Десять років тому в українському інформаційному просторі з’явилися нові визначення — «тимчасово переміщені особи», «внутрішні переселенці» або просто «біженці». Хоча самі змушені мігранти біженцями себе не називали. Попри те що більшість із них у прямому сенсі втікала від війни. Це був початок наймасовішого в історії післявоєнної Європи потоку вимушеної міграції. І ніхто з них тоді навіть не підозрював про те, що для багатьох ці поневіряння затягнуться на довгі роки.
У липні 2014 року донеччанка Оксана Хромова волею долі опинилась у Києві. Після лютого 2022-го жила у Львові та Відні. А 2024-го повернулася до Києва і стала редактором та журналістом WOMO. Сьогодні вона розповідає про своє життя та мрії, жіночу силу й досвід тимчасової еміграції. Відповідає на головне запитання нашого проєкту «Як ти там?» і вголос розмірковує над тим, чому тепер вона все-таки тут.
Оксано, чому саме Київ? То був усвідомлений вибір?
Звичайно, ні. Тоді, 2014-го, у нас здебільшого було як у всіх. Ми з чоловіком жили у маленькій Ясинуватій, працювали у Донецьку. Дочка там закінчила 10 класів. Ніхто не планував нікуди їхати, доки не почалися постійні обстріли. Наш будинок стояв практично на лінії розмежування. І коли Альбіна перестала спати вночі, я зібрала два рюкзаки і дивом устигла купити два квитки на поїзд.
Ми їхали, як і багато хто, «пересидіти кілька тижнів» у друзів, які виїхали трохи раніше. А за кілька днів зателефонував чоловік і сказав, що всіх співробітників переводять до Києва. Отже треба шукати житло, школу та роботу. Я днями не випускала телефон із рук, але до кінця літа змогла все вирішити. В останній день серпня ми ввійшли у порожню орендовану квартиру з матрацом на підлозі. Доньку після донецької фізико-математичної школи як виняток прийняли до випускного класу одного з найкращих ліцеїв Києва. І це був великий успіх та щастя, бо багато хто тоді влаштовувався місяцями.
Яким було життя у столиці? Що стало найскладнішим тоді? І чи можна провести певні аналогії з наступними, скажімо так, етапами?
Найскладніше було змиритися з думкою, що це назовсім. Що немає можливості повернутись додому, де я провела все життя. І що у свої майже сорок п’ять потрібно починати все спочатку. Розуміла, що зворотнього шляху вже не буде, але ж серцю не накажеш. Я дуже довго не могла звикнути, а потім змиритися з тим, що вдома залишилися майже всі сімейні фотографії й бібліотека, яку я збирала зі студентських років. А в іншому… Рефлексувати було ніколи. Як і будувати плани. Потрібно було жити далі. І якщо у Донецьку я була підприємицею, то у Києві перебирати варіантами особливо не доводилося.
Кілька років я працювала адміністратором, менеджером з продажу та копірайтером, писала тексти для видавництва та займалася просуванням брендів. Бувало таке, що вранці їду до одного офісу, після обіду до іншого, а ввечері на якісь навчальні курси. Два телефони, комп’ютер під рукою та постійно на зв’язку. З одного боку, це дозволяло потихеньку вбудовуватися у нових координатах, а з іншого — відволікатися від деструктивних думок. Втім зараз такий біг по колу знайомий майже усім нам. А тоді, наприкінці 2021-го, ми мріяли бодай про невелику відпустку, якої не було кілька років.
Але до країни увірвалося 22 лютого…
Так. Саме увірвалося. І тут увесь мій попередній досвід відіграв ключову роль.
«Почалося» було єдиним словом, що позначило межу між минулим і сьогоденням. Без паніки, страху, сліз та планів навіть на поточний день.
Мене заспокоювало те, що дочка у безпеці. Але за кілька днів я залишилася без роботи. Офіс чоловіка на невизначений термін вивозили до Львова. Деякий час ми прожили там у якомусь гуртожитку.
Львівські ранки у гуртожитку нагадували студентське життя
Альбіна тоді вже навчалася у Відні, і їй потрібна була моя допомога, зокрема з документами, оскільки тоді вона не могла отримати статус тимчасового захисту. Допоміг випадок. Колишня колега, яка за кілька років до цих подій виїхала до США, написала мені й запитала, чи не плануємо ми кудись їхати. Ми не планували. Але вона про всяк випадок надіслала мені контакти якихось закордонних волонтерів, які допомагали українцям, зокрема і в Австрії. І коли мені таки довелося їхати, вони за день надіслали мені адресу пари, готової прихистити мене на деякий час. Тоді я навіть не уявляла, що «деякий час» затягнеться майже на два роки.
Тобто ти їхала до абсолютно незнайомих людей?
Навіть більше, я їхала до людей, які розмовляють лише англійською і трохи французькою. У мене ж після школи та університету в пам’яті залишилося щонайбільше два десятки французьких фраз, що аж ніяк не рятувало. Але, дякувати богу, рятували гугл-перекладачі. Якийсь час мені було ніяково від такого спілкування, але згодом усі звикли.
Наш віденський куточок для читання
Ніколь та Ендрю у прямому розумінні стали мені прийомною сім’єю. Вони молоді канадці, які приїхали до Відня по роботі за рік до всіх цих подій. Одного разу просто написали в якомусь чаті про те, що готові надати кімнату комусь із українців. Цією українкою виявилася я. Як наші контакти збіглися, ми так до кінця й не зрозуміли. Але це був саме той випадок, коли все зійшлося у потрібному місці у потрібний час.
Це, звичайно, приголомшливий досвід — життя в іншій країні, з незнайомими людьми і без знання мови. Слабоумство й відвага, не інакше, думала я іноді. Але це був лише початок.
Ніколь допомогла мені оформити документи. Не знаючи німецької, до речі. І всіляко допомагала мені адаптуватися, незважаючи на те що сама ще не надто орієнтувалася у місцевих реаліях. Вона та Ендрю — чудові люди, у яких я багато чого навчилася. Ми й зараз продовжуємо спілкуватися, вони досі вважають мене та Альбіну своєю родиною і мріють приїхати до Києва та Львова.
Як тобі жилося у Відні? В Австрію загалом виїхало чимало українців. Ми навіть писали про декого. Зрозуміло, що умови, цілі та завдання у всіх різні. Яким був твій шлях?
Життя в Австрії дало мені головне — розуміння себе, своїх сил та можливостей. Мені здається, саме там у мене відкрилося друге дихання, хоч ані об’єктивних, ані суб’єктивних причин до цього не було.
Знову разом
Я не планувала, як інші, залишатися. Сумувала за чоловіком і звичним побутом, цілодобово читала новини та за кожної нагоди рвалася назад. Але й залишити доньку все ще не могла.
Моє перебування затягувалося. Спочатку я волонтерила в одній із українських шкіл і до кінця навчального року викладала українську. Паралельно шукала роботу. Якщо вже так склалося, то треба було вирішувати фінансові питання і не сидіти на державних виплатах. Моніторила десятки українсько-австрійських чатів, здебільшого, як і скрізь, це були оголошення про різні вакансії у готелях. До того ж розпочався туристичний сезон. Побачила запрошення до нового мережевого готелю B&B, прийшла роздивитися й залишилася. Так почався ще один божевільний період. Тоді за кілька місяців я пройшла шлях від покоївки до когось на кшталт помічниці керівника з персоналу, господарчої частини та контролю якості.
Ти вчила німецьку мову?
На жаль, ні. На це не вистачало ні часу, ні сил. Ще й тому мій досвід роботи і зараз видається дивним. Мої роботодавці — австрійська сімейна пара, розмовляють, звичайно, німецькою. Знову рятував перекладач у телефоні. Якось за обговоренням поточних справ Роман та Елізабет зізналися, що навіть не уявляли такого спілкування зі співробітниками. Проте нам це вдалося.
Я освоїла німецькомовну програму для готельного бізнесу, могла вимовити кілька фраз німецькою, англійською та французькою, почала розуміти словацьку, сербську і навіть трохи італійську. Загалом робота в готелі має деякі плюси, а незнання мов чудово розвиває мистецтво пантоміми.
Ну а в іншому було нескладно, оскільки майже весь персонал складався з українців. І більшість часу я проводила серед своїх. Та й загалом на роботі.
Наскільки важко було освоїтися? Адже відомо, що в інших країнах нашим жінкам здебільшого доводиться братися за будь-яку роботу.
До цього мені не доводилося працювати з великим жіночим колективом. А за два роки пандемії я загалом встигла забути, що таке офіс. Ну а з тим, щоб підбирати персонал, навчати, планувати та вибудовувати атмосферу в колективі взагалі ніколи не стикалася. І це в абсолютно незвичних для всіх умовах. Навчалася на ходу, благо за часів роботи в туризмі встигла отримати уявлення про структуру готелів загалом.
Найскладніше було усміхатися, бо тоді всім було не до усмішок.
Там я остаточно переконалася, що жінки можуть усе. Не бажаючи образити чоловіків. Там, де чоловік рефлексує й чекає на кращі умови, жінка просто сідає у човен і гребе. Тому що вона не має часу на роздуми — у неї діти, батьки, собаки та хом’яки. Усіх треба годувати, вчити, лікувати та думати про завтрашній день. Зрозуміло, це узагальнений погляд і траплялося різне. Але загалом було саме так.
Майже одразу українки склали суттєву конкуренцію в обслуговчому персоналі на ринку гастрономії та туризму. Готелі та клінінгові компанії віддавали перевагу нашим жінкам. І ця тенденція триває й досі. Зрозуміло, що здебільшого вони просто не мають вибору. І за першого ж випадку підуть до іншого напряму та можливостей. Але серед умовних турчанок, болгарок, румунок та українок місцеві роботодавці обирають наших. І я розумію чому.
Як ти вважаєш, вони повернуться до України за гіпотетично сприятливих умов?
На жаль, моя особиста статистика невтішна. Якщо половина з них ще рік тому планувала повертатись, то тепер таких майже немає. І щодалі їхня кількість зростатиме. Тим паче що багато країн уже запустили процедуру спрощення працевлаштування та отримання постійної посвідки на проживання. Тому багато хто, влаштувавшись, намагається забрати батьків, дорослих дітей та онуків.
До того ж з часом вони дедалі більше віддаляються від України. Я чудово пам’ятаю відчуття, коли ти чужий у власній країні й змушений борсатися самотужки. Зараз суспільство знову розподілилось на тих, хто поїхав, і тих, хто залишився, незважаючи на причини.
У тебе, здається, все складалося добре, але ти вирішила повернутися. Чому?
Відповідь проста — тут залишився мій чоловік. І як би добре там не було, сім’я важливіша.
Як тебе змінили попередні роки?
Звісно, хотілося б сказати, що я стала мудрішою. Проте це просто шматочок життя з важким, але корисним досвідом. Він загартував на майбутнє, навчив терпінню й надав сил рухатися далі попри все.
Кажуть, коли немає сил, є характер. Але зараз потрібно й одне, й інше.
Я майже нічого не боюся і впевнена, що зможу впоратися будь-де з будь-якою ситуацією. Тепер я знаю, що ніколи не можна здаватися й плести течією.
І останнє запитання. Сьогодні ти в Києві. Що далі?
Як і раніше я нічого не планую, крім статей на наступний тиждень. Хіба що вивчити вже якось врешті цю кляту англійську. Але досі продовжую мріяти про власний дім, виноградник і двох великих собак.
Читайте також: Історії проєкту «Як ти там?»
Долучайтесь до наших соцмереж, щоб бути в курсі всіх важливих новин та подій: Facebook, Telegram, Instagram
