Оксана ХромоваФанні Лешевальє — французька художниця, яка у своїх колажах створює потужні візуальні діалоги між класичним західноєвропейським живописом і документальними фотографіями війни в Україні. З березня 2022 року головною метою її творчості стало показати солідарність з українським народом і привернути увагу Заходу до трагедії, що розгортається на кордонах Європи. Роботи мисткині відображають не лише українське повсякдення, а й глибокий зв’язок між минулим і сучасним, між історією мистецтва та реальністю війни, між гіркими втратами та чутливістю іншого.
Напередодні першої виставки в Україні Фанні розповіла нам про свій шлях від живопису до фотомонтажу, про мистецтво як інструмент боротьби та змін, про співпрацю з фоторепортерами, про благодійність, а також про емоції, які спонукають її створювати нові роботи.
Розкажіть про ваш творчий шлях. Яким було ваше мистецтво до того, як ви звернулися до колажів?
З дитинства мистецтво було моєю пристрастю, я ніколи не припиняла малювати. Мій мистецький шлях почався ще в ліцеї, де я здобула середню освіту за літературним напрямом із додатковою спеціалізацією з мистецтва та історії мистецтва. Потім я продовжила навчання у Школах образотворчих мистецтв у Каннах та Ренні, де вдосконалювала свої технічні навички та розуміння мистецтва. Нещодавно також пройшла курси з живопису в техніці «тромплей».
До того, як почати займатися фотомонтажем, я зосереджувалася на графічному дизайні та олійному живописі. Ці техніки дозволяли мені не лише творчо виражатися, а й виправляти та допрацьовувати роботи. Також я створювала копії картин на замовлення, і це допомогло мені глибше опанувати традиційні техніки. Паралельно я викладала історію мистецтва та художню практику в початковій школі. Передаючи свою пристрасть і знання молодшому поколінню, я отримала цінний досвід.
Які теми та митці справили на вас найбільший вплив?
Мене завжди захоплювали картини, що розповідають історії, міфи чи відображають дух певної епохи. Як на копіїста-аматора і викладача малювання на мене вплинули класичні майстри, як-от Рафаель і Мікеланджело з їхнім досконалим володінням рисунком і композицією. Творчість фламандських примітивістів, зокрема Яна ван Ейка, навчила мене бути уважною до деталей. Реалізм Караваджо справив на мене велике враження завдяки його роботі зі світлом і тінню, тоді як імпресіоністи, наприклад Клод Моне, збагатили моє розуміння кольору та спонтанності. Мене зворушує вміння митців передавати потужні сенси та послання через вибір перспективи, кольорів і символів.
Нарешті сучасне мистецтво надихнуло мене виходити за межі фігуративності та робити акцент на структурі й візуальному сприйнятті. Ці роботи змусили мене замислитися над взаємозв’язком між мистецтвом і простором, а згодом — між мистецтвом і концепцією.
Чому ви обрали для своїх робіт техніку колажу?
Ця техніка дає змогу оперативно реагувати на події, зокрема, використовуючи соціальні мережі. У мене не було жодних контактів в Україні, проте завдяки хештегам я одразу змогла зв’язатися з людьми, яких стосується моя творчість. Я знала, що багато цивільних укриваються в метро або підвалах, а їхній єдиний зв’язок із зовнішнім світом відбувається через телефон. Тому я хотіла практично щодня ділитися з ними зображеннями, які не лише говорять про них самих, а й нагадують про те, що пов’язує нас крізь епохи та кордони: наші емоції, історії, красу, життя… Я створювала фотомонтажі, черпаючи натхнення з класичного живопису. Це дозволило мені швидко зблизитися з українцями, краще зрозуміти їхню реальність і певною мірою ідентифікуватися з ними.
Як у вас народилася ідея створювати роботи про війну в Україні?
Повномасштабне жорстоке вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року стало для мене шоком. Це було страшно, обурливо, болісно. Мене охопило почуття провини та справжня фрустрація. Мої думки були з Україною. Тоді я опублікувала у соціальних мережах свій перший колаж — сходи Сакре-Кьор у Парижі, поєднані зі зробленим Славою Ратинським фото київського метро, де люди ховалися від обстрілів. Через цей паралелізм я намагалася висловити свої емоції: прямо зараз, зовсім недалеко від нас, відбуваються трагедії, люди переживають жахіття війни, тоді як наше життя продовжується в мирі.
Щодня преса публікувала світлини, які розповідали про події в Україні, проте їхній потік був настільки великим, що ми ризикували звикнути до цієї трагедії та перестати її помічати. Я почала зберігати та аналізувати окремі фото, які не хотіла забувати. Я прагла зробити паузу над цими образами, дати можливість людям вдивитися у них, замислитися і відчути цей біль. Тоді я зовсім не очікувала, що серія моїх робіт набуде такого масштабу та стане частиною виставки. Коли я створювала перші колажі, мене переповнювали сильні почуття солідарності та потреба свідчити про події. Це залишається незмінним і сьогодні.
За яким принципом ви добираєте світлини та картини, які використовуєте у своїх колажах?
Фотографії є відправною точкою та основою всієї моєї роботи. Саме вони зворушують мене і викликають бажання зберегти їх у пам’яті. Картини, які я обираю, безпосередньо натхненні роботами фотожурналістів. Пов’язаний твір має одночасно підкреслювати та демонструвати повагу до свідчень фотографа, а також пропонувати альтернативне прочитання зображеного. Вибір визначається моїми відчуттями або асоціаціями, які виникають під час перегляду знімка. Він також може бути зумовлений естетичними факторами, наприклад, паралеллю між двома обличчями, розташованими одне навпроти одного або необхідністю передати конкретне послання.
Зокрема, для свого фотомонтажу, натхненного картиною «Дівчина з перлинною сережкою», я використала обличчя Олени, сфотографованої Алексом Лурі. Ця жінка потрапила на перші шпальти європейських газет після того, як була тяжко поранена. Я свідомо поєднала її образ з образом культової постаті західного живопису, яку називають «північною Моною Лізою». Її тюрбан, забарвлений у кольори українського прапора, ніби звертається до глядача, до Заходу, і каже: «Подивіться, що з нами робить Росія».
Чи працюєте ви з картинами українських художників?
Я майже не інтегрую українське мистецтво у свої фотомонтажі, оскільки маю на меті створення діалогу між нашими культурами. Треба визнати, що наразі я знаю про українське мистецтво не так багато, як хотілося б. Попри це мене вразили його автентичність та енергія, а також глибока прив’язаність України до своєї культурної спадщини й готовність докладати всіх зусиль до її захисту. Зараз, коли Росія намагається стерти українську культуру, вкрай важливо популяризувати її у різних куточках світу.
Серед митців, які мене справді надихають, — Марія Примаченко. Я створила декілька фотомонтажів на основі її картин. Контраст між суворою реальністю України та радісним, яскравим баченням художниці спонукає мене використовувати її роботи символічно, зокрема, завдяки мотивам стійкості. Наприклад, квіти — це символ надії попри страждання. Такі елементи протистоять зображенням руйнувань чи насильства, створюючи потужну візуальну напругу.
Розкажіть про специфіку вашої співпраці з фотографами.
Моя робота можлива тільки завдяки цій співпраці, і я дуже вдячна за це. Я знаходжу фотографії в інтернеті, а також отримую їх безпосередньо від авторів. Фотографи люб’язно та безоплатно дозволяють мені використовувати їхні знімки. Однак я завжди заздалегідь запитую їхній дозвіл і зобов’язуюся видалити фотомонтаж, якщо вони цього забажають. До кожної своєї роботи я обов’язково додаю оригінальне фото та вказую повне ім’я фотографа. Хоча моя діяльність є волонтерською, я дуже уважно ставлюся до поширення своїх робіт, оскільки світлини є важливою частиною праці інших.
На початку цього творчого шляху мені було дуже складно, навіть болісно звертатися до фотографів із проханням про дозвіл. Здавалося, ніби це привласнення їхньої праці, тому я відчувала сором і сумнівалася у своїй правомірності. Тому перші схвальні відповіді від фотографів, особливо від українських, стали для мене величезним полегшенням. Сьогодні, коли я переглядаю свої фотомонтажі, створені на основі їхніх знімків, я вже не відчуваю цього стресу.
Як мистецтво може допомогти європейцям зрозуміти трагедію війни в Україні?
Мистецтво має унікальну здатність пов’язувати нас із нашими емоціями та історією, а також пропонувати новий погляд на реальність. У ситуації з війною в Україні воно дозволяє гуманізувати конфлікт, повернувши обличчя та давши голос подіям, які ризикують знеособитися і стати абстрактними через постійне висвітлення у ЗМІ.
Створюючи діалог між живописом і документальною фотографією, між минулим і теперішнім, між культурами, я запрошую глядача подивитися на поточні події під іншим кутом. Емоція стає точкою опори, спонукаючи глибше вдивлятися в українську реальність. Позачасовість і краса західних картин сприяють зміні глядацької оптики, створюючи міст між сьогоденням та тим, що визначає нашу людяність. Кожен образ — це спроба засвідчити, поставити запитання, не дати забуттю перемогти. І я буду продовжувати роботу з фотомонтажем доти, доки триватиме війна, доки її наслідки впливатимуть на наше повсякденне життя та залишатимуть слід у нашій свідомості.
Чи можете ви порівняти реакцію українців та французів на ваші колажі?
Незалежно від того, французи це чи українці, люди часто висловлюють глибокі емоції та ідентифікують себе з побаченим. Українці впізнають зображені місця, іноді відкривають для себе раніше невідомі твори живопису та сприймають мої фотомонтажі як форму ніжності та співчуття. Сприйняття також глибоко залежить від їхньої культури. Наприклад, мені запам’ятався випадок із картиною «Американська готика» Гранта Вуда: українці бачили у вилах фермера не просто сільськогосподарський інструмент, а тризуб — символ України.
Французи, зі свого боку, часто знайомі з картинами й спочатку спантеличені їхнім поєднанням із зображеннями війни. Цей подив змушує їх шукати сенс твору, досліджувати його другий план і по-іншому осмислювати ситуацію в Україні.
Ваша українська виставка отримала назву «In memoriam. Реальність крізь мистецтво». Як ви обирали роботи для експонування?
Я відібрала близько тридцяти фотомонтажів, беручи до уваги як їхнє символічне послання, так і технічні параметри (HD формат), адже не всі зображення можна збільшувати без втрати якості. Також я надавала перевагу фотографам, із якими легко встановити контакт, позаяк мені доводилося кілька разів звертатися до них у процесі підготовки виставки.
Я створюю колажі на волонтерських засадах. Виставку в Києві та п’ятьох інших містах України організовує український благодійний фонд Solidarity. Він відповідає за друк, експонування та продаж робіт. Усі кошти від продажу будуть спрямовані на створення освітньо-реабілітаційного центру в Києві.
Ви плануєте особисто завітати до України?
Так, це досі у планах. Трохи хвилююся через 12-годинну подорож потягом.
Що б ви хотіли побажати українському народові у ці складні часи?
Я бажаю українцям сили та мужності пережити це випробування і продовжувати відстоювати своє право жити в мирі та гідності. Нехай надія і стійкість супроводжують вас щодня, а мир, який ви так тяжко виборюєте, нарешті настане. Ви — у наших думках та серцях, і ми залишаємося солідарними з вами у цій боротьбі за свободу та справедливість.