Олег народжував зі мною відеозв’язком з окопу: правозахисниця Вероніка Вельч про шлюб з Олегом Сенцовим, життя на два континенти та лобіювання України у США

Правозахисниця Вероніка Вельч понад десять років живе на два континенти. І своєю успішною лобістською активністю інтересів України у США за цей час уже так допекла росіян, що після медійної масованої підтримки наших пілотів, які адвокатували за F-16, пропагандистський телеканал Russian Today зняв велике «розслідування» про наш секретний лобістський бліцкриг у Вашингтоні. Але найбільшою кісткою у горлі Кремля став шлюб Вероніки з кінорежисером, а тепер вже військовослужбовцем Олегом Сенцовим. Бути мамою та чекати ще одну дитину під час гарячої фази війни, турбуватись за чоловіка, який перебуває у пеклі, та битись за життя кожного з нас у стінах американського конгресу. Чого це коштує щодня, розкаже сама Вероніка, яка є героїнею проєкту «Чекаю на тебе».

Я вже почала забувати, що у мене було життя без війни

Коли війна в Україні увірвалась у ваше життя?

Для мене, як і для більшості українців, війна стала тяжким ударом, перекроїла всі плани, спокій, впевненість у завтрашньому дні. Не думаю, що до війни можна себе підготувати. Завжди жевріє надія, що обійдеться, що дипломатія і здоровий глузд візьмуть гору. На жаль, не у цьому випадку. На наші життя випали дуже складні випробування. Відверто кажучи, я вже почала забувати, що у мене було життя без війни.

Як вам довелося діяти 24 лютого 2022 року?

Сина я відвезла до батьків в Івано-Франківськ заздалегідь, а от сама перебувала у Києві до 20 лютого. Ми обоє мали вилітати до Польщі цього дня, але змінили плани. Дуже не хотілося вірити у незворотне, хоча війна вже відчувалась у повітрі. Ще у січні я придбала батькам усе необхідне на випадок війни. Батько казав, що я геть збожеволіла, коли затягував ті величезні сумки до квартири, але мені так було спокійніше. Ми з Олегом розробляли різні плани дій. У мене була валіза із документами і речами здебільшого для сина. Я прагнула не відпускати дитину від себе узагалі. Проте кожен, навіть найбільш ідеальний, план може закульгати на етапі його реалізації. Так, увечері 23-го я вирішила поїхати до Чернівців за антикварним торшером. Сіла в автівку, взяла сина, а валіза залишилась у батьків. Звісно, ранок 24-го був цілковито несамовитим. В Івано-Франківськ прилетіло, а ми без документів виявились у іншому місці. Тому батьки везли мені валізу, а я віддавала їм той самий сторічний торшер, який уже мав на своїй пам’яті дві війни.

Якою була ваша реакція, коли ви дізналися про рішення чоловіка йти на війну?

Олег — людина, яка відчула путінську систему безпосередньо на собі, тому сумніву, що він піде воювати, не було. Я це прийняла як доросла жінка, яка розуміє його мотивацію, хоча, звісно, відчувала страх за близьку людину. А Олег відчував свій обов’язок захищати мене, дітей, Україну. Проте, коли чоловік долучився до штурмової бригади, це перетворилося на пекло. Він пройшов Бахмут, був у перших лавах контрактників на Запоріжжі, далі — Авдіївка. З кожного місця у нього залишилося по пораненню. У мене було відчуття, що я сама з ним сиджу в окопах і ходжу на штурми. Я не можу ні з чим порівняти відчуття, коли знаєш, що чоловік пішов на штурм і зв’язку з ним немає. А потім раптом приходить повідомлення від побратима Олега. Його так страшно було відкрити, що аж зводило шлунок.

Про сина ми дізнались, перебуваючи хто де: чоловік — в окопі, а я — в екзилі

Чи стояв перед вами вибір — виїжджати за кордон чи залишатись в Україні, адже ви були при надії?

У той час ми з чоловіком не знали, що вже чекаємо на дитину, та дуже сподівались на її появу. Спершу я думала, що виїду на місяць-два, але, дивлячись на сина, який не ходив до школи, відчувала, що це дуже неправильно щодо нього. Я ж працювала у США останні вісім років, і моя дитина також там навчалась. Тому нас там чекали і друзі, і школа, а моя роботодавиця заздалегідь била на сполох і дуже просила, аби я евакуювалась. Ми працюємо з багатьма корпоративними клієнтами, тому це було не тільки про мою фізичну безпеку, але також і про безпеку даних. Звісно, ці прохання були з позиції любові і піклування про мене та Лева.

Щодо малюка, то про Демі ми дізнались, коли я була в Європі. Зробили тест і отримали позитивну відповідь. Олег ніяк не міг у це повірити, просив одразу піти до лікаря і пересвідчитись. У цей чудовий весняний день мій чоловік подарував мені сина. Правду кажучи, мені було і радісно, і страшно.

А загалом у той проміжок часу ми мали бути на Тенерифе, але скасували усі плани, бо Олег не хотів, аби війна його застала не вдома. Тому про сина ми дізнались не в Іспанії, як планували, а перебуваючи хто де: чоловік — в окопі, а я — в екзилі.

Нам довелося зареєструватись у Департаменті юстиції США як агенти, що діють в інтересах України

Як ви поєднували таку емоційну роботу, як проєкти Ridgely Walsh, та майбутнє материнство?

Робота моя якраз дуже прагматична і орієнтована на результат. Тому, приїхавши, я віддала більшість корпоративної робити своїм чудовим колегам і почала займатися проєктами, пов’язаними з Україною.

Мені подобався той рівень інформаційного тиску, який вдавалося створювати. Наприклад, у червні 2022 року ми займалися медійною підтримкою візиту наших пілотів, які адвокатували за F-16. Дійшло до того, що довелося зареєструватись у Департаменті юстиції США як агенти, що діють в інтересах України. Розумієте, російським пропагандистам настільки не подобалась моя діяльність, що вони «удостоїли» мене цілого матеріалу-розслідування на Russian Today, який начебто викривав секрети українського лобістського бліцкригу у Вашингтоні. Насправді робота — це мій ресурс, мій антистрес.

Чи спостерігається у висвітленні та просуванні українських інтересів у США певні хвилі змін впродовж цих двох років — втрата інтересу, зміна пріоритетів у лобіюванні, розширення чи звуження кола друзів України, вплив війни в Ізраїлі?

Варто думати, що для більшості американців події в Україні є як чергове реаліті-шоу на «Нетфлікс». Перші серії вражали своєю жорстокістю та несподіваністю сюжету, проте з часом все перейшло у тягучу рутину. А людей необхідно вражати, аби зберігався інтерес.

Звідси Україна бачиться чимось дуже далеким. Щоразу, коли я повертаюсь до Вашингтону, то думаю, що з таким самим успіхом можна було б, мабуть, полетіти на Марс. Настільки однаково далеким відчувається американське життя від українських реалій. Американці доволі щирі і співчутливі, проте кожен із них орієнтовний на власні пріоритети та розв’язання своїх проблем. Коли переобрався Конгрес та з’явився новий республіканський спікер, постало питання ухвалення бюджету-2024 в умовах передвиборчої кампанії, тоді вже зовсім сутужно стало. Наші успіхи на фронті теж неочевидні. Перегріта комунікаційна повістка із контрнаступом зіграла проти нас самих. І, звісно, атака ХАМАСу на Ізраїль дуже змістила акценти не на нашу користь. Натепер Україна є просто одним із питань, які США намагаються вирішити чи врегулювати. Але точно ми не є питанням першого, другого чи навіть третього порядку. Тут реальними є проблеми інфляції, високих банківських ставок, південного кордону, розстрілів у школах, природних катаклізмів, подорожчання авокадо тощо.

 

Наскільки той факт, що ви одружені з одним із найвідоміших політв’язнів кремля Олегом Сенцовим, сприяє порозумінню з закордонними можновладцями у вашій діяльності?

У мене є своє так зване Professional ID у Вашингтоні. Ця професійна ідентичність, як і кола знайомств, сформувалося задовго до нашого знайомства з Олегом. Хоча своїм знайомством із чоловіком я завдячую саме своїй роботі.

Щоправда, останнім часом я почала розширювати професійне портфоліо, і ось тут має значення те, що мій чоловік і військовий, і режисер, і колишній політв’язень. Саме завдяки Олегу я отримала багато суміжних знань і знайомств як у світі кіно, так і серед військових.

Довелося долати міф, що усі українки хочуть одружитись з американцями

Чи є діалог із дружинами закордонних можновладців ефективним способом впливу на позицію чоловіків? Що цих жінок цікавить, яку вони допомогу вам пропонують, адже багато хто має власні благодійні фонди?

Тут я навчилась культурі співпраці між успішними жінками. Вона існує, як і здорова конкуренція. На певному рівні з’являється розуміння, що кожна має свою нішу. І тут краще співпрацювати, аніж конкурувати на рівному місці.

Фонди благодійні існують, проте є повно проблем поза українським контекстом, які потребують фінансової підтримки. Ми не одні у своїй біді. Тому, якщо у перші місяці 2022 року більшість благодійних внесків була спрямована у бік України, то зараз, на жаль, ситуація дуже змінилася.

Які міфи про українців та українок довелося руйнувати, просуваючи наші інтереси у США?

Скажімо, існує ідея того, що усі українки хочуть вийти заміж за американця. Це дуже смішний міф. Також у мене були розмови з республіканцями правого крила, які завзято розповідали, що нам (себто мені з ними) потрібно взятись за емігрантів і відправити їх з Америки. Кумедно було у такі моменти їм відповідати, що для такої справи я не годжусь, бо тоді і мене потрібно відправити з місцевих широт. Це був для них розрив певного ментального шаблону. Бо як же таке можливо, зважаючи на мій рівень знання англійської, освіти, професії?

Багато американців дивуються, чому Україна ще досі не перемогла, якщо отримала всю необхідну зброю уже давним-давно

Чи були серед ваших співрозмовників ті, кому довелося пояснювати ситуацію через їхню закоханість у російську культуру?

Такі ситуації є частиною життя. Люди ставлять запитання, намагаються прояснити незрозуміле. Далеко не всі розуміють, що відбувається сьогодні. Скажімо, одна дуже освічена та обізнана людина нещодавно запитала мене: чи ще точаться бої на лінії фронту і чи гинуть українці? Багато американців щиро вірять у те, що Україна отримала всю необхідну зброю уже давним-давно. Їх дивує, чому досі немає перемоги. Наша робота має бути невпинною, маємо говорити тими прикладами, які є зрозумілими американцям. Скажімо, те, що зараз відбувається в Україні, є аналогом американського 1776 року. Це наша боротьба проти загарбників. Коли виникає запитання, чи є сенс у тому, щоб таки віддати росії «історичні території», тоді доречно поцікавитись у них: а чи готові США віддати Аляску?

Що дивувало вас у ставленні іноземців до українців?

Думаю, тут варто зазначити безмежну людяність і бажання допомогти. Нам видали величезний кредит довіри. Я щиро сподіваюсь, що ми зможемо його виправдати.

Під час такої активної роботи ви ще й очікували на малюка. Як психологічно опановували себе під час вагітності, адже чоловіка поруч не було?

Дійсно, Олега поруч не було фізично, але він завжди був на відстані повідомлення чи телефонного дзвінка. Олег навіть народжував зі мною відеозвʼязком. Коли знаєш, що тебе люблять, це надає сили.

Які зміни у пріоритетах відбулись відтоді, як ваш чоловік став військовослужбовцем?

Обійми стали пріоритетом! Обіймаємось, коли маємо змогу, бо життя таке крихке. Думаю, ми обоє переосмислили багато речей, тому намагаємося жити тут і тепер.

Здається, що ви живете на двох континентах. Які прийоми вам допомогли гармонійно вибудувати повсякденне життя у таких екстремальних умовах?

Я живу на двох континентах вже понад десять років. Це складно. Але такий вибір я зробила давно і самотужки. Не уявляю, як почуваються ті люди, які були змушені здійснити цей крок за надскладних обставин.

Коли та як відбулася ваша перша зустріч із чоловіком після початку його служби?

Ми зустрілись у червні 2022 року. Олег привіз оберемок моїх улюблених квітів. Тоді я його вперше побачила з бородою. І мені цей його новий образ дуже сподобався!

Вже понад півтора року Олег Сенцов є військовослужбовцем. Які нові риси у чоловікові ви помітили?

Ми всі живемо у стані ПТСР, просто у кожного він свій. Було б наївно вважати, що поранення та контузії проходять безслідно. Скажімо, слух так і не відновився повністю. Правда, іноді я надто багато балакаю, тому, думаю, це навіть для Олега є рятівним моментом, що не все чує.

Думаю, жоден із нас і не назве дату знайомства чи одруження

У вас з’явилися нові родинні традиції під час війни?

Ми любимо Різдво і святкуємо його дуже яскраво: з кутею, дідухом, колядою, у великому колі рідних і друзів. Це особливе свято для нас! А от річниць не відзначаємо. Думаю, жоден із нас і не назве дату знайомства чи одруження.

За два роки повномасштабного вторгнення кожна родина пережила на відстані вже по кілька днів народжень, річниць весіль та інших родинних свят. Вам вдавалось хоча б почути телефоном один одного чи зустрітись у важливі родинні свята?

Скажу так: коли ми зустрічаємось, тоді й свято! Проте ми зробили усе можливе і неможливе, аби разом відсвяткувати перший день народження сина. Загалом дні народження дітей для нас свято.

У 2016 році мою кравчиню через ревнощі убив її партнер, який повернувся з АТО у відпустку. Тоді це мене дуже травмувало

Тема ревнощів у роз’єднаних родинах через тривалу розлуку є однією з найгостріших за результатами спілкування військових психологів із хлопцями. Що б ви порадили жінкам казати чи робити, аби під час коротких миттєвостей спілкування зняти гостроту з цієї теми?

Тема вкрай делікатна і завжди гостро індивідуальна. У 2016 році мою кравчиню убив її партнер, який повернувся з АТО у відпустку. І все через ревнощі. Тоді це мене сильно травмувало. На жаль, зараз такі випадки також трапляються. Тож якщо ситуація загострюється, краще її амортизувати, а вже у стані холодного розуму вести розмову. Довіра — річ дуже крихка. Єдиний шлях — говорити про проблеми. Замовчування не веде до доброго. Не завжди те, що бачимо чи відчуваємо, має звʼязок із реальністю. З цього і потрібно виходити.

Наскільки важкими були пошуки тих слів та прийомів, які допомагають підтримати дітей під час війни?

У перші дні повномасштабного вторгнення я відчувала себе, як герой фільму «Життя прекрасне», намагаючись давати альтернативні інтерпретації всьому, що відбувалось. Так оберігала сина. А ще дала йому можливість вдосталь награтися у компʼютерні ігри, а сама постійно працювала. З часом, коли трохи прийшла до тями, ми мали декілька відвертих розмов щодо того, як взагалі починаються війни і чому зараз Україна опинилась у такому становищі. Наші діти дуже розумні та емоційно зрілі, проте я завжди памʼятаю, що дитина є дитина, і не варто навантажувати її проблемами дорослих.

Свого часу я вивела дуже просту формулу: дитині потрібна хоча б одна доросла, емоційно зріла людина поруч. Хто б це не був: мама чи тато, бабуся чи дідусь, брат чи сестра. Головне, аби з цією людиною дитина почувалася у безпеці — фізичній та психоемоційній. Я намагаюся бути надійною опорою для моїх синів.

Коли Олег хоче мене підбадьорити, то каже свою фірмову фразу: «Сонечко, коли мені давали 20 років за тероризм…» Звісно, з такого ракурсу все видається не таким і поганим

Ви і мама, і активна громадська діячка, і дружина захисника України. Чи відчули ви синдром вигорання або наслідки стресу?

Звісно, я відчуваю синдром вигорання, тому перебуваю у постійному пошуку ресурсу. А от мій чоловік каже, що це я все собі придумала і немає причин для суму. Олег дуже самобутній у підходах до життя, у найкращому значенні цього слова. Коли він хоче мене підбадьорити, то каже свою фірмову фразу: «Сонечко, коли мені давали 20 років за тероризм…» Звісно, з такого ракурсу все видається не таким і поганим.

Які емоції у вас панували на початку 2024 року та чим були викликані?

Емоції неоднозначні. Вдячність за те, що найближчі мені люди живі і відносно здорові, а також те, що Україна зберігає свою державність.

Сум через те, які страшні втрати ми несемо щодня і що кінця-краю цього не видно. Обурення через деякі внутрішні процеси у державі, бо демократія та права людини мають бути основою всього, навіть в умовах війни. У серці панує Надія, що ми таки вистоїмо і Переможемо.

Питання ставила Тетяна Марінова