Оксана Хромова
На початку війни на плечі Анастасії Субботи, 21-річної випускниці Криворізького навчально-наукового інституту Донецького університету внутрішніх справ, лягло завдання, непідсильне визначним юристам у галузі цивільного права. У березні 2022 року вона обійняла посаду провідного юрисконсульта в гуманітарному проєкті ООН ЮНІСЕФ “Міждисциплінарні мобільні команди” у Кривому Розі. Її завданням було надання швидкої правової допомоги людям, які втратили житло, були змушені тікати з рідної землі, постраждали від воєнних злочинів і зазнали прямої шкоди здоров’ю від наслідків російського вторгнення. Щодня – десятки людей зі зламаною долею, які не можуть чекати довгих відповідей і слухати порожні обіцянки: прямо тут і зараз їм та їхнім дітям потрібні безпека, дім, допомога.
Анастасія Суббота в чесній розмові з WoMo зізналася: закон, створений з метою захищати, не завжди стає на бік постраждалої людини. Вона розповіла, як міжнародне право допомагає уникнути розбіжностей між реальними людськими потребами і літерою національного закону, поділилася складними прикладами з практики і порозмірковувала, чому звичайний юрист не здатний працювати в умовах воєнного часу.
– Держава опинулася в кризі безпрецедентного масштабу – це природно, що правові механізми виявилися до неї не адаптовані. Чому закон і досі, майже через три роки після початку війни, не здатний захистити постраждалих?
– Закон не завжди “проти” потерпілої людини – частіше він просто не встигає за реальністю або не бачить її повністю. Прийняття нормативних актів займає дуже багато часу, і навіть коли проєкт проходить узгодження, він за своєю суттю завжди узагальнює, пропонує рішення для більшості випадків. А життя це завжди виняток. Моє завдання як юриста – знайти шляхи в системі, щоб вона, наскільки це можливо, працювала на захист людини, а не проти неї.
– Як ви знайшли вихід із цієї суперечності під час роботи в проєкті ООН? Напевно, ви часто стикалися з випадками, коли закон не давав чітких відповідей.
– Так, і не раз. Якщо закон прямо не дає відповіді, це не означає, що шляху для отримання допомоги не існує. Практика показала, що між “закон не дозволяє” і “людину неможливо захистити” є велика відстань. У моїх обов’язках як головного юриста було шукати інші рішення: альтернативні механізми, паралельні правові підстави, тимчасові або перехідні рішення, але обов’язково в межах права – міжнародного і національного.
– Чи не здавалося вам і вашим підопічним, що міжнародне право не працює в умовах війни? Що це всього лише красиві слова, від яких немає ніякої користі?
– Так справді може здаватися. Уявіть: людина зазнала поранень, втратила всі документи, опинилася в новому місті без грошей і зв’язків, а держава нічим не може допомогти. Зрозуміло, що в такій ситуації останнє, про що вона думає, – як міжнародне право здатне їй допомогти.
Україна ратифікувала головні документи з міжнародного гуманітарного права: Женевську конвенцію, Європейську конвенцію з прав людини, Конвенцію про статус біженців та принцип невислання, Конвенцію ООН про права дитини. Це означає, що ми прийняли принцип верховенства міжнародного права над національним – воно стоїть вище за наш власний закон. Всі ці документи я використовую як основну правову базу для надання юридичної допомоги й головний інструмент захисту людини, особливо коли національні механізми не спрацьовують або є обмеженими.
– Хто звертався до вас і з якими проблемами в проєкті “Міждисциплінарні мобільні команди”. Розкажіть про найскладніші випадки з практики.
– До гуманітарного проєкту ООН зверталися всі, хто так чи інакше зазнав шкоди від вторгнення, починаючи від шкоди здоров’ю та добробуту, закінчуючи психологічними травмами. Моя практика охоплювала різні категорії постраждалих: ветеранів, тих, хто втратив паспорти, жертв воєнних злочинів, ВПО, родини з дітьми, яким ще не оформили документи. Я працювала в режимі екстреної правової допомоги – невідкладної форми підтримки, коли постраждалі потребують негайного юридичного втручання для захисту своїх прав.
Наприклад: до мене звернулася особа, яка втратила роботу через вимушений переїзд із зони активних бойових дій. Керівництво, по-перше, не мало права звільняти вимушено переміщену людину, а по-друге, відмовилося надавати компенсацію.
Спираючись на оновлену законодавчу базу, я підготувала документи, що обґрунтували неправомірність звільнення і порушення трудового права. Після оскарження рішень компанії мені вдалося відновити трудові права клієнта та доступ до механізмів компенсації. Понад 100 клієнтів зверталися до мене саме з питанням незаконного звільнення, втрати можливості отримувати зарплату, порушення їхніх прав у зв’язку з переселенням.
Ще одна справа стосувалася спору щодо місця проживання дитини: батько подав до суду після її евакуації разом із матір’ю за кордон. Я проаналізувала національне сімейне право, міжнародні стандарти захисту дітей, правила гуманітарної евакуації, надала суду докази й обґрунтування. У результаті мені вдалося забезпечити найкращі інтереси дитини, а саме проживання в безпечних умовах, де вона має доступ до медицини та освіти.
– Ви виконували увесь цей обсяг роботи самостійно, без допомоги?
– Я була головною юристкою міждисциплінарної команди в Кривому Розі, але разом з нами працювали волонтери, громадські організації, міжнародні фахівці, держінституції. Щоб робота тривала згідно зі стандартами ООН, я розробила чотири юридичні протоколи, що регулюють взаємодію клієнта і фахівців проєкту, і впровадила стандартизовані правові процедури для дев’яти наших партнерів. Усе це гарантувало, що моя допомога відповідає вимогам ООН і служить взірцем правової підтримки. Після закінчення дії програми мої протоколи були прийняті як довідкові рекомендації для інших програм ЮНІСЕФ у світі.
– Чим відрізняється робота юриста, який працює зі стандартними справами, від вашої? Як вважаєте, чи зміг би він впоратися із вашими обов’язками?
– Сьогодні кризовий юрист і юрист мирного часу – це дві різні спеціальності, дві різні ролі. Обидва досконало знають закон, користуються одними й тими самими нормами права. Різниця між ними полягає у фокусі уваги. У мирний час юрист має змогу місяцями готувати справу, чекати відповідей від державних органів, працювати з повним пакетом документів і запитувати нові. А кризовий юрист працює в екстремальних умовах: пріоритет – надання допомоги якомога швидше, а не ідеальна з точки зору закону процедура.
Я навчилася бачити, де пролягає межа закону, побачила, як працює держава у стані перевантаження, які правові інструменти допомагають вразливим групам населення. Це вимагає іншого рівня правового мислення й здатності діяти на основі мінімальних даних. Якби звичайний експерт із права потрапив у подібні обставини, він не зміг би діяти ефективно – принаймні, мені так здається.
– У 2024 році ви переїхали до Сполучених Штатів. Чим зараз займаєтеся в Америці?
– Я повноцінно зайнята підготовкою до отримання ліцензії юриста: вивчаю нормативну базу та особливості американської правової системи в міграційній сфері. Америка – багатонаціональна країна, тут зосереджена велика кількість біженців, мігрантів, осіб без громадянства, всі вони потребують допомоги в адаптації і набутті легального статусу. Мій досвід роботи в Україні, на мою думку, цілком відповідає цьому запиту американської спільноти на екстрену правову допомогу. Після здобуття профільної освіти і ліцензії я хочу відкрити власне консультаційне бюро з метою допомоги тим, хто цього найбільше потребує.