Леся СайкоОлександр Довженко. Це ім’я стало синонімом українського кіно. Він був не лише видатним режисером, а й письменником, драматургом, художником. Завдяки його унікальному поетичному стилю він здобув визнання за межами України, а його фільм «Земля» увійшов до списку 12 найкращих кінокартин усіх часів. Довженко, якого цінував навіть Чарлі Чаплін, став фундатором українського поетичного кіно, що надихає режисерів усього світу й донині.
Дитинство на Десні: витоки та захоплення
Олександр Довженко народився у селянській родині на Чернігівщині, у селі В’юнище (нині частина міста Сосниця), яке він вважав своїм джерелом життєвої сили. З 14 дітей у сім’ї лише двоє дожили до дорослого віку, що стало великою трагедією. Свої дитячі роки він описав в автобіографічній повісті «Зачарована Десна», згадуючи про мальовничу природу, любов до якої згодом відобразилася в його фільмах.
- Походження прізвища. Прадід Довженка, Федір Величко, переселився на Чернігівщину з Полтавщини. Його козацький рід був кремезним і високим, за що їх прозвали “довгими”, а згодом — Довженками.
- Тяга до освіти. Сім’я була неписьменною, крім діда, який вів бухгалтерію. Батько Олександра, Петро, мріяв про освіту для своїх дітей. Малий Сашко був відмінником і легко опановував будь-яку науку, особливо математику.
- Художній талант. Ще у дитинстві Довженко виявляв хист до малювання. Він міг швидко намалювати портрети друзів, а через брак паперу малював на материних хустках.
Шлях до мистецтва: від вчителя до режисера
Довженко обрав професію вчителя не за покликанням, а через обмежені можливості для дітей селян. У 1911 році він вступив до Глухівського вчительського інституту, де згодом викладав природознавство, географію, фізику та інші предмети.
- Боротьба за незалежність. У молодості Довженко активно підтримував український самостійницький рух. У 1918-1919 роках він воював проти більшовиків у лавах армії УНР. За це його згодом називали “петлюрівцем” та “націоналістом”, і ця частина біографії завжди була під пильною увагою радянської влади. Одного разу його навіть заарештували та готували до розстрілу, але йому вдалося врятуватися.
- Робота за кордоном. З 1921 року він працював у дипломатичних представництвах УНР у Польщі та Німеччині. Саме за кордоном Довженко зацікавився малюванням, навчався у мистецькій школі та організував власну виставку. У своїх спогадах він писав: «От побачив, що таке європейське кіно, то можна вертатися додому».
- Початок кінокар’єри. Повернувшись в Україну у 1923 році, Довженко почав працювати художником на Одеській кіностудії, створюючи плакати. У 32 роки він спробував себе в ролі режисера дитячих комедій, але справжній успіх прийшов з іншими роботами.
Світове визнання та фатальна “Україна в огні”
Справжній прорив Довженка відбувся завдяки його трилогії: «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929) та «Земля» (1930).
- «Земля». Цей фільм став шедевром українського кінематографа. Попри світове визнання, захоплення Герберта Веллса та Альберта Ейнштейна, стрічка була заборонена в СРСР на дев’ятий день після прем’єри. Вона зображувала зв’язок українського народу з землею, що була для них сенсом існування, а також символізувала трагедію колективізації.
- Стиль і вплив. Довженка вважають засновником українського поетичного кіно. Його новаторські методи роботи з кадром і монтажем вплинули на світову кінематографію. Чарлі Чаплін назвав його єдиним творцем-мислителем і поетом, якого слов’янство дало світовому кіно.
- Творчість під тиском. Живучи у тоталітарному СРСР, Довженко був змушений знімати пропагандистські фільми, як-от «Аероград» та «Щорс», на замовлення Сталіна. Це давало йому певний захист і дозволяло реабілітуватися в очах влади.
- Трагедія «України в огні». У 1943 році Довженко написав кіноповість «Україна в огні», в якій описав жахливі наслідки війни та руйнування України. Твір викликав гнів Сталіна, який звинуватив режисера у націоналізмі та антиленінізмі. Це стало кінцем його кар’єри та заборонило йому жити в Україні. Замість фізичного покарання Довженка піддали моральному цькуванню.
Останні роки та нездійснені мрії
Довженко зміг повернутися в Україну лише у 1952 році, щоб працювати над фільмом про будівництво Каховської ГЕС. Однак він швидко зрозумів, що будівництво зруйнує цінний природний ландшафт. У своєму щоденнику він писав: “Нове наше море — нове наше горе”.
Олександр Довженко пішов із життя у віці 62 років, 25 листопада 1956 року. Він був похований у Москві, так і не здійснивши свою мрію — бути похованим у рідній Україні, над Дніпром. У своєму щоденнику він залишив заповіт, що перед смертю попросив би Сталіна вийняти його серце і поховати його в Києві, десь над Дніпром, на горі. Ця мрія, на жаль, не була здійснена, але його творчість, наповнена любов’ю до рідної землі, залишається безсмертною.