Леся СайкоЧи ви помічали, як часто думаєте «не судилося», «це просто прокляття» чи «мені ніколи не вдасться»? Спираючись на теорії транзакційного аналізу й багаторічний професійний досвід, психотерапевтка Марія Фабрічева пояснює, що такі думки ймовірно зумовлені життєвим сценарієм і психологічними заборонами, засвоєними у ранньому дитинстві. Також авторка демонструє, як історичні події XX століття, зокрема сталінський терор, вплинули на формування цих заборон, систему виховання й культурні норми, що досі обмежують наше мислення і поведінку. Проте психологічні заборони — це не вирок. «Гора з плечей. Як виявити і подолати 13 психологічних заборон», що незабаром вийде друком у видавництві «Лабораторія», наповнена конкретними порадами і вправами, надихає взяти відповідальність за своє сьогодення, активізувати внутрішні ресурси і наважитися врешті скинути ту важку гору з плечей.
Сьогодні багато хто з нас відчуває себе в пастці невизначеного сценарного процесу. Війна в Україні й неможливість впливати на багато процесів викликає почуття безпорадності й підтримує відчуття відкритого фіналу, а яким він буде — спрогнозувати важко.
Сумнозвісні «два-три тижні», на жаль, стали тригером, який запустив у багатьох із нас патерни невизначеного сценарного процесу.
У таких умовах ми можемо неусвідомлено зміщувати плани або погоджуємося лише на короткострокове планування, саботуємо процеси, відкладаємо справи на потім чи перенавантажуємо себе багатьма завданнями. В умовах довгого стресу й непевності стратегії сценарного плану з відкритим кінцем спрацьовують як захист — щодня намагатися вигадати, що робити, лишень щоб не поставати перед порожнечею невизначеності.
У сфері бізнесу люди, які живуть під впливом заборони «Не досягай», показують разючі результати, але не визнають цього. Найчастіше вони трудоголіки, які згорають на роботі й готові працювати 24/7. Знецінюючи свої успіхи, такі люди водночас неймовірно вимогливі й до інших. Хамартичний варіант заборони «Не досягай» може призвести до того, що людина, опинившись за крок до великого звершення, замість зробити його, припуститься критичної помилки, раптово захворіє, потрапить у аварію. Це зруйнує всі її плани й позначиться на досягненнях.
У сфері стосунків люди, які вважають, що приречені на неуспіх, часто шукають ідеального партнера, бувають перебірливими навіть у дрібницях, тривожаться, що стосунки можуть завершитися невдачею, але не наважуються чесно обговорити це з партнером. Водночас вони бувають дуже вразливими й бояться, що їх відштовхнуть, вказавши на недоліки, й часто відкидають партнерів першими. Фільм «Наречена-втікачка» — яскравий приклад таких стосунків.
Під впливом заборони «Не досягай» люди можуть потрапляти в пастку довгих співзалежних або садистських стосунків, обирати партнерів, друзів і колег, які замість потрібної підтримки дають знецінення, зневагу, ігнорування. Так ці люди отримують звичні болісні стимули та підкріплюють свій драматичний життєвий сценарій.
Іноді, маючи заборону на успішні стосунки, людина може зрадити або наважитися на інший вчинок, що зруйнує довіру чи загалом сім’ю, не тому, що він / вона не любить партнера, а тому, що на підсвідомому рівні не вірить у можливість щастя.
Одна зі специфічних форм взаємодії із забороною «Не досягай» може виявлятися через брак самоконтролю. У такому разі людина схильна керуватися підсвідомим рішенням: якщо всі вважають її невдахою, то й втрачати нічого. Залишається єдине — пуститися берега, бо тоді думка важливих людей про неї начебто буде виправданою.
Іноді такі люди щиро намагаються утримати рамки самоконтролю, особливо в ситуації, де слідувати сценарію неможливо. Це може траплятися в нових, нетипових умовах: і негативних (загроза життю), й позитивних (наприклад, закоханість). Тоді людина тимчасово виходить зі свого сценарію, але щойно вона адаптується до нових обставин і умови життя стануть для неї рутиною, то знову повернеться до негативних сценарних патернів поведінки, дотримуючись припису «Не досягай» через брак самоконтролю:
• недбало виконує нудні або неприємні завдання;
• не ставить довгострокових цілей у кар’єрі;
• не працює або кидає навчальний заклад;
• постійно втрачає контроль над емоціями, зловживає їжею, алкоголем;
• грає в азартні ігри / вживає наркотики заради задоволення.
«Неможливо втриматися, щоб не порушити правила», — думає така людина після того, як певний час намагається тримати себе за межами сценарію.
Прокрастинація й заборона «Не досягай»
Відома багатьом прокрастинація — вірна супутниця заборони «Не досягай». Це постійне відкладання важливих справ, що призводить до негативних наслідків і спричиняє душевні страждання, відчуття провини, сором і сумніви. Це конфлікт між тим, що людина хоче робити, й тим, що їй треба. У результаті, вона обирає або не робити нічого, або робить щось відмінне й від того, чого хочеться, й від того, що треба. Це вкладається у схему уникнення — саботаж.
Іноді прокрастинація проливає світло на життєву позицію людини, що підкріплює її раннє дитяче рішення про своє місце в цьому світі. Наприклад, людина з основною депресивною позицією «Я не ОК, ти ОК» через прокрастинацію може відігравати свій сценарій, що підтверджує відчуття себе нижчим за інших людей.
Такі люди часто потребують чарівного пенделя, а отримавши його — засмучуються, бо це завжди боляче. Можуть грати в гру «Так, але…» — я, мовляв, усе розумію, але нічого не можу з цим зробити. «Не хочу» — часто виправляю я своїх клієнтів і так повертаю їм відповідальність за їхні дії та бездіяльність.
Людина з безплідною позицією «Я не ОК, ти не ОК» ставиться недбало до більшості життєвих починань, зміцнюючи переконання, що цей світ і люди, які його населяють, погані, як і вона сама. Такі люди часто неусвідомлено ігнорують або знецінюють добре ставлення до себе. «Добро тебе взагалі не мотивує? — запитую я своїх клієнтів, якщо відчуваю від них запрошення в гру на зразок “штовхни мене”. — Я не хочу давати тобі стусана, він лише підтвердить твій сценарій і зміцнить негативне ставлення до себе й інших».
Людина з основною параноїдальною позицією «Я Ок, ти не Ок» також може використовувати прокрастинацію — щоправда, вона більше схожа на агресивний саботаж. «Побачимо, що вони робитимуть без мого керівництва й дій! Вони ще пожалкують, що зв’язалися зі мною!» — так через мстиву внутрішню дитину людина намагається оборонятися, конфронтувати забороні. Намагаючись вивищитися над іншими, він / вона хоче втримати відчуття, наче з ними все гаразд. «Ти просто не розумієш, — часто кричать клієнти такого типу. — Навколо мене лише нездари. Я не можу нормально працювати!». «А навіщо ти оточуєш себе нездарами?» — часто запитую я. Іноді вони сердяться ще більше, впадаючи то в депресивну, то в безплідну позицію. Але з часом вчаться не знецінювати інших і відстоювати свою думку менш агресивно.
Чи прокрастинують люди, які живуть переважно в позиції «Я ОК, Ти ОК»? Так. Однак це триває менше й не викликає негативних емоцій або ж узагалі пов’язано з фізичною втомою. Оскільки людина, яка сформувала «окейну» життєву позицію, володіє навичками саморегуляції та пам’ятає про право на відпочинок, вона просто дає собі таке право. Такі люди прокрастинують усвідомлено й із задоволенням, аж доки відновлять сили, щоб завершити важливе й перейти до того, чого хочеться (або дозволяють собі те, що хочеться, щоб мати ресурс зробити важливе).
У роботі з клієнтами я звертаю увагу на етимологію слова прокрастинація: лат. procrastinatio походить від cras (завтра) або crastinum, завтрашній + pro- (для, заради). Тобто дослівно це можна перекласти як «відкладання справ заради завтрашнього дня».
З погляду психології тут може відбуватися важливий сценарний поворот: деякі люди справді несвідомо уповільнюють або відкладають свої справи, щоб завтра мати що робити.
Так ми знов можемо вийти на згаданий вище невизначений сценарій, коли досягнення мети лякає людину, бо вона не знає, що робитиме далі. Тоді вона ризикує втратити не тільки варіанти для структурування часу й отримання визнання, а й сенс свого існування.
У цьому може полягати і спроба компенсувати одну з двох найтоксичніших заборон — «Не живи» й «Не будь здоровим» — через систематичне відкладання справ заради завтра. Іншими словами, людина в дитинстві може ухвалити рішення про те, що поки вона перебуває на шляху до успіху, але не досягає його, доти здатна отримати право на життя або почуватися здоровою. Досягнення ж успіху для неї на рівні глибинного несвідомого може означати кінець життєвої історії, розплата в якій — велика й драматична.
Робота з такими кейсами схожа на поступове делікатне розплутування тонкої пряжі, і головне її завдання — не розірвати нитки. Тоді ми тимчасово визнаємо сценарні захисти, зокрема й у вигляді невизнання власних успіхів, аж доки буде лімітовано токсичну дію більш деструктивних заборон. Часто такі люди обирають для себе варіант довгої й регулярної психотерапії. Це дає їм можливість здобувати підтримку й перевіряти реальність. Вони вчаться взаємодіяти з собою, з іншими та зі світом по-новому, а також отримувати визнання за одне з їхніх головних досягнень — те, що вони знайшли спосіб жити та бути здоровими.
* * *
Як уже було зазначено, заборону «Не досягай» часто супроводжує ірраціональна тривога, що після визнання успіху обов’язково станеться катастрофа. Запитання для самоаналізу в роботі з такими клієнтами мають такий вигляд:
• Ти боїшся досягнути чи не досягнути?
• Що трапляється з людьми, які досягають / не досягають успіху?
• Що трапляється з людьми, які почуваються добре?
Потім, якщо людина має можливість і бажання, я пропоную запитати це саме їхніх близьких, друзів і батьків.
За час роботи з клієнтами я дійшла висновку, що люди, народжені після 1995 року, на ці запитання відповідають спокійніше, можуть припустити, що успіх приносить задоволення й підвищує самооцінку. Вони визнають, що невдачі можна перевести в конструктивний досвід, засвоїти урок, вивести в ресурс. Головне — прибрати присмак катастрофи.
Що старший вік опитаних (народжених переважно в 1980‒ 1995 роках), то більше в них тривоги щодо помилок і невдач. Вони побоюються, що помилка призведе до того, що їх не поважатимуть або відштовхнуть, а почуття успіху в них дуальне: успіх — це щось начебто й приємне, але краще його не визнавати та не дуже радіти, інакше станеться щось, що вмить затьмарить цю радість. «Головою я все розумію, — каже багато моїх клієнтів, — але всередині відчуваю дискомфорт».
Люди старшого покоління (народжені в час СРСР, середній вік — понад 50 років, найчастіше це батьки моїх клієнтів) зітхають і часто говорять про те, що добре вони почувалися тільки в ранньому дитинстві, а потім почалося суворе доросле життя, де було зовсім не до радощів. Своїми успіхами, вважають вони, краще не хвалитися. Це непристойно й може роздратувати інших, тож краще мовчати. Акцентувати варто на невдачах або на тому, якою тяжкою працею все це далося, скількох ресурсів коштувало, яких поневірянь довелося зазнати тощо.
Добре почуватися людям старшого покоління взагалі не можна. Іноді вони щиро дивуються: а що, люди, яким добре живеться, бувають?