Обличчя проєкту — усі українські жінки: Дар’я Малахова про Марші матерів та допомогу ЗСУ

Українська акторка і телеведуча, а також ресторатор та кулінар Дар’я Малахова заснувала один з наймасштабніших проєктів, який набирає обертів по всьому світу — Марш українських матерів. Він покликаний привернути увагу світу до війни в Україні, зокрема до того, що під час цієї війни гинуть діти. Крім того, акторка зараз доставляє вантажі на кордон, аби звідти їх передавали україньким військовим. 

У проекті «Незламні», який виходить за підтримки Франко-української торгово-промислової палати Дар’я розповіла WoMo, як їй вдається організовувати акції по всьому світу та допомагати ЗСУ. 

— Розкажіть трохи про себе та вашу діяльність до війни. Чим ви займалися та як дізналися про початок війни?

Мене знають українці як Картату Потату, як ту дівчину, яка вчила українців готувати борщ, а до того часу я завжди працювала у театрі на Подолі — з 1991 року. Це театр мого тата, він помер у листопаді, тепер може і на краще, враховуючи ситуацію. Він не бачить, що відбувається.

Я таким чином стала “найстаршою”, тож коли я почала чути побоювання стосовно війни, я не панікувала, але вирішила, що не готова до цих експериментів, коли всі будуть водночас виїжджати. У мене немає вже такого життя у Києві, яке я не могла б тимчасово покинути заради безпеки моїх дітей.

Я є власницею екоферми та готелю “Климівка” під Уманню, тому ми з чоловіком вирішили, що переїдемо туди. Діти будуть навчатися онлайн і протягом місяця подивимося, як розвиватиметься ситуація. Ми таким чином ніби звільнили трохи місця від себе для людей, бо були не у місті, тож вважаю, це теж такий собі внесок.

— Як дізналися про війну та коли ви вирішили переїхати за кордон?

Про війну дізналася, коли нам зателефонували. Спочатку, як і всі жінки, я сказала чоловіку, що не покину його. Проте потім, коли ми два тижні із початку війни певну кількість годин провели у підвалі, і це все ставало частіше, то я подумала, що все ж таки цей романтизм стосовно «помремо разом» перетворився у некомфортне існування з дітьми, які по півдня та півночі сидять у підвалі разом із собаками, літніми людьми тощо.

Поруч із фермою у нас є невеликий готель, куди приїжджали люди рятуватися з тих міст, де обстріли. Зазвичай ми приймали до 12 людей, зараз — до 50 на добу. Люди живуть і у нашому будинку, і в готелі.

Тоді ми вирішили, так би мовити, звільнити місце та дати людям, яким дійсно нема куди бігти, почувати себе комфортніше. Бо ти вже починаєш думати про те, скільки курки та яблук з’їдаєш, скільки цього могло б вистачити на інших. Тож ми вирішили переїхати в Молдову, бо на той час здавалося, що це ближче і безпечніше, а потім вже подумаємо.

Хлопці, які приїжджали до нас на ферму, також відправили своїх дівчат за кордон, та залишилися працювати на фермі — вони там і готують, і прасують, і допомагають іншим. Я пишаюся ними, тим, що не сидять і не чекають війни, не сидять на дивані, а роблять абсолютно не типову справу. Коли треба буде в тероборону — їх покличуть. Мій чоловік також там — приймає переселенців. Найдивніше, що розпочався дуже дивний флеш-моб — люди бронюють “Климівку” з усього світу і говорять, що не приїдуть. Просто шлють кошти на підтримку, просять приймати людей, як ми і робимо. Кожна копійка йде на те, щоб зробити життя українців хоч трохи краще саме зараз.

— Розкажіть, як ви опинилися в Угорщині та чому обрали саме цю країну, попри складну політичну ситуацію там.

На початку березня ми приїхали в Молдову, але нам сказали, що ця країна може підтримувати частково рф, і краще тут не бути українцям. Хоча ми теж там тільки облаштувалися та налагодили онлайн-навчання. Ми знову зібрали речі, поклали їх у машину та поїхали, не знаючи навіть, куди їдемо. За той день вирішили, що залишимося в Угорщині, адже мої діти напівугорці.

Я невиправний оптиміст і навіть у цій ситуації я шукала якісь лимонади з цих лимонів. Типу — якщо вже поїхали, хоч підучимо угорську мову. Я вважаю, що мій обов’язок тримати голову високо та бути позитивною, адже багато людей на мене дивляться і просять допомогти, я не можу собі дозволити виходити з ресурсу. Неможливо розчарувати людей, що слідкують за мною. Не мати якоїсь позиції позитивної, а щоб її не імітувати, я маю усе робити для того, щоб такою бути.

— Як ви почали займатися волонтерством? Як дізнаєтеся про потреби військових та транспортуєте необхідне?

Коли я приїхала в Угорщину, то мені хтось написав та запитав, чи можу я відвозити щось на кордон. Так я стала волонтерити. Ми отримуємо потребу — це може бути що завгодно, от нещодавно була потреба тактичних окулярів для того, щоб починали розміновувати Київську область, — якщо є гроші, то просто біжимо і купуємо. Якщо немає — починаємо збирати кошти, купуємо та відвозимо. В Європі вже майже все вигребли. З іншого боку, в Україні почали робити і плитоноски, і жилети.

Хлопці-айтішники, які встигли виїхати у перші дні війни, створили групу «Допомога Будапешт», куди долучаються люди, які хочуть допомогти. Я також туди долучилася як волонтерка. Іноді відвожу чужий вантаж, іноді вони відвозять мій, іноді купую, іноді довантажуємо.

Зараз ми живимо у будинку друзів біля Будапешту — коли у гараж привозять та розвантажують вантаж, то мої діти йдуть і рахують це, описують. Потім перед відправкою якісь листи та малюнки туди закладають. Хлопці на передовій коли це розвантажують, то бачать цей невеличкий привіт.

Для мене дуже важлива волонтерська робота, бо я можу тут робити щось руками, а не язиком. Є ще Марш матерів — це великий проєкт, який розростається, але це все воно нереальне, бо його не можна торкнутися, взаємодіяти фізично, тож для мене важливо волонтерити.

— Як ви вважаєте, чи можуть західні партнери, міжнародна спільнота допомогти Україні виграти цю війну? Що, на вашу думку, влада цих країн мала б зробити?

По-перше, повинна припинитися будь-яка підтримка країни-агресора — фінансова, ресурсна, збройна. І не треба дружити проти.

Чи вважаю я, що може завершити цю війну хтось, окрім України? Ні. Я вважаю, що перемогти у цій війні і завершити її може тільки Україна. Це наша війна, не європейська, як би ми не хотіли на когось перекласти цю відповідальність. Те, що наші військові не були готові — це наша проблема та проблема нашого Міністерства оборони. Те, що ми несерйозно віднеслися до того, з яким сусідом живемо — це наша інфантильність, за яку ми зараз розраховуємося життями людей, дітей. Це моя думка, я не розбираюся у військових діях, але я не розумію, чому котрий день я на півмільйона доларів у власній машині вожу аптечки, окуляри, оптики, прибори нічного бачення, плитоноски, плити. Але я це роблю, бо мені телефонують хлопці і кажуть — нас завтра заберуть на передову, а у нас нічого немає.

Мені дивно, що я, акторка та жінка 44 роки вже розбираюся, які тепловізори кращі — це ненормально, бо що тоді робило Міноборони.

— Як виникла ідея Маршу матерів? Розкажіть, з якими складнощами стикалися, можливо, під час проведення акцій. Як у різних містах відносяться до таких Маршів?

Ідея Маршів матерів виникла дуже просто — я їхала з тепловізорами на кордон і мені зателефонував мій друг — головний лікар “Охматдиту” Володимир Жовнер. Я його знаю давно, багато проєктів робили разом. Він мені каже, мовляв, що ти возиш вантаж — ти дітей маєш спасати, а не тепловізори возити. Так з’явилася ідея Маршу матерів. Чесно кажучи, я не відчувала потреби робити щось таке масштабне, адже я перейшла у ресурс не світ рятувати, а рятувати якісь конкретних людей, але я дякую, що він це сказав, а я зробила.

Перетнувши кордони з дітьми, кожна мама почувалася досить безпорадною та дезорієнтованою в новому житті — нам потрібно було дати їй зміст та інструмент допомагати своїй країні. Зробити наших жінок серйозною зброєю проти агресії росії в Україні, перебуваючи в безпеці. Ми всі хотіли бути корисними і нам вдалося.

За один місяць ми провели 29 маршів в Европі та Америці. 18 міст, 12 країн. Марші проходять, зокрема, у Нью-Йорку, Атланті, Берліні, Мюнхені, Брюсселі, Будапешті, Нікосії, Сульцматі та Берліні. Думаю, на сьогодні ми є найбільшим об’єднаним рухом українських акцій та ходи в світі.

Найскладніший Марш був у Будапешті, адже тут складна політична ситуація, а акція була за день до виборів. Ми довго не могли отримати дозвіл, бо тут немає свободи слова. А після маршу мені сказали, що до мене додому можуть прийти і забрати за такі марші. Я не дуже хочу розвивати цю історію, адже в Угорщині мої друзі, які будуть тут залишатися. Але насправді це дуже велика проблема — угорці фактично живуть у росії.

Даша Малахова на Марші матерів у Будапешті

В Угорщині нам пощастило, бо ми дуже подружилися з опозицією — так вийшло, що вони нам допомагали отримувати дозвіл на проведення Маршу. А в опозиції дуже багато інтелігенції — акторів, філософів, істориків. Таким чином у нас був доступ до таких людей, вони долучилися і несли наших ляльок, що уособлювали мертвих українських дітей.

— Як ви організовуєте марші в інших містах? Скільки людей у вашій команді? Яка мета цього проєкту?

В інших містах нам допомагають організовувати Марші самі українки. У нас є керівники міст, які у своєму місті отримують дозвіл, партнеряться, вирішують нагальні питання — фактично вони є носіями ідеї. Я не кажу їм, що робити, вони вже самі знають. Це абсолютно природній процес — вони самі розширяють проєкт. Щодня міста додаються — я іноді сама не встигаю слідкувати. Я не хочу бути обличчям цього проекту, адже обличчя — це всі дівчата.

У нас не стоїть на меті робити акції заради шоку. Ми маємо дві мети: перша — це, щоб події в Україні та вбивства дітей не стали просто інформаційним шумом. До трагедії в Україні почали звикати ЗМІ та люди, які приймають рішення. Їм треба нагадати, що це все може відбутися і в їхніх містах і наблизити реальність, яку важко передати через екрани.

Спочатку ми брали простирадло, рушник, одяг тощо та робили згорток, схожий на сповите немовля. Фарбою або червоним вином плямили його так, як окупанти роблять із справжньою кров’ю, яка тече в українських дітях. З такими пакунками й виходили — це символ матері із пораненою дитиною. Проте ми постійно намагаємося вигадати щось цікаве та нове, щоб нагадати про це з новою силою, аби люди реагували на це.

Друга мета — нагадати, що українки, при всій повазі до інших біженців, не хочуть залишатися в Європі, ми не хочемо тут осісти. Ми хочемо додому — там у всіх свій бізнес, домівки, рідні. Нам є куди повертатися. Це головні посили, адже оскільки ми тут, від нас залежить, як люди побачать нас та зрозуміють, хто ми. Ми тут цим і займаємося, ми є носіями інформації. Бо важко, коли ти в Києві, розказати тут, що нам не треба цей Будапешт — ми хочемо додому.

Я займаю роль ідеолога — щось підкручу, десь допоможу, десь пораджу. Наприклад, замість співів на акції ми вирішили співати колискові дітям — це дуже вразило. Дівчата вдягли національні костюми і пішли у парк Сентрал в Атланті. Вони ходили і співали колискові дітям, які вже не повернуться. Так само робили у Будапешті — нас було близько 1500 людей.

Приєднуються не тільки дівчата, а й хлопці — вони дуже підтримують їх, це видно. У Мілані також були чоловіки, що тримали цих ляльок.

— Я бачила, що ви збираєтеся зняти документальний фільм. Про що він буде?

Так, у нас навіть вже була одна нарада. Це буде фільм про те, як живуть театральні діячі під час війни, хто чим займається. Є актори, які були в Афганістані та зараз служать, є ті, хто волонтерять. Я також почала книгу писати — бо люди надсилають мені багато історій.

— Як змінився ваш розпорядок дня через війну? Як ви підтримуєте свої ресурси під час війни — і моральні, і фізичні. Та що ви можете порадити людям, які не можуть згуртуватися.

Мені дуже допомагає, що я під час війни стала справжньою мамою. Я відчуваю, що за свої 44 роки я стільки ніколи не приділяла уваги дітям, не слідкувала за розпорядком дня, не купувала велосипеди. Я ніколи стільки не готувала — це завжди робила няня. А зараз забираю однокласників старшого сина — вони будуть жити з нами. Для нас зараз не важливо, що я не подобаюсь владі Угорщини, тому що мені важливіше, щоб мої діти каталися біля річки на велосипедах. Це мене занурює у життя сім’ї і я відчуваю себе змістовною, наповненою.

Ми часто порівнюємо себе, а себе просто треба відпустити. Якщо погано — треба, щоб було погано. Я у перші тижні сідала за кермо та просто ридала, і нічого такого у цьому немає. Головне, що треба зробити — розібратися із собою та зрозуміти, хто ми є. Я розумію, що я тільки ніжність та любов. Я знаю, що можу надихати — дівчат під час мітингів, хлопців — коли привожу їм тепловізори. Це моя історія — а ви маєте знайти себе.