Ніна Матвієнко — історія життя легендарної співачки

Ніна Матвієнко — відома українська співачка, актриса та володарка золотого голосу України. Вона виконувала українські народні пісні, за її плечима 20 років стажу в Хорі імені Григорія Верьовки та ансамблі солістів «Київська камерата».

Сьогодні, 10 жовтня 2024 року, Ніна Матвієнко могла б відзначати своє 77-річчя, проте 8 жовтня 2023-го у 75-річному віці померла.

Дитинство та творчість

Ніна Матвієнко виросла в родині селян, де батьки мали 11 дітей. За своє дитинство, крім догляду за меншими братами й сестрами, майбутній співачці доводилося наймитувати. Батько часто випивав, мама любила співати, але родина жила бідно і не могла піклуватися про велику родину, тому батьки вирішили віддати дітей до інтернату. Там на співачку чекали нові випробування — жорстоке поводження вихователя, який карав дитину за найменшу провину і змушував тяжко працювати.

Нові стратегії лідерства: досвід BRAVE1, PR-service, Raiffeisen Bank, ПУМБ та 40 інших провідних топменеджерів та державних діячів.

11 квітня на Business Wisdom Summit зануртесь у світ бізнесу, дізнайтесь, як лідери трансформують індустрії та створюють нові можливості для розвитку та співпраці. Відвідайте захід, щоб отримати реальні поради та інсайти від тих, хто вже досяг успіху.

Забронювати участь

Потіївська школа-інтернат була восьмирічкою, тож до 9-го класу Ніну Матвієнко перевели до Коростеня. У коростенській школі-інтернаті дівчина займалася легкою атлетикою й акробатикою. Там закохалася у вчителя Івана, проте через негідну поведінку згодом його покинула.

Одна із викладачок порадила дівчині зайнятися співом професійно і спробувати себе в Українському народному хорі ім. Г. Верьовки. Дівчина відвідала вокальну студію при хорі, але, закінчивши інтернат, влаштувалася на коростенський завод «Хіммаш». Спочатку працювала табельницею, потім ученицею кранівника, згодом була переведена копіювальницею.

Почувши, що у Житомирі набирають дівчат до естрадного вокального ансамблю, приїхала на проби до обласного центру. Автентична манера виконання ніяк не в’язалася з колективним естрадним співом, і їй відмовили. Але бажання співати було таким сильним, що 1966 року Матвієнко таки записалася у студію Хору імені Григорія Верьовки. З 1968 року, після закінчення вокальної студії при хорі, стала його солісткою.

З 1967 року Ніна Матвієнко з великим успіхом гастролювала в Мексиці, Канаді, США, Чехословаччині, Польщі, Фінляндії, Кореї, Франції, країнах Латинської Америки.

У 1966-1991 роках була солісткою вокальної студії при Державному заслуженому українському народному академічному хорі імені Григорія Верьовки. Крім того, з 1968 року співпрацювала з вокальним тріо «Золоті ключі».

Новий період у творчій долі пов’язаний з роботою в Національному ансамблі солістів «Київська камерата» з 1991 року. Дивно виразний характер фольклорного співу співачки гармонійно поєднувався з академічним стилем виконання «Камерати», таким чином розширюючи художній репертуар концертної практики колективу.

У 1975 році Матвієнко заочно закінчила філологічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка і займалася літературною творчістю. Ще в радянські часи Ніна Матвієнко написала історію народного хору імені Григорія Верьовки, надрукувала кілька власних віршів, оповідань те есеїв. Її твори періодично з’являлися на сторінках таких часописів, як «Україна», «Дзвін», «Жіночий світ» та інших.

Вершинним літературним надбанням співачки стала її біографічна книжка «Ой виорю нивку широкую», яка вийшла 2003 року у видавництві Українського центру народної культури «Музей Івана Гончара». У книзі подано пісенно-музичний матеріал із власного репертуару (понад 250 народних пісень і творів українських композиторів — колядки і щедрівки, веснянки, пісні до Зелених свят, купальські та петрівчані, жниварські й обжинкові, весільні, колискові, поховальні, жартівливі й танцювальні, псалми, історичні та станові пісні, пісні про кохання, родинне життя).

1979 року з піснею «Ой летіли дикі гуси» стала фіналісткою телевізійного пісенного фестивалю «Пісня року».

2004 року вийшла книжка спогадів Ніни Матвієнко «Уже так не буде, як є». Вона мріяла написати художній роман про кохання.

У 2010 році співачка записала вступне слово до аудіокниги Блаженнішого Любомира «Дорога до ближнього».

У репертуарі співачки багато народних пісень, серед них обрядові, ліричні, гумористичні, пісні-балади, українські пісні XVII-XVIII ст. Ніна Матвієнко співпрацювала з відомими вітчизняними композиторами сучасності, для неї писали твори Євген Станкович, Олег Кива, Мирослав Скорик, Ірина Кириліна, Ганна Гаврилець та багато інших.

Зіграла у телевиставах («Маруся Чурай», «Катерина Білокур», «Розлилися води на чотири броди»), художніх фільмах («Солом’яні дзвони», «Пропала грамота»), у радіовиставах («Політ стріли», «Кларнети ніжності»). Співачка озвучила низку науково-популярних, хронікально-документальних кінофільмів, кілька теле- і радіопрограм. 1984 року брала участь у створенні українського мультфільму «Колискова». 1988 року був знятий відеофільм за участі Ніни Матвієнко «Русалчин тиждень». Серед авторських театрально-режисерських робіт акторки музичний спектакль «Під сонцем» (1997) за участю японського танцівника Тадаші Ендо, а також грандіозне музично-сценічне дійство «Золотий камінь посіємо ми» (1998). Крім того, Ніна Матвієнко 1995 року зіграла 16 вистав з американським театром La Mama E.T.C. (Нью-Йорк, США).

Особисте життя

У 1971 році вийшла заміж за молодого художника Петра Гончара — сина українського скульптора, художника і збирача старожитностей і українського вжиткового мистецтва Івана Гончара. Пару познайомив Лесь Харченко з квартету «Явір».

У 1972 році народила сина Івана, за ним Андрія, а потім Антоніну. Сини пішли шляхом батька і стали художниками. У 2005 році, у віці Христа, Іван несподівано вирішив піти в ченці й здійснив постриг. Антоніна продовжує справу матері, її дедалі частіше можна зустріти на великій сцені. На ювілейних концертах, присвячених 60-літтю Ніни Матвієнко, вони співали разом.