Оксана Хромова
Її називали складною, суперечливою й неможливою та десятиліттями звинувачували у розпаді The Beatles. Тепер про Йоко Оно дедалі частіше говорять як про одну з найвпливовіших художниць ХХ століття. І, здається, історія життя сьогодні, у її 93 роки, виглядає як довга розповідь про радикальну свободу, мистецтво як дію і любов як політичний жест.
«Мистецтво має відбуватися з тобою»
Йоко Оно почала робити те, що сьогодні називають перформансом і концептуальним мистецтвом, ще на початку 1960-х, задовго до того, як ці терміни стали частиною артсловника. У Нью-Йорку вона організовувала камерні події, де мистецтво виникало з інструкцій, дії або взаємодії з глядачем. Її легендарна робота «Відрізаний шматок» (1964), під час якої глядачі могли ножицями відрізати частини її одягу, стала одним із найсильніших висловлювань про вразливість, агресію і жіноче тіло в мистецтві.
«Люди брали ножиці й відрізали шматки мого одягу. Я сиділа спокійно. Я хотіла побачити, що вони зроблять», — згадувала вона пізніше.
Те, що тоді сприймали як провокацію, сьогодні часто читають як ранній феміністичний жест. У “Відрізаному шматку” Оно сама задає правила вторгнення у власне тіло. Жінка перетворює себе не на об’єкт, а на авторку ситуації й оголює механіку погляду та насильства щодо жінки.
Любов як мистецтво і мистецтво як любов
Коли Йоко Оно познайомилася з Джоном Ленноном, вона вже була відомою в авангардних колах художницею. Їхня історія з роману знаменитостей стала спільним художнім проєктом тривалістю в життя. Вони перетворили медійність власних стосунків на платформу для пацифістських акцій — від знаменитих «Ліжкових протестів за мир» до кампанії «Війна закінчиться! Якщо ти цього хочеш».
«Ми намагалися показати, що любов — це дія. Не почуття, а дія», — казала Оно.
Саме вона переконала Леннона винести приватність у публічний простір як політичний жест. Їхні колишні акції сьогодні виглядають як рання форма перформативного активізму й медіаарту, де життя й мистецтво більше не розділяються.
«Вона все зіпсувала»: як народився міф про Йоко Оно
Міф про «жінку, яка розпустила The Beatles», виник майже миттєво. У 1960–1970-х роках західна попкультура ще не мала мови, щоб описати жінку-авангардистку поруч із попіконою. Її присутність у студії, участь у творчих рішеннях і рівність у партнерстві сприймалися як загроза.
Йоко Оно стала зручним символом — чужинкою, інтелектуалкою, азійкою, художницею, на яку можна було перенести колективне розчарування фанатів. Лише десятиліття потому музикознавці й історики культури почали переглядати цю версію. Розпад гурту мав економічні, творчі й особисті причини, а вплив Оно на Леннона дедалі частіше описують як творчу синергію.
Вона співала, коли ще не існувало панку
Її вокал довго висміювали. Те, що сьогодні назвали б експериментальним криком, тоді звучало для масової аудиторії як «анти-музика». Але музиканти альтернативної сцени давно визнають: Йоко Оно передбачила естетику панку, нойзу й арт-року.
Альбом Plastic Ono Band (1970), записаний разом із Ленноном, став одним із найрадикальніших релізів свого часу. А пізніші записи Оно вплинули на ціле покоління, від Sonic Youth до Björk.
«Я не співаю, я використовую голос як інструмент», — пояснювала вона.
Сьогодні її музичний архів перевидають, а треки реміксують сучасні електронні продюсери. Те, що колись здавалось дивним, стало каноном авангардної попмузики.
Мистецтво як свобода жінки
Йоко Оно рідко називала себе феміністкою у прямому сенсі, але її практика фактично формувала феміністичний дискурс у мистецтві. Вона послідовно говорила про контроль над тілом, голосом і наративом жінки задовго до хвильового фемінізму 1970-х. Її інструктивні роботи — короткі тексти-вказівки на кшталт «Уяви, що хмари тануть у твоїх руках» — створювали простір уяви як форму свободи.
«Мистецтво — це те, що ти робиш сам із собою», — писала вона.
Ця ідея зробила її близькою для кількох поколінь художниць, які працюють із тілесністю, голосом і досвідом жінки.
Пам’ять як творчість
Після вбивства Джона Леннона 1980 року Йоко Оно стала головною хранителькою його спадщини і водночас продовжила власну творчість. Вона курувала перевидання, виставки, фільми, але не зникла в ролі вдови-музи. Її публічні проєкти присвячувалися миру, пам’яті й співучасті. Найвідоміший — “Уявіть собі світ” в Ісландії, світлова інсталяція, що щороку вмикається у день народження Леннона.
«Я все ще розмовляю з Джоном. Просто тепер це інший тип розмови», — говорила вона.
Її пізні виставки в MoMA, Tate та інших великих музеях закріпили статус класика концептуального мистецтва — статус, якому у молодості їй відмовляли.
Сьогодні, коли мистецтво дедалі частіше стає соціальною дією, Йоко Оно виглядає напрочуд сучасно. Її практика участі, поєднання особистого й політичного, уявлення про партнерство як рівність — усе це звучить мовою ХХІ століття. Її сприймають не як «жінку поруч із генієм», а як авторку, яка розширила межі мистецтва, музики й любові.
«Я не хочу, щоб мене розуміли. Я хочу, щоб мене відчули».
І, можливо, саме ця власна фраза описує її найточніше.