях опалення не передбачається, нас це не лякає, задумалися про закупівлю дуйчиків та термошкарпеток. 

Зазвичай, приходить десь 60 людей, хоча у Бучі було майже сто людей. У нас є черговий адміністратор, який формує списки, записує людей. Ми встановлюємо хто стриже тільки дітей сьогодні чи тільки чоловіків. Тоді інші майстри звільняються, аби стригти жінок, бо на них треба більше часу. Будемо брати більше перукарів, бо на стрижки є великий попит.

Перед тим, як поїхати на локацію, я перевіряю інформацію щодо окупації, бо якось нам писала мешканка з Чернігівської області та казала, що вони перебували в окупації. Хоча інша людина, яка там перебувала, сказала, що було все тихо та спокійно. Я запитала про окупацію у старости села, бо їхати туди, де просто йшла техніка, не наша мета. Якщо б наша воля, ми б усіх об’їздили, але є більш пріоритетні локації. 

Читайте також: З журналістики у добровольчий батальйон: Наталія Ємеліна про рішення стати добровольцем

Київська область достатньо постраждала, але у ЗМІ мало говорили про постраждалі села, більше — про Бучу, Ірпінь, Бородянку. Поки ми не заїхали у Блиставицю разом із журналістами, то ніде навіть не чули про події там. Це село впирається у паркан гостомельського аеропорту — там повністю розбита вулиця, 22 будинки знищені. І таких місць дуже багато, біля деяких сіл досі затримують ворожі ДРГ.

Я вважаю, що про ці села треба говорити та давати розголос, бо через те, що про них не згадують, тоді гірше доїзжає гуманітарна допомога.

Про віру в перемогу

Я по життю оптимістка, завжди налаштовуюся на позитивну хвилю і вірю, що скоро буде перемога. Мрію про те, як заїдемо на Харківщину та Херсонщину у звільнені пункти разом із командою, хоча розумію, що це складно зробити для нас у логістичному плані.  

Я вважаю, що якщо ЗСУ дали тобі змогу жити, то треба жити — саджати квіти, їсти, працювати, гуляти, тримати це життя. У нас свій фронт — волонтерство. У нас є життя, яке ми маємо жити, бо якщо просто відключитися та впасти у депресію, то від того нікому не стане краще. Мені здається, що волонтерство має бути і під час мирного життя. Від того, що ти робиш щось безкоштовно раз на тиждень чи два тижні, твоя робота не сильно постраждає, але ти можеш допомогти людям. Якщо нести у світ добро, то він буде відгукуватися добром.

Зараз перебуваю у декретній відпустці, але працюю у міжнародній компанії головною візажисткою одного французького бренду, обслуговую клієнтів, слідкую за малим сином. Сподіваюся, що скоро відновиться робота, продажі. Після перемоги хотіла б з’їздити з чоловіком та дитиною на море за кордон чи у Крим, бо до війни ми не встигли це зробити. 

Із початком війни почала радіти звичайним речам — прогулянкам, квітам, тренуванням на вулиці, бо у мій зал, де я тренувалася до війни, потрапила ракета. Тоді мене це дуже обурило, бо це було моє безпечне місце. Щоправда, зал вже відновили і я відновила тренування, але на той момент це була катастрофа. Я почала виходити біля будинку у парк та тренуватися — щоранку я прокидалася та дякувала ЗСУ, що можу виходити та бачити птахів, небо, дерева. Це ті речі, на які ти ніколи не звертав уваги раніше. Класно стало фільтрувати людей — раніше тобі було незручно щось сказати токсичним людям, які були у тебе в оточенні, а тепер ти можеш їм все висказати. Ти розумієш, що життя одне і не знаєш, чи буде в тебе завтра.

Мені допомагає віра в перемогу — я вже не можу дочекатися, коли оголосять, що ми перемогли. Напевно, я б спочатку поплакала, а потім пішла обіймати людей, яких зустріла б на вулиці. 

Публікацію підготувала команда WoMo.ua за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні. У публікації висловлено виключно погляди авторів, вони не обов’язково відображають позицію Фонду Фрідріха Науманна за Свободу.