Найскладнішим стало усвідомлення того, що я мало чим можу дієво допомогти, перебуваючи за тисячі кілометрів від коханої: Вадим Карп’як про півтора року життя з родиною на відстані

Портал Womo.ua активно висвітлює ті труднощі, які доводиться долати жінкам протягом 19 місяців повномасштабного вторгнення. Але  що ми знаємо про думки та почуття чоловіків у роз’єднаних сім’ях? Майже нічого. Тому ми свідомо вирішили надати слово представникам сильної статі. Проєкт назвали «Як йому без неї?». Перший герой мав бути відомою особистістю, що викликає довіру, як у чоловіків в окопах, так і у жінок по обидва боки кордону. Саме тому хед-лайнером ми запросили стати телеведучого ток-шоу «Свобода слова» на ICTV, а нині – ведучого розмовної студії Національного марафону «Єдині новини» Вадима Карп’яка.

Під час прощання у мене промайнула така раціональна думка: а раптом щось – і, можливо, востаннє їх бачу

Вадиме, коли зрозуміли, що дружину з дітьми потрібно відправляти за кордон?

Це дружина відчула цю небезпеку. Як з’явилася масована інформація про виїзд посольств багатьох країн за кордон, під впливом цих повідомлень ми сформували своєрідний алгоритм за замовчуванням: якщо щось почнеться, Таня з дітьми одразу виїжджає. Документи про всяк випадок вже були зібрані в одному місці, машина заправлена. Додатково ми подбали про запас бензину в каністрах. Ми живемо в Бучі, дуже близько до Гостомельського аеропорту, тому розуміли, що у разі агресії цей військовий об’єкт одразу опиниться під ударом. Але я не прогнозував, як і багато хто, що авіаудари почнуть наносити по цивільному населенню – по Бучі, Гостомелю, не говорячи про Київ, Львів, Харків та Одесу.

24 лютого я прокинувся взагалі від дзвінка продюсера – напередодні я мав пізній ефір і повернувся додому опівночі. Продюсер, який приїхав додому і ще не встиг лягти спати, почув вибух за вікном і зателефонував мені. Ми з дружиною одразу розбудили дітей, зібрали речі. Додатково ще чекали, поки наші знайомі привезуть з Києва свою дитину, щоб Таня її теж забрала.

Я не бачив інформації про затори, тому що це було рано-вранці. Але є ж мислення раціональне та ірраціональне. І під час прощання у мене промайнула така раціональна думка: а раптом щось – і, можливо, востаннє їх бачу. Ірраціонально, звичайно, я не хотів у це вірити і прагнув усіх підбадьорити. Завдяки жартам якогось трагічного пафосу, проводжаючи родину, я не відчував. Певна буденність полягала ще й у тому, що Таня з дітьми їхали в Коломию, до мого батька. Цією дорогою ми багато разів їздили. Колись Таня кермувала, колись я, тому не відправляв їх у якусь невідомість. Я знав, куди вони прямують, як вони туди будуть їхати, хоча впродовж дня переживав трохи за їхній комфорт, бо вони дуже довго долали ділянку на трасі Вінниця — Хмельницький. Десь були затори через ремонт доріг та мостів, десь дійсно скупчилась велика кількість автівок.

Загалом я був спокійний, тому що наш шлюб – це партнерство. Я повністю довіряю коханій, її водійським навичкам. І я знав, що вона впорається, бо дуже відповідальна. Вона поїхала в Коломию, а я – на роботу. Впродовж їхньої поїздки був на зв’язку з ними постійно. І ввечері, коли вони вже дістались Коломиї, вона прозвітувала: «Все! Ми вже тут, у діда Дмитра». Тоді я остаточно розслабився щодо них. Але турбувався за тестя. Він гостював у нас, бо у дітей були зимові канікули. А 25 лютого у тестя був квиток додому – до Херсона. Тож після роботи я думав, як його витягнути з-під обстрілів у Бучі, бо до міста вже не пропускали. Далі мені все ж вдалось його забрати, але повертатись до Херсона вже було небезпечно. Відтак тесть зі мною навіть жив на телеканалі деякий час. 

Ми виявилися не такими прозорливими, як наші син з донькою

Несподіваний виїзд не викликав у дітей стрес? Можливо, в них напередодні виникало якесь передчуття?

Якогось специфічного напруження у дітей напередодні війни я не помітив. Якщо воно й було, то десь всередині. Марта народилася 2012 року, Орест — 2013-го. Вони народилися в сім’ї політичного журналіста і колишньої редакторки новин, а тепер – культурної менеджерки. Ми в сім’ї завжди уважно стежимо за новинами і обговорюємо їх при дітях та з дітьми, не приховуючи від них нічого про війну. Через це і донька, і син все своє свідоме життя знають, що в Україні триває війна. Але у них все ж таки був страх цієї війни. Я не знаю, звідки він виник, але час від часу діти перепитували: «Чи не прийдуть росіяни у Бучу?». Ми їх заспокоювали: «Та ні! До Бучі вони не прийдуть. Це ж дуже далеко від Криму та Донецька». Ми виявилися не такими прозорливими, як наші син з донькою. І для них той момент, що війна таки дісталась Бучі, не став таким одкровенням. У їхньому розумінні війна докотилася до Бучі цілком логічно, бо сталось те, чого вони і боялися. А коли ми чогось боїмось, то морально готуємось до такого варіанту розвитку подій. Вибухи вранці були раціональним підтвердженням їхніх страхів, тому діти дуже по-діловому зібрали свої рюкзаки та сіли в автівку.

У вас є ще син від першого шлюбу. Про його евакуацію довелось також дбати в екстремальних умовах обстрілів?

Інтуїція моєї першої дружини спрацювала ліпше, ніж у мене. Коли я зателефонував, вона мені повідомила, що вже кілька днів перебуває з дитиною на Хмельниччині.

Орест у Британії «присів» на футбол, а Марта «кинулася» в драму

Як ви обирали країну, коли з Тетяною вирішили, що краще їй з дітьми їхати за кордон?

Довгих розмов щодо цього не було. Прийняли таке рішення насамперед через проблему освіти дітей. У Коломиї школи навчали дистанційно, але нас це не влаштовувало. Ми однозначно розуміли, що це повинна бути Велика Британія, бо діти вчили англійську в школі. Це їм спростило б адаптацію у новій країні та у школі. Канаду чи Сполучені Штати Америки ми одразу не розглядали, бо не хотіли аж настільки віддалятися від України. Нам допомогли з пошуком британської родини, яка є багаторічним учасником програми підтримки біженців. Вони прийняли мою родину і зараз дуже допомагають Тані з розв’язанням багатьох побутових питань. Так вони оселились, як я жартома кажу, «на Оксфордщині».

Які розповіді дітей про англійську школу вас дуже здивували?

Дуже потішило, що вони швидко адаптувались та перебувають у психологічному комфорті. Я із задоволенням слухаю їхні оповіді, які інколи зовсім не схожі на мої шкільні роки, а місцями навпаки – до болю нагадують цей період, тому що це є дитинством. Орест у Британії «присів» на футбол. Це називається силою культури. Йому 2022-го було 9 років, і він ніколи системно не цікавився футболом. Орест міг зі мною подивитися матч нашої збірної – і все. І коли він пішов до англійської школи, де всі хлопці з усіх класів грають на перервах у футбол, – він теж почав грати. А оскільки до Британії вони потрапили ще напередодні Чемпіонату світу, який тривав у цій країні, у них в школі відбувався свій чемпіонат світу на кожній перерві. У їхньому навчальному закладі є різномовні класи: англо-французькі, англо-німецькі і англо-іспанські. Там викладання ведеться двома мовами – пів тижня англійською та пів тижня другою мовою. Відтак на перервах то були умовні Збірні Англії, Німеччини, Франції та Іспанії. І я так розумію, це були дуже емоційні матчі, які приносили синові багато радості. Тепер він мені читає лекції, хто в якій команді, хто за що грає, в яку команду перейшов.  Підозрюю, він знає про футбол вже більше, ніж я.

Марта ж «кинулася» в драму. Британія – це країна великих театральних традицій, тому там багато різних акторських шкіл, театральних гуртків, любительських театрів. Марта одразу цим загорілася і попросила її записати у гурток драми, який працює прямо у школі. Загалом сама система освіти побудована так, що в школі є багато різноманітних гуртків – від спортивних до творчих.

Таня за кордоном долає самотужки важкий та виснажливий шлях, а я навіть обійняти її не можу!

Наскільки важким був шлях пошуку роботи для Тетяни?

Зараз вона працює редакторкою відділу «Культура» в «Українській правді». І вона активно використовує факт перебування на островах, висвітлюючи події, налагоджуючи активне громадське життя українцям. Я тут не буду її голосом, краще про проєкти її спитати.

Але цей шлях пошуку був надзвичайно психологічно важким та емоційно виснажливим. Та ми мусимо розуміти, що вона, перебуваючи сама в чужій країні з двома дітьми, насамперед повинна була облаштувати побут мінімально пристойного рівня. У таких умовах спочатку було не до активних пошуків роботи. Коли питання виживання завдяки тим прекрасним людям, які приймають мою родину, були розв’язані, Таня почала шукати варіанти, щоб не сидіти самій вдома, поки діти в школі. Звичайно, як будь-яка активна сучасна жінка та фахівчиня, яка любить свою справу, Тетяна почала шукати роботу у галузі мистецтва та зустрічатись із співробітниками музеїв для співбесід. І вона мені розповідала, що під час спілкування їй пояснили: для вакансій з її рівнем досвіду вона повинна мати відповідну фахову кваліфікацію за дипломом. А Таня все-таки не вчилася саме на музейного працівника. Нижчу ж за статусом вакансію, яка не потребує диплома за профілем, їй не можуть запропонувати, бо це не лише про «з вашим резюме ви дуже для цієї посади високопрофесійні». Тут вже йдеться і про певне порушенням законодавства – прийняття на вакансію, нижчу за фаховість, зазначену у резюме, передбачає покарання, якщо про такий факт стане відомо. Але я пишаюсь своєю дружиною, тому що вона не зупинилась у пошуках, не розгубилась, пройшла цей дуже травматичний досвід та знайшла собі роботу до душі.

 

Як ви почувалися, спостерігаючи, який важкий та виснажливий шлях вона долає під час пошуків?

Для мене найскладнішим у цій ситуації стало усвідомлення того, що я мало чим можу їй  допомогти, перебуваючи за тисячі кілометрів від неї.  Навіть обійняти не можу її! Так, підтримати теплими словами, пожартувати також дуже важливо, але допомогти саме дієво тут ти не можеш. І це було найскладнішим. Але Таня цілком самодостатня особистість, і сама може собі давати раду, тому не дозволила негативу вплинути на свій емоційний стан. Скажу більше, вона ще мене заспокоювала та підтримувала своїми жартами. Але для того люди і одружуються, на нашу думку, що хочуть мати повноцінне партнерство навіть під час якихось складних ситуацій, які могли досить довго тягнутись у часі. Адже ніхто не міг сказати, коли Таня знайде роботу до душі за кордоном. І весь цей час, коли треба було, я охоче підставляв коханій своє плече. У цьому разі, це тривало в буквальному сенсі дуже довго.

Єдине, до чого мені довелось докласти зусиль, — до вивчення послідовності натискання кнопок на пральній машинці

 Певний час Буча була під окупацією. Як ви опанували свій стан в такій ситуації?

Емоційно мене рятувала робота. З точки зору побуту було два моменти, завдяки яким все виявилось значно легше, ніж можна було сподіватися. Доки я жив на роботі, там побутовий процес вирішувала компанія. І це серйозно спрощувало життя. А коли після деокупації я повернувся до Бучі, сам давав собі раду. Я достатньо самостійний хлопчик, бо належу до тих, хто пройшов школу гуртожитку під час навчання в університеті. Мені не треба допомога, щоб увімкнути кавоварку. Я вмію готувати, вмію прибирати, бо це робив з дитинства. Єдине, до чого мені довелось докласти зусиль, (але це вже я теж швидко опанував) до вивчення послідовності натискання кнопок на пральній машинці. Тепер я про функції всіх кнопок теж все знаю. І я не розумію, коли хтось з чоловіків з пафосом розповідає, що сам навчився жити, бо після тривалих пошуків знайшов у шафці пачку кави чи чаю. Хіба до війни вони чекали дружин з роботи, аби чашку кави зварити собі? Навряд чи.

 Чи був у вас такий стан розпачу через тривалу відсутність родини поруч, про який люди говорять «накриває з головою»?

Ця межа, коли «накриває», у кожного своя. Якось наша знайома психологиня сказала, що секрет успішного шлюбу дуже простий. Він полягає у рівні адаптивності людини. Чим людина швидше адаптується, тим вона щасливіша. Якщо дві людини швидко адаптуються і достатньо гнучкі в цій адаптації, вони почуватимуться щасливими у парі та створять щасливу родину. Якщо виходити з цих критеріїв, то ми з Танею дуже адаптивні одне до одного. І саме тому я не відчував настільки гострого стану, щоб прямо «накриває».

Звичайно, є сум, мені бракує безпосереднього спілкування, щоб прямо одразу поділитися з коханою, з нашими дітьми якоюсь думкою чи почутим або побаченим, коли я про щось цікаве дізнався. Або спитати їхнє враження від чогось… Ми спілкуємось щодня, але в нас є дві години різниці у часі, які ми враховуємо, чекаючи дітей зі школи, наприклад, або враховуючи графік моїх ефірів. Життя разом, в одній оселі, це є разом. І все! Не треба вводити себе в оману. Також мене рятує постійна завантаженість  роботою, в яку я свідомо себе занурюю з головою.

Але я і раніше по життю за собою не помічав, щоб мене щось аж так психологічно накривало. Я в цьому сенсі дуже психологічно стійкий. Можливо, дається взнаки тривала робота ведучого прямого ефіру політичних ток-шоу, де треба постійно бути спокійним, які б пристрасті у студії не вирували.

Наша нова традиція на відстані обмежується спільним келихом вина

 У вас на відстані вже сформувались нові сімейні традиції?

Наша нова традиція обмежується спільним келихом вина, коли ввечері ми сідаємо з Танею спілкуватись. Діти можуть спати або бігати десь. Якщо ми раніше так спілкувались, сидячи поруч або щось готуючи, то зараз це відбувається дистанційно — по відеоконференції.

 Фахівці, складаючи рейтинг звернень на гарячі лінії у роз’єднаних родинах, відзначають лідерство ревнощів, які дуже отруюють стосунки. Ви стикались із загостренням цього почуття, адже ваша дружина дуже приваблива?

У нас не зовсім типова сім’я. Неважливо, на якій відстані перебуває Таня з дітьми, — на Західній Україні чи за кордоном. Я настільки довіряю коханій, а вона мені, що у нас ця тема навіть не виникає.

Більш того, в мене значно більше можливостей для зради, ніж у Тані. Відповідно в неї більше причин для потенційних ревнощів, ніж у мене. Одного разу я навіть був ініціатором такої розмови та спитав, чи не ревнує вона мене. І моя мудра кохана дружина сказала золоті слова: «Ти знаєш, у мене просто немає зараз ментального простору для того, щоб витрачати енергію на ревнощі». І я задумався над цією відповіддю. Ревнощі – дуже сильне почуття, яке просто виїдає та випалює зсередини. Вони забирають надто багато життєвої енергії, які потрібні на зовсім інші речі.

Навіть до війни я не розумів чоловіків, які вибухали, бо хтось подивився на їхніх дружин. У мене була протилежна реакція – мені завжди приємно, коли моя кохана подобається, на неї звертають увагу, тому що вона — красуня у мене.

Вперше я побачив родину у Брюсселі: діти плакали, на Таніни очі теж навертались сльози

Коли ви вперше побачились з родиною після їхнього від’їзду за кордон?

Вони виїхали навесні минулого року, а вже влітку 2022-го в мене було відрядження у Брюссель. І вони туди спеціально приїхали з Британії на кілька днів. Це відчуття щастя складно висловити. Діти плакали, на Таніни очі теж навертались сльози. Син і донька мені привезли свої малюнки з моделюванням того, як вони уявляли цю зустріч. Це було так дуже по-особливому, бо варіантів цієї першої зустрічі у них було дуже багато.

Вдруге ми зустрілись, коли вони вже приїздили взимку на Новий Рік і на Різдво. Ми зустрілися в Карпатах. До Києва не їхали, бо були блекаути та щільні обстріли, тож провели кілька днів на Заході України. Я туди привіз ще й старшого сина Марка, і діти разом проводили час.

Нещодавно, в серпні, вони вже приїздили в Бучу та були тут три тижні. І ми спільно провели мою відпустку. Пізнього вечора вони вперше повернулись до нашого будинку за півтора року. І це було цікаво спостерігати, як працює людська пам’ять. Деякі речі, зовсім нові, їм здавалися, що завжди бували у домі, і навпаки — щось старе вони сприйняли за абсолютно нові покупки.

Перше, що вони зробили, зразу кинулися до своїх іграшок, аби перевірити чи на місці найцінніші екземпляри. І я спостерігав у них таке певне емоційне спустошення не тому, що їм було погано, а саме тому, що у цю мить у своїй оселі тобі добре. Я дуже був вражений цим дитячим відчуттям абсолютного щастя, коли вони повернулись у свій дім у тому вигляді, який він мав до війни.

Вранці, коли вже розвиднілось, вони звернули увагу на те, як виросли дерева та кущі поруч з будинком. Марта ще у 2019 році принесла додому каштан, і ми його висадили перед хатою. І коли вона приїхала, він вже буяв. Побачене викликало у неї вау-ефект!

Того самого дня вони мені зробили надзвичайний сюрприз – у дровах знайшли напівживе руде кошеня. Як вони почали його виходжувати – і до ветеринара, і годувати, і купати. Марта назвала його дуже кумедно. Коли вони гралися надворі, почули, що щось хрустить, тому нарекли Хрустею. Я хотів переназвати на Христю, але діти наполягли: Хрустя – і все. Вони поїхали після завершення канікул, а я лишився з цим рудим щастям.

Марка я іронічно називаю бенефіціаром цієї історії

 З Марком ви теж вже зустрілись?

Марка я іронічно називаю бенефіціаром цієї історії. Він вже підліток, і, коли до війни приїздив до мене у гості, мусив ділити увагу з Орестом та Мартою. Моя перша дружина вже створила нову родину, і він там єдина дитина. А в моїй родині він один з трьох. Тобто йому приділялась третина уваги, тому що до повномасштабної агресії ми бачились на моїх вихідних. А в такі дні всі діти не хочуть ділити увагу тата з кимось іншим. Марті треба щось поремонтувати, Оресту — пограти у комп’ютерну гру…

Зараз Марко у Києві, і я стараюся регулярно забирати до себе – на канікули, на вихідні. І тепер вся моя батьківська увага належить лише йому. Він просто розцвів від отриманої «монополії». Було видно, коли Марта з Орестом приїхали, що він шляхетно поступався їм можливістю спілкування зі мною: «Ну, скористайтеся тепер ви цією присутністю батька, адже я тут постійно та маю більшу можливість для спілкування, ніж ви».

До речі, це дуже важливо мати хороший контакт з сином, бо я теж не розпилюю увагу на щось інше, коли він тут. У нас уже з ним свої чоловічі ритуали з’явилися — ходити та пригощати один одного кавою, грати у настільні ігри чи обговорювати стрічку, дивитись футбол. Це формує відчуття, що він з батьком на одній короткій нозі.

Мене дуже тішить, що у всіх моїх дітей прекрасні стосунки один з одним. Вони дистанційно спілкуються, мають спільні справи, активно обмінюються якимись новинами у месенджерах.

Ми усвідомлюємо, що вони без мене там, як і я без них тут, не почуваємось щасливими

Зараз дружина з дітьми повернулась до Британії. Ви вже обговорювали плани на життя після перемоги?

Ми вирішили залишити дітей ще на новий навчальний рік у цій самій школі, адже у нас була така можливість. Я розумію, що зима буде складною – з відключенням електрики та дистанційною освітою або навчанням в підвалах та бомбосховищах. Це зовсім не те навчання, яке батьки хочуть для своїх дітей. Але станом на зараз наш твердий намір у липні 2024 року, після завершення навчального року, повертати Таню з дітьми назад.

Ми з коханою створили родину, свідомо стали батьками. Наші діти повинні виростати поруч з нами, бо війна і так вкрала у нас багато часу. І ми його вже не компенсуємо. Діти підросли і потребують ще більшої опіки, тому що в них виникає ще більше запитань. Я хочу відповідати на них, перебуваючи поруч, а не відеозв’язком з іншої країни.

Британська освіта чудова. Але нам з дружиною видається, що спільне проживання родини важливіше за освіту. Ми усвідомлюємо, що вони без мене там, як і я без них тут, не почуваємось щасливими. Адже наша родина щаслива, коли живе разом у нашому будинку. І це значно, на нашу думку, важливіше, ніж британська школа — навіть якщо умови життя в Україні будуть не такими комфортними, як ми звикли до 24 лютого. І єдине, що може нас примусити змінити думку щодо повернення влітку 2024 року, так це тільки серйозна безпекова загроза.

Тетяна Марінова