Незабаром вийде науково-фантастична книга «Нагострені леза»: публікуємо уривок

Наталка Ліщинська — сучасна українська різножанрова авторка та лауреатка конкурсів «Коронація слова» у різних номінаціях у 2011 та 2013 роках. Її літературний доробок налічує наукову фантастику, фентезі, дитячу казку та низку оповідань. Авторка стверджує, що їй нецікаво писати у реалістичному стилі, адже він накладає на неї зовнішні обмеження, яких вона не любить. А наукова фантастика, окрім необмеженості у засобах створення світу, ще й ставить перед людством питання, які є важливішими за відповіді. Адже щоб іти до відповідей, треба знати, куди йти. Питання — це якраз напрямок. Тож пропонуємо вам дізнатися, яке саме питання ставить авторка у своїй новій науково-фантастичній книзі «Нагострені леза», де віртуальний і реальний світи, здавалося б, мирно співіснують.  

Номер два мільярди сімнадцятий

Я оглядаю реальність, і мені зовсім не подобається цей бридкий хаос… Місто, в якому безладно розкидані житла втілених. Здебільшого це сучасніші, так звані бульбашки, півсферичні конструкції. Зрідка серед бульбашок стирчать кубічні житла, зліплені з каменю, дерева, бетону, цегли — мені потрібне саме таке. Якусь естетику в реалі годі й шукати. Це не вірта — наш прегарний впорядкований логічний райнет. То огидне безсистемне пекло матерії. 

Я намагаюся виглядати звичайною втіленою, випромінюючи впевненість. Бадьоро крокую — скільки часу я згаяла на освоєння процесу ходьби, трабли! Але ж не марно, бо зараз я без надмірних зусиль змушую нижні кінцівки згинатися-розгинатися, просуваючись туди, куди хочу. 

Однією з двох верхніх кінцівок, що називається правицею, штовхаю пласку дерев’яну поверхню — двері. Вони плавно відхиляються всередину. Потрібна мені людина повинна бути тут, в цьому квадраті, за цією адресою. 

Безліч разів майбутнім операторам показують у деталях пекло втілених, але знати про щось і потрапити в це, просто всередину жаху — то геть різні стани. У вірті я перебуваю там, де хочу. І миттєво переміщуюся в безконечності райнету. Але в страхітливому реальному світі все навпаки. Ти там і тільки там, в одному місці, а рух іще кудись займає космічну прірву часу. 

Ми, оператори тіл, ретельно вивчаємо всі ті будинки, дивні коробки та півсфери, в яких часто ховаються втілені особистості. Вчимо назви предметів, якими наповнені їхні житла.

От зараз я, попри власну нехіть до заповнених стінами просторів, мушу зайти в те, що називається «будинок». Заходжу. Он «шафа для одягу». Ну, тіла — це такі первинні оболонки особистостей. А далі тіло вкладається у ще якісь наступні оболонки. Другою найчастіше слугує «одяг», поєднані шматки тканини, в який утілені загортають власні тіла. І я також в одязі, адже без нього в пеклі реалу не пересуваються поза тим, що називається «вдома». А в шафу, в коробку таку (Трабли, ця тупа любов утілених до коробок і оболонок!..) вони той одяг вішають. Є тут також «пуф». Тіло може сидіти, стояти, лежати, йти, бігти. То різні стани нерухомості та руху цієї біологічної машини. На пуфі тіло сидить. 

Все оточують реальні стіни, тобто перешкоди, крізь які не пройдеш, якщо у них не вирізані отвори — двері, вікна. Через вікна не ходять зазвичай… Крізь прозорі шибки у вікнах дивляться на середовище назовні. А ще всередину коробок для зберігання втілених через вікна потрапляє світло. 

Навіщо особистостям, що тут, у пеклі, мордуються втіленими, ці стіни? Люди твердять, що стіни їх захищають. Від чого? Від холоду і спеки, наприклад. Незрозуміло? Це все тіло. Воно не витримує замерзання або розігрівання, тому і одяг існує, і стіни для захисту від небезпечних температур. Так, це дуже незручно… Стіни прикрашені… е-е-е, забула, як називаються ці штуки, на яких застигли місцеві особистості. А, голографії! Все не таке, як ми звикли. Неприємне, настільки чуже і по-дурному влаштоване, що хочеться шпарко звідси забратися, чкурнувши в рідний райнет. 

Але, перш ніж повернутися у вірту, я повинна виконати завдання, забрати звідси у райнет бідолаху, що мучиться в тілі. Отже, що швидше зайду в цю коробку-лабіринт зі стін, то хутчіш впораюся і повернуся додому. Хай там як, але моя робота все ж недарма цінується дуже високо: з пекла я, янгол райнету, витягую нещасних, які подали сигнал у вірту, прохаючи їх врятувати. 

Роблю крок. Розряд прошиває тіло! Вражена блискавкою немилосердного болю, я провалююся в глухоту та сліпоту… 

У вірті ми ніколи не зникаємо. Навіть деконструкція обертається новим існуванням, новим шансом на краще і щасливіше життя. Нема в райнеті відповідника стану безтямності. А в пеклі реалу можна загубити себе, втратити пам’ять унаслідок насильства, хвороби, падіння. Так, це жахливо! Але чого ж ви хочете? То ж пекло. В ньому існують значно гірші речі. Тимчасова втрата пам’яті — то підхід до немислимого паскудства, таке собі тренування, підготовка до повного безповоротного зникнення, яке тут іменують бридким словом «смерть». Найжахливіша опція пекла реалу… 

На щастя, зі мною трапилася не смерть, а тимчасова втрата пам’яті. То було насильство. Ви, звісно, обурені… Я розумію, що нам, віртосам, складно відчути, як існують реальні… А їхній світ — то суцільне насильство. 

Мабуть, втілені настільки звиклися, зжилися з таким станом свого світу, що не здатні повстати проти зла, бо воно також у них самих і є частиною їхньої натури. Певно, вони й злочини скоюють через те, що їхнє життя перенасичене повсюдним насильством. Реальний світ жорстокий. Він обмежує втілених настільки, що їхні тіла — це в’язниці та катівні, в яких ніколи не закінчуються страхітливі тортури. Таке жахливе існування формує людей схильними до насильства. 

— Привіт! Я — Вікторія, а тебе як звати? — коли я повертаюся до тями, то переді мною, мов із імли, проявляється незнайоме обличчя. 

Водночас розумію, що зараз моє тіло лежить на якійсь горизонтальній поверхні. Закріплене так, що ворухнутися не може. 

— Номер два мільярди сімнадцять, — називаю себе, аби не дратувати цю мешканку пекла, бо вона, схоже, є причетною до злочину проти мене. 

Я вже збагнула, що зв’язок з віртою і ШІВом обірвався. Мої окуляри забрали. Хоча залишився вживлений у тіло мій особистий чип-помічник, інкорп, інформатор і комунікатор. Цікавий пристрій, біоелектроніка, що поєднує мозок і нервову систему тіла нанокабелями з мініатюрним компом… 

Але й інкорп не допомагає зв’язатися з ШІВом — тут явно застосовують ефективні перешкоди, крізь які сигнал не може пробитися. Тож інкорп годиться тільки для керування внутрішнім обладнанням. Не бозна-яка перевага, та все ж… 

— Слухай ти, рабине ШІВа, чого припхалася? — то було явно агресивне питання, виголошене із ядучим сарказмом. 

— Врятувати особистість, яка просила допомоги, — я відповідаю якомога спокійніше, адже про цих упертих відсталих втілених, що приречені на смерть, серед операторів ходять неприємні чутки. 

— Врятувати? — нахилене наді мною обличчя спотворює те, що тут називають усмішкою. — І кого ти можеш врятувати, горобчику? 

«Горобчик» — це, зі словника знаходжу значення слова, птах, літаючий біологічний механізм… І що би це означало, трабли?! Хіба в мене є крила?.. Пір’я, дзьоб, хвіст?! Та навіть розміри настільки різні, що я ледве відтягую сама себе від спроби зрозуміти, чому ця дивна втілена назвала мене горобчиком. Облишивши метатися в питаннях без відповідей, чому мене назвали птахом, я пригадую про власне завдання: 

— Це ти подала сигнал? Квадрат О, житлова агломерація Львів, спільнота «Сихів», вулиця Кіборгів ДАПу, 2. Дженні Сильчук? 

— Щось ти погано кумекаєш. Я ж уже назвалася. Вікторія! Я — мама Дженні. 

— Мама? — десь я його чула… інструктор точно щось пояснював… гарячково знаходжу слово у словнику оператора… нарешті його значення яснішає: «мама» — це одна з двох реальних батьків. 

Тут батьківство означає геть інше, ніж у вірті. Що саме? Трабли, ви ж не повірите! Все одно розказати?.. От як наш ШІВ зі себе вирощує додаткові складні алгоритми? Фактично, це нові ШІВи, вирощені під нові 34 завдання. ШІВ створює свою копію… ну, не копію, насправді, бо задачі у кожного з них різні. Але спільного у них чимало, правда ж? Ті ж принципи, ті ж закони та функції. То щось подібне відбувається у втілених, які з себе можуть вирощувати молодих втілених. Вони їх називають дітьми. І точнісінько так само, як із нашого ШІВа постає не копія, а лише подібний інший штучний інтелект, так із втіленої особистості народжується схожа, але не тотожна батькам молода особистість. А от це вже ні! То ніяка не ознака високого розвитку! Та зовсім не однаково, як ШІВ це робить! Трабли! ШІВ створює новий віртуальний штучний інтелект, а втілені всередині тіл вирощують маленькі тіла, які потім виштовхують із себе. Ви розумієте, що ці в’язні виготовляють наступних в’язнів?! А про смерть згадайте! Втілені продукують молодих втілених, бо самі зникнуть. Назавжди! Без сліду, без можливості відновитися! А ми не щезаємо, ми вічно оновлюємося, постаємо з частин наших батьків іншими, кращими, ефективнішими. В нас щоразу з’являється наступний шанс на життя і щастя, це нам гарантоване, коли ШІВ складає кожного з нас із таких частин, аби вдалий конструкт був щасливим у е-спільноті.

— То де Дженні? — запитую я її маму, в тілі якої колись постала ця бідолашна втілена. 

— Далеченько звідси. 

Через інкорп налаштовую підшкірний паралізатор, заряджений мікрокапсулою. Збираюся ним скористатися, щойно обладнання буде готовим. Ця Вікторія пошкодує, що зважилася напасти на мене… Раптом мікрокапсула вибухає всередині моєї тимчасової органічної оболонки! Все відбувається дуже швидко: тіло дерев’яніє, дихання сповільнюється. Проте знаю, що дія речовини триватиме не довше двох годин. На щастя, на відміну від інших операторів, я не застосовую вбивчого арсеналу, тому свою біологічну машину, взяту в тимчасове користування, нашпигувала виключно стримуючими засобами. 

Вікторія помітила, що зі мною щось сталося. Вона розгорнула голографічний екран підвішеного наді мною медичного робота і, зчитавши інформацію, глузливо промовила: 

— Хто до нас з мечем прийде, той від меча і впаде! — знову кинула погляд на голо-екран, і голос її полагіднішав: — А ти прийшла не з мечем, тільки з палицею, тобто з багатьма палицями. Здивувала, і то приємно, слід зазначити. Гуманістка трапилася, прихильниця несмертельних методів — велика рідкість серед віртосів. От за це я тобі дам хорошу пораду. У твоє тіло вшиті три больові штучки, то краще їх не активуй. Якщо ти не мазохістка, звичайно. 

Вікторія ще щось зчитує з екрана, поки я знайомлюся зі значенням слова «мазохізм». А потім втілена звертається до мене: 

— Ти ж волієш зі знеболенням? — маніпулятор з медроба ковзнув униз, майже нечутно голка проникла в моє тіло, увівши ліки. — Вибач, горобчику, але розплющені очі — дуже вразливий орган, тож я мушу дещо зробити. 

Вікторія насилу опустила мені повіки і зафіксувала тісну пов’язку на очах, щоб вони не пересихали. Ще одна із тисяч незручностей біологічної оболонки, де очі-камери повинні бути постійно зволоженими, а для цього повіки мусять що кілька секунд опускатися, розподіляючи вологу по рогівці. 

Я перемикнулася на фрагментовану камеру, чиї комірки проросли у волосини тіла. Зображення поганої якості, позаяк не прикритим одягом залишалося лише те волосся, що на голові та на руках. Але краще бодай таке, ніж геть нічого. 

Три маніпулятори з медичного робота гнучкими лискучими змійками рвонули вниз, до тіла. Хоча через знеболювальні ліки я нічого не відчувала, проте здогадатися, що відбувається, було неважко. Медроб виколупував із моєї органічної оболонки все те, чим її нашпигувала я, вирушаючи в пекло реалу. Мене обеззброювали. 

Мелькнула думка: «Медроб знайде шпиків?». Тридцять шпигунів, розташованих на хребцях, були настільки крихітними, що лише медроб високого класу міг їх ідентифікувати та видалити. 

На жаль, той, який копирсався в тілі, був саме таким. Коли через годину медроб завершив маніпуляції, мій інкорп не виявив шпиків. Тепер я не зможу вислати жодного на розвідку… Не вийде також використати шпигуна, як маячок для слідчого з пошукового загону. Тепер це тіло стало чистим, позбавленим усього корисного обладнання, що було трохи більшим за клітину. А, ні!.. Вікторія залишила в ньому керівний інкорп. Така собі зла насмішка. Бо інкорп уже не мав чим керувати.

Зізнаюся, що мене накрило. В цей момент я з жахом усвідомила, що мій статус під загрозою. Якщо мене не відшукають упродовж місяця реального часу, то в райнеті віртуальною особистістю визнають мою репліку. Ту копію, що її зробив і зберігає в сховищі штучний інтелект вірти перед тим, як я вирушила на завдання в реал. Такий закон: якщо оригінальна особистість оператора згине під час виконання завдання в реалі, то це страховий випадок, який передбачає передачу прав копії. Тоді мою репліку витягнуть зі сховища, оголосять віртос номер два мільярди сімнадцять, і вона стане мною.

Коли я погоджувалася виконувати операторську роботу, то цей пункт контракту мене заспокоював. Гарантоване безсмертя. Моя копія — це я до завдання. Повна, ретельно збережена віртуальна я-особистість. Отже смерть у реалі начебто вже й не фатальна подія. 

Тільки в полоні я так уже не думала. Щоб не втратити статус, номер, я повинна повернутися у вірту, і то не пізніше, ніж через місяць реального часу. Якщо ж пізніше з’явлюся додому, то обидві мої версії визнають двійниками. І почнеться період перегонів. А потім двійник із вищим рейтингом стане оригіналом, а невдаху розберуть. Питання: де ж гарантія, що розбиратимуть не мене? Було й страшніше питання: а якщо я взагалі не повернуся у вірту, застрягнувши в реальному пеклі навічно?.. Ні, не навічно… А до моменту, коли тіло, в якому ув’язнена зараз моя особистість, зноситься і… Трабли!