О каком Черчилле книга Бориса Джонсона «Фактор Черчилля»

Книжка Боріса Джонсона — це історія про те, як ексцентричний геній Черчилля, прем’єр-міністра Великої Британії, одного з найвизначніших лідерів ХХ століття, формував світову політику. Аналізуючи досягнення й помилки, а також міфи, які супроводжували цю видатну постать, Джонсон зобразив Черчилля як незрівнянного стратега, людину надзвичайно сміливу, красномовну й глибоко гуманну. Безстрашний на полі бою, один із найкращих ораторів усіх часів, лауреат Нобелівської премії з літератури, Вінстон Черчилль спростував думку, що історія — це місце дії великих знеособлених сил. Життя цього чоловіка є доказом того, що одна людина — відважна, геніальна, визначна — може впливати на світовий лад. WoMo публікує уривок книги «Фактор Черчиля», щоб ми більше зрозуміли про що вона.

***

…Дехто зайде настільки далеко, що стверджуватиме: мовляв, немає жодного доказу того, що до тридцяти трьох років Черчилль втратив цноту, — і натякне, що саме цим можна пояснити його тодішню сором’язливість. Віддавна багато хто вважав, що жінки чи принаймні інтимні стосунки з жінками для Черчилля були менш важливі, аніж для інших світових лідерів, і в нього на спинці ліжка було менше зарубок, ніж можна було б побачити в людини з таким апетитом до слави, їжі, випивки, сигар та інших задоволень і загалом з колосальними потребами.

Одна газета охрестила Черчилля «затятим холостяком», що тоді хоч і не мало такого підтексту, як сьогодні, але відображало, яким його бачили люди.

«Я постійно чую, що ніхто не в змозі прикувати Вінстона до певної леді, — писала одна жінка Ллойд Джорджеві, — і загалом, на людську думку, він не дуже добре дає собі раду з жінкамий досить дивно дивиться на жінок. Вінстон став би в мільйони разів популярнішим, якби люди знали, що він здатен заради турботи про жінку пожертвувати хоча б часточкою свого комфорту. Можливо, це ще до нього прийде, проте сумніваюсь».

А може, він був сексистом? Одна група жінок, котрі вважали, що на них він дивиться дивно, були суфражистки. «Ви грубіян! — викрикувала Тереза Ґарнетт, нападаючи на нього з повідком для собак. — Чому б вам не ставитись до жінок гідно?»

Суфражистки не могли пробачити йому давнього протистояння їхній справі. На нього нападали, збивали з ніг, безжалісно переривали криками і зауваженнями його виступи, а інколи і дзенькотіли в дзвоники, коли він закінчував промову.

Черчилль реагував незмінно ввічливо, і зараз більшість людей визнає, що з ним поводились досить жорстко. Його початкові застереження щодо права голосу для жінок, схоже, були мотивовані радше не чоловічим шовінізмом, а сухим розрахунком: існували підстави вважати, що на голосуваннях жінки віддаватимуть голос за торі. У будь-якому разі, Черчилль змінив думку і 1917 року підтримав надання права участі у виборах жінкам, старшим від 30 років.

Більшість сучасних істориків у жодному разі не наважаться змалювати Черчилля як асексуального персонажа типу Едварда Гіта, таке уявлення просто абсурдне. Протягом усього життя він насолоджувався компанією жінок, цінував їхню вроду, шукав їхньої прихильності й намагався виставити себе перед ними в гарному світлі. Навіть давно переступивши поріг сімдесятиліття, він виконував стрибки з переворотом у морі на півдні Франції, сподіваючись справити враження на якусь молоду голлівудську акторку — і дещо дратуючи Клементину.

Як на людину, що ніби не була зацікавлена в таких справах, у нього довгий список юнацьких фліртів та різного роду стосунків. Була «прекрасна Поллі Гекет», яка з’явилась у його житті у 18 років. Вони прогулювалися парком, і він пригощав її солодким чорносливом — хто посміє сказати, що йому бракувало романтичності?

Він бігав за естрадною дівою, яку, кажуть, звали Мейбл Лав, — проте історія сором’язливо замовчує те, що було між ними. Він шаленів, закоханий у Памелу Плоуден, дочку дипломатичного представника в Гайдарабаді: «Вона найпрекрасніша дівчина з тих, кого коли-небудь зустрічав». Вони каталися на слоні; загалом він діяв дуже правильно — і в тому, що вона відмовила, заледве є його провина.

Щось у нього було і з заміжньою Етті Ґренфел. Робив він і підступи до Етель Беррімор із шоу-бізнесової династії. Упадав за такою собі Мюріел Вілсон і тиждень катався з нею на автомобілі Францією. Був у нього роман із Вайолет Асквіт, яка, схоже, закохалась у нього, і її почуття були такі сильні, що виникла необхідність зустрітись із нею в замку Стейнз у Шотландії, аби вгамувати (уже за два тижні до весілля з Клементиною): імовірно, Вінстон побоювався політичних наслідків, коли погано з нею поведеться: зрештою, у просуванні по службі він залежав від її батька. Зараз дехто вважає, що його стосунки із Вайолет були значно більш істотними й фізичними, ніж було дозволено. Хто знає, що насправді було в них? Або в Черчилля з іншими жінками, імена яких невідомі? Та, врешті, кому до цього є діло? Сучасники не вважали Черчилля Казановою з багатьох причин, проте найочевиднішою, безсумнівно, є його шалена зайнятість. Звичками він нагадував Берті Вустера 1 — пізно прокидався, жив у квартирі сам, курив сигари в клубах з добрими приятелями, в оточенні підлесливих та кмітливих дівчат, котрі аж ніяк не пасували на роль його обраниці, і з відданим секретарем Едді Маршем, що кружляв навколо, мов той Дживс 2. Та щодо працьовитості й віддачі — Черчилль цілковита протилежність Вустера. (Досить пригадати, що репутація Берті Вустера як журналіста повністю залежала від статті «Що носить гарно вбраний чоловік», яка з’явилася в журналі його тітоньки Далії «Будуар міледі».)

У 25 років Черчилль уже написав п’ять книжок і безліч статей, став членом парламенту, був репортером у численних воєнних кампаніях, прочитав чимало добре оплачуваних лекцій. Він був одним із кількох наймолодших, хто обіймав урядову посаду. На момент, коли сидів із Клементиною на тій лавці, він уже був автором мільйонів друкованих слів, багато з яких було визнано критиками й народом. Те, що він знаходив час на спілкування з жінками, взагалі диво.т