Оксана Хромова
У другу неділю травня в Україні відзначають День матері. Останніми роками це свято докорінно змінилося, адже війна щодня відбирає синів і доньок в українських матерів. Десятки тисяч жінок поховали своїх дітей і намагаються жити далі, шукати сенс життя, берегти пам’ять. Останні кілька змін програми психоемоційної стабілізації «Незламна мама» від «Фонду Маша» проходять саме для матерів, які втратили дітей. Серед інших жінок у кемпі була й мама загиблого воїна Наталія Воротна із Запоріжжя. Вона розповіла історію свого щастя, горя і життя після втрати.
Як пенсія обернулася виживанням під бомбами
«Я хотіла вийти на пенсію та переїхати у Гуляйполе, у будинок моїх батьків, який ми з сином ремонтували кілька років. З роботи пішла у січні 2022-го. Ми думали так: січень-лютий відпочиваю, а у березні син відвозить мене у Гуляйполе. Майже так і вийшло. От тільки поїхала я не саджати город і дихати свіжим повітрям, а виживати під бомбами. На початку повномасштабного вторгнення мій син, мій Тарасик, хотів вивезти мене у безпечне місце й піти добровольцем.
Ми не знали, що лінія фронту опиниться так близько. Зникне світло, майже не буде зв’язку, а я разом із собакою сина переїду в підвал місцевої школи-інтернату. Що в батьківській хаті виб’є вікна від вибуху, а я буду підзаряджати мобільний телефон від чийогось генератора, щоб вийти на зв’язок із сином.
Під обстрілами син приїхав і забрав мене назад у Запоріжжя. На той момент він уже долучився до війська та пройшов медкомісію. Я думала, піде служити у тероборону й буде захищати наше рідне місто. Але він поїхав під Бахмут».
Яким був Тарас і чому він пішов воювати
«Я народила Тараса у 33 роки. Коли сину було 14 років, помер мій чоловік, його тато. Але я пишалася тим, що змогла виростити достойну людину, патріота.
Я дуже ним пишаюся. Він працював графічним дизайнером, був таким виваженим, спокійним. Людиною слова. Він любив Україну і відчував відповідальність за долю країни.
Перед тим як піти на війну, сказав: «Мамо, я не буду сидіти й чекати, поки росіяни прийдуть і візьмуть мене за горло в моїй хаті. Не я прийшов до них, вони сюди прийшли».
Тарас перебував на службі дев’ять місяців. Після навчання він потрапив у мінометну батарею, звільняв Київщину, а потім потрапив під Бахмут. Вже звідти їздив у Київ на навчання й на одну ніч приїхав додому”.
Остання зустріч
“Всю цю ніч я намагалася не плакати. Заради нього. А він нічого не розповідав страшного, щоб мене не засмучувати. Вже коли треба було йому повертатися, подивився і сказав: «Мамо, я такий радий, що побачив тебе, але моє місце не тут. Це такий сором ховатися за спинами пенсіонерів. А там, мамо, такі хлопці! Там життя, мамо».
Це була наша остання зустріч”.
День, коли все зупинилося
“28 січня 2023 року Тарас загинув. Я дізналася про це 2 лютого. У мене не було сліз. Я стояла, дивилася у вікно й думала: «Невже це правда? Цього не може бути. Бо якби Тарас справді загинув, земля розверзлася і летіло б каміння з неба. Бо цього НЕ МОЖЕ БУТИ».
Я подзвонила сусідці й попросила її прийти, а далі більше нічого не пам’ятаю.
Сина привезли мені аж 8 лютого, я впізнала його. 9 лютого ми ховали Тараса під пісню «Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну». На похованні я не плакала, просто оніміла”.
Після смерті сина
“Через рік після його смерті набралася мужності й подзвонила його командирові. «Я мама Тараса Воротного, розкажіть мені про мого сина, як він воював».
Він подумав і сказав: «Ваш син був мотивований. Він знав, за що він воює. Ніколи не показував свого страху. Був дуже спокійний. До нього тягнулися молоді хлопці, тому що він випромінював спокій. Хлопці дивляться: «Ага, Тарас не біжить, не кричить, значить нічого страшного».
У мене досі лежить його телефон Motorola. Вже три роки лежить. Там його фотографії з війни. Він не надсилав мені фото, хоч як просила. Казав: «Я сюди не фотографуватися приїхав».
Життя після втрати
“Перші пів року після загибелі сина я не могла й не хотіла нічого робити. До мене раз на тиждень приїздила подруга зі студентських років, готувала, прибирала і їхала. Я лишалася сама.
У грудні цього року помер пес сина — той, з яким я їздила в Гуляйполе. Цей собака допомагав мені жити, коли Тараса не стало. Він мене втішав. Я ридаю, руками обличчя закрию, а він мені отак руки мордою відкриває і сльози злизує. Тепер і його більше немає.
Я розуміла, що мені потрібна допомога. Звісно, я спілкуюся з мамами загиблих у Запоріжжі, але в якийсь момент зрозуміла, що потрібен психолог. І через патронатну службу бригади, де служив мій син, дізналася про «Незламну маму» і поїхала”.
Місце, де можна говорити про свій біль
“Тут я відчула таку турботу та стільки уваги, скільки не відчувала років 50, мабуть. На «Незламній мамі» я стала важливою. Мій настрій важливий, мій стан важливий.
Скажу за всіх мам: у повсякденному житті ми не говоримо на свої болісні теми з оточенням. Бо нас не зрозуміють. Ми не хочемо слухати: «Ну, тримайся, все буде добре. Не в тебе однієї загинув син». Це не втішає. І ми носимо свій біль у собі.
На «Незламній мамі» я змогла випустити його на волю. Поділитися з психологами та іншими мамами. Те, що ти опиняєшся в колі жінок, які пережили те саме, справді звільняє і десь лікує. Бо лише мама, яка втратила дитину, зрозуміє іншу маму.
А скільки таких самотніх матерів віком по 60-70 років сидять по хатах, помирають від розпачу за загиблими дітьми? Матері, які віддали своїх синів та доньок війні. Чомусь саме про дорослих мам з втратами часто забувають. Тому нам всім особливо цінно, що програма «Незламна мама» і для нас теж. Про нас думають, не забувають, нам допомагають.
На «Незламній мамі» мені стало легше. Я знову можу дихати, планувати. Я хочу виїхати з міста й купити хатку десь у селі, щоб віддавати свій сум роботі: щось саджати, щось вирощувати. Бачити й відчувати, що життя продовжується.
Довідка
Проєкт «Незламна мама» втілює «Фонд Маша» за технічної підтримки ООН Жінки в Україні і за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF). WPHF — це гнучкий і швидкий інструмент фінансування, який підтримує якісні заходи, спрямовані на підвищення спроможності місцевих жінок у запобіганні конфліктам, реагуванні на кризи й надзвичайні ситуації та використовування ключових можливостей миробудівництва.
Цей текст підготовлений за фінансової підтримки Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF), але це не означає, що висловлені в ньому погляди та вміст є офіційно схваленими або визнаними з боку Організації Об’єднаних Націй.