Обрання мене «Жінкою року» — це про видимість жінок України, які роблять неможливе: Олена Шевченко про свою перемогу у рейтингу Time

30.03.2023

Голова громадської організації «Інсайт» Олена Шевченко до 24 лютого 2022 року опікувалася лише захистом прав ЛГБТІ-спільноти та готувала «Марш жінок», який планувався у багатьох містах на 8 березня. Вже за добу від початку вторгнення через соцмережі команда отримала багато звернень про допомогу. Рішення ухвалювалися миттєво: вивезення людей, ліки, одяг, їжа, шелтери, гаряча лінія. Діяльність української ЛГБТІ-спільноти, яка кинулась допомагати усім жінкам, привернула увагу багатьох світових медіа. А журнал Time визнав Олену «Жінкою року». Що відбувалось за лаштунками церемонії нагородження? Як вплинув на Олену хейт, який здійнявся у соцмережах після оголошення її «Жінкою року»? Які нові напрями роботи виникли у координаторок та волонтерок «Інсайта»? Про все це Олена розповіла WoMo.

Від 24 лютого 2022 року нашою цільовою групою стали всі жінки України

Пріоритетом «Інсайта» до початку війни була боротьба за рівні права та допомога ЛГБТІ-спільноті. Які нові напрями роботи ви додали до цієї вже великої роботи?

До 24 лютого 2022 року ми в «Інсайті» не займались гуманітарною роботою, організовували її з нуля. Ми до цього опікувались боротьбою за права жінок: за прийняття Стамбульської конвенції, організовували марші, акції та інформаційні кампанії щодо протидії домашньому насильству, за дотримання права жінок та ЛГБТІ-спільноти. А від 24 лютого 2022 року нашою цільовою групою стали всі жінки України, бо кожна постраждала від війни. І перші 6 місяців ми надавали гуманітарну і психологічну допомогу, організовували евакуацію, поселяли у шелтери без критеріїв. У нас багатодітні жінки та самотні мами, породілля та вагітні, жінки з обмеженими фізичними можливостями, бо в них різні потреби. І раніше напряму з такою групою жінок ми не працювали.

 

 

Як упродовж року змінювалася система роботи?

24 лютого я була у Києві та прокинулась о 4-й ранку від вибухів. Спочатку ми не планували нікуди їхати, але за 16 днів таки поїхали, бо розуміли важливість створення шелтерів та центру гуманітарної допомоги. У Києві на початку березня 2022 року ми не могли налагодити ефективну роботу. Тому взялись за облаштування спочатку двох шелтерів — у Чернівцях та Львові. Ми прагнули охопити всіх. На нашій платформі за 15 хвилин ми отримували по 2-3 тисячі заявок! Хто такий обсяг здатен опрацьовувати? Тому ми поступово встановили пріоритети — допомога людям, які виїжджали з гарячих точок та не мали нічого.

Згодом у Львові ми відкрили другий шелтер, бо попит був шалений. Закривати жоден не плануємо навіть після перемоги. Більшості мешканцям наших шелтерів немає куди повертатися, бо не лише їх будинки, але й цілі населені пункти вже не існують. Вони за всього бажання не зможуть поїхати додому, бо їх «додому» не існує.

У серпні 2022 року ми вирішили повернутися у Київ, залишивши у Львові координаторку та волонтерок, які прийшли до нас з 24 лютого. І в столиці ми створили ще один гуманітарний хаб, який досі працює на повну потужність. А за два місяці, у жовтні, ми переформатували роботу: пакуємо все у Києві, а у Львові тепер освітньо-розвивальний хаб, де ми допомагаємо, проводячи заняття для дітей, курси профорієнтації для жінок, аби вони започатковували власний бізнес, курси з української та англійської. Ми прагнемо їм дати вудочку, аби вони змогли влаштовувати своє життя. Це не означає, що сьогодні провели тренінг, і завтра вони пішли. Цей процес довгий, і ми розуміємо важливість його. Але головне, що для них створено безпечний простір, де панує чудова атмосфера, де вони можуть поділитися болем та перемогами, знайти подруг.

 

Чи зіткнувся «Інсайт» як організація, яка захищає права ЛГБТІ-спільноти, з проявом нетолерантності під час роботи на Західній Україні?

Жодних проблем не було. З нами відбувались інші цікавинки. Волонтерки першої хвилі у Львові приходили до нас за залишковим принципом. Це були переселенки різного віку, які прагнули просто допомогти, а їм у Львові всюди відмовляли, говорячи, що переселенок не беруть. І  вони до нас приходили вже такими розчарованими. А не могли припустити ми такої ситуації, аби люди, які втратили все, проходили ще одну додаткову травматизацію через те, що нікому не потрібні у власній країні. І ці жінки дуже активно нам допомагали. І доходило до того, що вони вже кілька тижнів пакували, організовували щось, телефонували, і вже стали частиною команди. А потім за чашкою чаю чи під час якихось розмов чи на зборах мимохідь питали: «А що означає прапор-веселка, що у нас висить?». І коли ми розповідали, то вони дуже дивувались. Наші волонтерки з таких сфер, з якими ми б і не перетнулись, якби не війна: і бариста, і виховательки дитячих садочків, і няні. Захистом прав жінок тепер займаються ті, хто про це до війни і гадки не мав. І тепер я розумію, що саме ці жінки будуть першими на маршах та найактивнішими борчинями за рівні права. Війна — це жахливо, але солідарність, допомога одне одному, прагнення зробити життя легшим, кращим у власній країні — це неймовірно. Багато людей хочуть допомагати, але не знають, куди йти, де їм зрадіють.

Чи продовжує «Інсайт» працювати в інших регіонах?

Так. Це велике досягнення регіональної менеджерки «Інсайта», що ми маємо розгалужену мережу представництв. До початку війни вони були у 13 регіонах. І не всі координатори та координаторки «Інсайту» є членами ЛГБТІ-спільноти. Головне — прагнути, аби твоїм пріоритетом був захист прав людей. Втрачені у нас осередки на територіях, які є окупованими. Там ми зачинили представництва, але координаторки релокалізувались та працюють у нових регіонах. На прифронтових ділянках, у зонах ризику, ще є наші активісти та представники партнерських організацій. Вони працюють і на Херсонщині, і в Запорізькій області, де щодня відбуваються авіанальоти. Але координаторки залишаються, пояснюючи своє рішення тим, що багато людей потребують їхньої допомоги. І вони відмовляються, навіть виїжджати на івенти: дуже турбувалась координаторка у Запоріжжі, що, якщо росіяни підуть на обласний центр, то вона не зможе повернутись!

На нашу гарячу лінію телефонують чоловіки та запитують, як зберегти родину при набутті інвалідності

Які підсумки роботи гарячої лінії за рік війни — чи змінювалась тематика звернень, чи долучились нові групи людей?

Гарячу лінію ми започаткували у перший день війни. Спочатку приходили психотерапевтки, аби допомогти іншим. Зараз це вже команда, яка складається з 30 осіб. Спочатку це були цілодобові екстрені та кризові консультації. Пізніше психологи впровадили довгострокові повноцінні консультації, де фахівці працюють з такими кейсами, як сексуальне насильство… На цю тему припадає третина від загальної кількості звернень.

Ми дійсно фіксуємо певні хвилі звернень. Вони пов’язані і з активністю військових дій на певних територіях. Після активних військових дій ми фіксуємо зростання кількості звернень від жінок, що радяться, як поводитись з чоловіком після ампутації. З цим же питанням, як зберегти родину при набутті інвалідності, телефонують і самі чоловіки, які жаліються, що їх не розуміють.

Згодом виникла помітна хвиля закордонних дзвінків: жінки консультувались, як, перебуваючи в тій чи іншій країні, оформити розлучення. Причини — різні. Але багато досить типових для України ситуацій. Жінки в Україні були в декреті, залежали від чоловіків, які, знаючи про повну матеріальну залежність від них, дозволяли собі аб’юз. За кордоном такі жінки влаштувались на хорошу роботу, відчули себе впевненими, самодостатніми та не хочуть більше перебувати у шлюбі, де чоловіки їх принижують.

Окрема група телефонних звернень від дітей та підлітків. Вони просять допомогти знайти родичів, розповідають про свої страхи, переживання. Тому я хочу звернутись до батьків: подбайте про психічне здоров’я своєї дитини! Дуже важливо вчасно помітити зміни у настрої дитини. Бо вони потерпають від подвійної психічної травми: на їхні особисті переживання ще накладаються страхи батьків. Краще звернутися разом із дитиною до психологів, щоб допомогти і собі, і дитині. Гірше не буде, краще перестрахуватись, бо ви не уявляєте, до яких травм це може призвести у майбутньому.

Хто консультує ваших волонтерів та психологів?

Ми одразу вирішили, що наші психологи-членкині команди працюватимуть лише зі зверненнями. А до роботи з волонтерками та тими же психологами ми запросили інших фахівчинь і на власні очі побачили весь цикл ставлення до психологічної допомоги та психологів. Коли ми спочатку повідомили про можливість піти на психотерапію, мені майже всі сказали, що вони цього не потребують: «Я ж не хвора! Навіщо мені це потрібно?». А зараз 90% ходять до психологів. Вони самі прийшли та сказали, що це їм потрібно.

Що ви усвідомили для себе за понад рік війни?

Прийшло глибоке розуміння, що повернення до життя, яке було до 24 лютого 2022 року, після перемоги не буде. Буде інше життя, але не попереднє. Жити треба щогодини та радіти тому, що ти робиш сьогодні. Я розумію, що такий депресивний стан від сильної і вже хронічної втоми. О 23.01, повернувшись з роботи до комендантської години, я почуваюсь щодня виснаженою і думаю, що це вже все! Сил ні на що немає. А вранці прокидаєшся і починаєш заново. Наприклад, нещодавно в «Сільпо» вранці підбігли дві дівчини та спитали: «Ви Олена Шевченко з «Маршу жінок»? Дякуємо вам!» — і побігли! Так приємно стало. І сили з’явились рухатись далі. Приходжу сюди, а тут — справжня родина. Заходжу на кухню, а всі вранці п’ють чай, підтримують одне одного, їм хочеться бути разом, робити щось корисне. І так тепло.

Чи вдалося налагодити забезпечення ліками трансгендерних людей, які перебувають на гормональній терапії?

Так, ми розробили гугл-форму, люди звертаються та отримують ліки. Є й інші люди, які потребують гормональних препаратів при лікуванні ендокринних захворювань. Мене дивує ставлення до таких пацієнтів, коли мене питають: «Та невже вони помруть без цього?» І це також прикра ознака нашого суспільства, коли вважають: якщо ти зараз не помреш, то можна і не поспішати з наданням допомоги чи з ліками….

Багато представників ЛГБТІ-спільноти захищають державу у лавах ЗСУ. Чи стикаються вони з утисками своїх прав, чи зазнають принижень?

Важко ЛГБТІ-спільноті у лавах ЗСУ. Всі проходять один і той самий шлях. Спочатку вони мовчать, щоб не зазнавати психологічного, сексуального та фізичного насильства на початковій стадії. І тільки з часом, коли після боїв, вони стають побратимами, починають говорити про це. І трансгендери страждають не менше. Їхні скрини у соцмережах оприлюднюють, скидають. Але не лише ЛГБТІ-спільноті важко в нашій армії. І жінкам також важко. Вони рік повинні бути кращими за чоловіків, щоб їх почали поважати за фаховість. Потреби військовослужбовиць не враховані взагалі — ані бронежилетів, ані білизни, ані гігієнічних засобів. Ми надсилаємо адресну допомогу і їм, і представникам ЛГБТІ-спільноти у ЗСУ, і парамедикам.

Наше суспільство перебуває в процесі трансформації. Мене тішить те, що зростає кількість людей, які нас підтримують. Тому я розумію, що краще знайти в собі сили не зважати на образи.

У Європі не розуміють, чому родина, що складається з двох дівчат, не у шлюбі

Чи звертаються до вас по допомогу одностатеві пари, бо за кордоном руйнуються їхні родини через те, що вони не одружені?

Так, у Європі не розуміють, чому родина, що складається з двох дівчат, не може довести документально, що вони є подружжям. У них давно реєструють одностатеві шлюби. Як наслідок, дівчат розселяють у шелтери, які розташовані у різних частинах країни. Багато хто має дітей, для яких це також трагедія. Жінки, можливо б, і повернулись, але діти дуже швидко інтегрувались, їм подобається у дитячих закладах.

Які міфи вам вдалось зруйнувати за час війни?

Щодо міжнародного контексту, то це довіра: «Та що там може ваша маленька ЛГБТ-організація? Ви ж співпрацюєте з маленькою купкою людей!» І я доводжу, що, хоча я лесбійка, це не означає, що я та наша організація не допомагає всім жінкам, незважаючи на їхню орієнтацію. «Інсайт» надав допомогу лише гуманітарними вантажами вже понад 50 тисячам жінок з дітьми.

Якщо говорити про внутрішні міфи у контексті країни, то це загальний гендерний міф про слабку жінку, яка нічого не вирішує. Це не так. Ми не слабкі, а здатні змінювати світ навколо себе. Зневіра у власні сили подолана, і вже не чути: «А що я можу? Я нічого не вирішую, бо є маленьким гвинтиком системи?». Жінки почали розуміти, що будь-який внесок є цінним і вагомим. Загалом, українки завжди себе недооцінюють. У хлопців такого немає: вони завжди першими висловлюють своє ставлення, навіть помилкове, не бояться здатись дурними, розповідають про власні вчинки. А дівчата завжди тихі. Вони зараз тільки навчаються помічати свою велику значущість, бачити важливість свого внеску у справу перемоги. І обрання мене «Жінкою року» за версією Time — це про видимість жінок України, які роблять неможливе для нашої перемоги.

Після визнання «Жінкою року» у США мене запросили до церкви говорити про права ЛГБТ-жінок

Як хейт, що піднявся після обранням вас «Жінкою року» за версією Time, вплинув на вас?

Обрання мене «Жінкою року» додало олії у вогонь. «Як вона може бути «Жінкою року», якщо є лесбійкою? Хіба лесбійки не є жінками? Є! Ви про жіночність чи про принади? Я отримала купу погроз у месенджери! Я була готова до неоднозначної реакції. Навіть більше, я є фоловером радикалів, які давно проти нас ведуть війну. Від них і почався цей хейт, основа його — саме моя приналежність до ЛГБТ. Вони писали про спотворення нації та «геть з України». Скрин про армію — це лише один з елементів, але він нічого не доводить, бо є вирваним із контексту епізодом. Саме тому я у відповідь написала пост і додала той самий скрин. Я не відмовилася від того, що це мій допис, але у повному контексті. Тому я готова показати нашу роботу і для ЗСУ, і для переселенців.

Така велика увага — це дуже позитивне явище, бо звичайні люди долучились до цієї дискусії та скидали фото і про «Марш жінок», і про наші шелтори, і про платформу… Багато нових людей в Україні дізналися про нашу діяльність.

Щодо особистісного визнання на міжнародній арені проблем не було — про «Інсайт» знають. Але там інше суспільство. Після перемоги у рейтингу я отримала у США запрошення говорити про права ЛГБТ-жінок у церкві. І я говорила, відповідала на запитання. Наша ж Рада церков — це наші опоненти. А у США люблять всіх своїх парафіян — і трансгендерів, і лесбійок. Пасторками є жінки.

Коли ви дізнались, що потрапили до рейтингу Time?

За місяць до оприлюднення мене повідомили, що я у великому листі номінанток. Те, що я обрана, мені сказали за тиждень, бо треба було вирішити питання з моєю присутністю на церемонії. Я спочатку відмовилась їхати та запропонувала онлайн-варіант. Далі була дуже важка розмова. Першим постало питання: «Наскільки важливо для України бути присутньою у Лос-Анджелесі фізично?». І мені відповіли: «Це важливо, бо це про видимість. Ви будете говорити, і вас там почують!». Це було важке рішення, і я вирішила злітати на кілька днів. Промови даються мені неважко. Але на таких виступах просять надати текст заздалегідь, а я цього не люблю. Бо, коли я виходжу говорити, то змінюю частково текст під впливом емоцій, настрою. Так було і цього разу.

За лаштунками таких заходів робиться велика політика. Хто та про що вас розпитував після церемонії?

За лаштунками дуже змістовною була розмова з акторкою Кейт Бланшетт. Вона сама підійшла та запитала про змістовні речі: про права жінок, про допомогу гуманітарними програмами, зброєю, що ще спільнота відомих людей може зробити для нас. Вона справді переймається та дуже глибоко розуміються на тому, що Україна — щит, який захищає весь цивілізований світ. Дехто не ховає своєї розгубленості, бо не розуміє, що ще можна зробити. Дехто питав, а може те, що ми даємо зброю, ще більше розпалює конфлікт. І я запитувала у відповідь: «До вас приходять озброєні злочинці додому, що б ви робили? Ви просили б сусідів про допомогу? А як сусід ви допомогли б сусідці зброєю? Від окупантів скалкою не відіб’єшся!».

 

Зміни творять потужні команди

Перемога у цьому рейтингу додала вікон можливостей для «Інсайту» та вашої гуманітарної роботи?

Я дуже на це сподіваюсь. Однією з компаній на церемонії нагородження була Procter & Gamble. Ми до них звертались на початку війни з проханням про памперси, але не достукались в Україні до них. І я підійшла до керівників у Лос-Анджелесі  та сказала: «Якось негарно у вас вийшло. Ви ж нібито допомагаєте жінкам та дітям. А де ця допомога? Бо те, що ви надаєте, ми його не побачили!». Вони пообіцяли нам дати засоби для дітей та жінок, але ще не дали. Або ще один випадок: через кілька днів після церемонії нагородження компанія L’Oreal повідомила, що готова надати для жінок з дітьми шампунь. А до цього постійно телефонуєш, когось розшукуєш, відбувається третя-четверта комунікація — і нічого. Нібито просиш для себе особисто.

Ви бачите для себе у перспективі політичну кар’єру як шлях закріплення жіночого лідерства в Україні?

Я нещодавно відвідувала громадський захід щодо Стамбульської конвенції. На ньому нардеп Марина Бардіна закликала жінок йти у владу на всіх рівнях. Я б пішла у політику, але не в Україні. Бо для мене важливо розуміти, навіщо я кудись прямую. Якщо я розумію, що не зможу нічого змінити, ставши парламентарем, з нашою системою, то навіщо залишати ту сферу, де я реально можу змінювати наше суспільство?

Я усвідомлюю: зміни творять потужні команди. А у нас політика — це не про команди, не про цінності, не про добробут людей. Політика у нас є жахливою системою, яка не змінюється попри купу реформ. Останній скандал з призначенням міністра освіти — ще один доказ цього. Основна системна проблема — відсутність широкого обговорення кандидатів на керівні посади. Якби професійні спільноти висували власні 2-3 особи, попередньо перевіривши всі їхні наукові роботи на плагіат та дослідивши якість виконання ними обов’язків на попередніх посадах на доброчесність, таких би скандалів не виникало. Я про це написала пост, а парламентарка Ірина Геращенко мені відповіла, що суспільство не повинно впливати на такі призначення, бо це політичні рішення Кабміну. Серйозно? А чому тоді урядовці не провели найпримітивнішу перевірку цього кандидату на посаду міністра освіти та науки? Переформатувати потрібно самі принципи формування уряду. Система прогнила! Для чого нам потрібне таке Міністерство соціальної політики, яке є зараз? Вони не розуміють, що таке «вразливі групи»! Прекрасна ідея децентралізації, але де ті соцслужби на рівні громад? Скільки їх? Півтори людини, які опікуються усіма й одразу — від багатодітних родин до домашнього насильства! У міністерстві знають, що таке взагалі соціальна робота на місцях, у сільських громадах? Вся країна працює, волонтерить, допомагає землякам, прихисток дає, донатить, перевозить, попри стрес, втому, виснаження та небезпеку. І наше майбутнє не повинно залежати від таких політиків, для яких люди — ніхто та ніщо.

Тетяна Марінова, Вікторія Покатіс 

Незламні

«А Сашка з 38 квартири разом з Богданом прибила ракета. Їм відірвало голови»: волонтерка Ольга Зайцева про життя українців у сірій зоні

Незламні

Після полону ви маєте розказати, як вас катували, бо інакше країна-агресор отримає менше покарання, ніж має: правозахисниця Юлія Полєхіна про те, як відновити права українців після неволі

Незламні

Моя мета на найближчі роки у професійній площині — притягнути рф до відповідальності не на папері, а на ділі. Я прагну і вимагаю справедливості для своєї країни і своїх людей: Ірина Мудра про створення міжнародної організації зі стягнення активів росіян та роботу у Мін’юсті

Незламні

Здавалося, що у 2017 році ставлення до жінок у ЗСУ почало покращуватись, але зараз воно погіршилося в рази: Ірина «Незламна» Терехович-Сопко про доленосні зустрічі під час війни

Незламні

Я ніколи не думала, що під час війни потрапити на війну так важко — Анастасія Блищик

Незламні

Я мріяла, щоб наша лікарня працювала з Гарвардом, Єлем, Стенфордом та Шаріте, і сьогодні це вже реальність: Мар’яна Свірчук про Національний реабілітаційний центр «Незламні», де вміють повертати людей до повноцінного життя