Олена Шоптенко: про життя у Відні з сином, лікування травми та силу танцювальної терапії

Навесні з Відня українці отримали дуже прикру звістку – телезірка Олена Шоптенко зазнала важкої травми. Наш портал підтримував зв’язок з однією найуспішніших українок, за чиїми досягненнями країна спостерігала у прямому ефірі роками.

Як триває лікування, як травма вплинула на сина Олени, чи наблизилась Шоптенко до своєї мрії відкрити власний центр, чи конкурентними є наші танцівники та хореографи у Європі?   Відповідає героїня проєкту «Як ти ТАМ?», хореограф-постановниця, переможниця проєкту «Танці з зірками», танцювальна терапевтка Олена Шоптенко.

Зараз емоційно мені важко, тому що я втратила змогу на певний час займатись своєю професією. Танець є моїм життям, а мої кінцівки – моїм інструментом, за допомогою якого я маю змогу творити

 Як ви почуваєтесь через три місяці після травми коліна, адже всі чекають на ваше повернення до активних виступів?

Мені дуже приємно відчувати з боку шанувальників – людей, які не є моїм близьким колом, – таку грандіозну підтримку. Я, коли побачила таке велике занепокоєння за мій стан здоров’я від користувачів соцмереж, почала усвідомлювати, що мій творчий внесок в українську культуру все-таки викликав дуже сильні почуття у глядачів.

Я завжди працювала у царині танцю. На українському телебаченні мільйони глядачів підтримували та вболівали за мене та моїх партнерів, і тепер так само я відчуваю турботу після отримання травми.

Зараз емоційно мені важко, з одного боку, тому що я втратила змогу на певний час займатись своєю професією. Танець є моїм життям, а мої кінцівки – моїм інструментом, за допомогою якого я маю змогу творити. А той факт, що всі навколо переживають, ще раз нагадує мені, що моя місія є дуже важливою не тільки для мене, але й для багатьох інших людей. Тому я відчуваю певну відповідальність. І це приємна відповідальність.

Я від початку не усвідомлювала всю серйозність операції, і тільки зараз починаю розуміти, наскільки вона була складною. У моєму лівому коліні виявилось набагато більше пошкоджених тканин, ніж непошкоджених. У мене п’ять надрізів, і реабілітація досить важка та потребує чимало часу, тому рухатися, як зазвичай, я поки що не можу. Я вже ходжу більш упевнено, що дуже мене радує, але, звісно, про якісь танцювальні рухи наразі не йдеться. Через це я не можу проводити майстер-класи з танцювальної терапії. Цей проєкт я розпочала у Відні, і, на жаль, через мою травму він призупинений.

Де ще ми вас не побачили через травму?

У Києві я мала брати участь у відкритті великого ментального центру фонду «Твоя опора», з яким я співпрацюю. У цей фонд надсилаються кошти від танцювальної терапії, і, на жаль, я не змогла бути присутньою на заході. Я шкодую, що не змогла провести свій танцювальний майстер-клас та зробити таким способом свій внесок у цей проєкт. Адже великий ментальний центр є дуже класним проєктом для дітей.

Плюс мої виступи як артистки скасовані, і майстер-класи також, бо вони побудовані на тому, що я показую, а люди виконують.

Що стосується мого особистого перформансу, то доведеться ще багато чого зробити для того, щоб бути в змозі повною мірою танцювати. Після реабілітації я відновлю свою роботу за усіма цими напрямами.

 Ми всі робимо системну помилку, бо порівнюємо українську приватну медицину з австрійською державною

Через травму ви познайомилися з медициною Австрії. Які позитивні та негативні сторони ви побачили у місцевій системі охорони здоров’я?

Ми всі робимо системну помилку, бо порівнюємо українську приватну медицину з їхньою державною. Адже навряд чи хтось з нас звертається в Україні до міської поліклініки.

Загальне соціальне страхування, мені здається, найгірше, що може бути. Амбулаторна система в Австрії просто жахлива. Перші півтора року я стикалася з абсолютним ідіотизмом системи. Незрозумілі черги, ти не можеш записатись на прийом з гострим болем. Я не могла знайти нормального отоларинголога для своєї дитини. Не могла записатись на прийом у цей же день. У кращому разі мені могли запропонувати наступну добу. А коли до фахівця врешті потрапляєш, то лікарі витрачають на пацієнта максимум 4 хвилини. Ти тільки починаєш говорити про якісь симптоми, а тебе вже просять виходити. У нас такого ставлення до пацієнтів немає у поліклініках. Але коли я прошу прийняти сьогодні та аргументую гострий стан купою симптомів, то мене за загальною соціальною страховкою все ж таки прийняли.

Так тривати довго не могло, тому, коли ти потрапляєш у таку ситуацію та ще й з маленькою дитиною, то найцінніше, що може бути, це отримання якісної інформації. І я почала копати. Наприклад, ти не можеш записатись до лікаря швидко за соціальною страховкою, придбай за 20 євро дитині та собі саме амбулаторну страховку, яка дозволяє записатися на будь-який час до будь-якого лікаря — хоч приватного, хоч державного. З таким полісом на руках у вас більше варіантів для дій. Але  я, поки дізналась про цей вид страхування, багато розпитувала та шукала в інтернеті варіанти. Я вважаю, що можна дуже багато критикувати австрійську медичну систему, але треба привчити себе знаходити шляхи розв’язання проблеми.

Ваша травма потребувала хірургічного втручання. Чи виникли проблеми зі страховкою у вашому випадку?

Крім соціального та амбулаторного страхування, про які я вже згадувала, в Австрії є ще приватна страховка від нещасних випадків. Поліс коштує менш як 20 євро на місяць. Цей різновид страхування в Європі обов’язковий, але чомусь серед наших людей панує думка, що поліс коштує дуже дорого, бо у назві є слово «приватна».

За такої символічної вартості у моєму випадку дві страховки зняли всі питання. Коли я отримала травму, то соціальна страховка повністю покрила виклик швидкої допомоги, рентген та консультацію лікаря. Вартість хірургічного втручання покрила приватна страховка від нещасних випадків за менш ніж 20 євро на місяць.

Якби я не витратила свій час на пошуки інформації про страхування, все могло б завершитись для мене значно гірше. Обрання виду страхування є дуже важкою темою, бо компанії мають купу варіантів. Аби почуватись захищеними, у цьому розмаїтті доведеться розбиратись. Варто піти на консультацію, можна поговорити з українцями, які вже багато років живуть у цій країні. І ви знайдете варіанти, які найкраще підійдуть саме вам.

Я на сто відсотків впевнена, що будь-які події є досвідом та приводом для зростання, а не періодом страждання

Наскільки гостро сприйняв травму ваш син, адже ви обмежені у спільному активному відпочинку та перебуваєте у Відні без сторонньої підтримки…

Мені дуже пощастило, тому що у перші дні, у найважчі моменти після операції, у мене була змога відправити сина до Польщі — до моєї мами. Я тоді не могла ходити та мала сфокусуватися на своєму відновленні. Пізніше син повернувся, і зараз я не вважаю, що дитина є потерпілою від чогось. Я на сто відсотків впевнена, що будь-які події є досвідом та приводом для зростання, а не періодом страждання. І чим більшим є вихід з зони дискомфорту для дитини, тим більше у цьому випадку на маминому прикладі я можу навчити дитину самостійності. Наприклад, усім мамам притаманне за дитину щось зробити. Ми думаємо, що так буде швидше. І я такою була. А після  травми Олексій усвідомлює, що вже так, як було раніше, ситуація не працює. Ця травма і для мене, і для сина стала стимулом до його більшої самостійності. Сину зараз майже 6 років, і у нашій родині є багаторічні правила: прибрати за собою тарілку зі столу, речі класти на місця. Але це правило зараз набуло додаткової нагальності. Син усвідомлює, що є певні обмеження, з якими треба справлятися. Тому час мого відновлення є класним досвідом, тому що він бачить, як мені важко.

Крім цього, я вважаю, що для мого сина важливо усвідомити, що його мама є жінкою і вона буває слабкою. Це важливо, щоб дитина бачила, що близькі люди можуть також бути хворими чи потребувати допомоги, а не поводитись весь час, як «супергерої» з кіновсесвіту Marvel. Як майбутній чоловік син має на це звертати увагу та має допомагати. Ми всі повторюємо інколи своїм дітям по кілька разів щось. Наприклад, зараз я чесно кажу синові: «Мені боляче стояти на ногах, бо ліве коліно дуже ниє. І мені зараз краще б посидіти, але я стою та на тебе чекаю. Зверни увагу, будь ласка, на це та поквапся». Такий відвертий діалог сприяє зростанню відповідальності та самодисципліни у сина.

Ви відверто розповіли у соцмережах, що у першому дитячому садочку у Відні у вашого сина виникли проблеми. Як він почувається у новому закладі?

Новий садочок, який син зараз відвідує, мені дуже подобається, бо я маю змогу спілкуватися з вихователями. Я у цей заклад вже прийшла, маючи негативний досвід. І я зрозуміла, що у цьому дитсадочку зовсім інша система роботи. Усі проблеми чи непорозуміння обговорюються батьками з викладачами. Це нормальний діалог. Ще мені подобається у цьому садочку ставлення до дітей, бо тут є баланс між певною свободою та правилами.

Зараз я усвідомлюю, що виникнення проблеми з адаптацією мого сина у першому дитсадочку є і питанням цього закладу. В Австрії дуже велика турецька діаспора. Моя дитина просто програла турецькій дівчинці  у відстоюванні своїх прав лише тому, що керівництво закладу стало на бік турецької дівчинки, чия родина поводилась дуже-дуже агресивно і навіть відкрито нам погрожувала. І замість того, щоб зайняти нейтральну позицію та розв’язати питання, просто вирішили позбутися тієї дитини, яка була незручною. У цьому випадку такою дитиною виявилась моя. І я також вирішила нічого не доводити, а просто змінила заклад, забравши сина звідти. Навіщо залишатись там, де некомфортно твоїй дитині? Зараз я дуже щаслива, що так вчинила. У новому садочку жодного випадку дискримінації або упередженого ставлення до себе чи до сина я не побачила. До того, у цьому закладі дуже багато дітей різних національностей, адже в Австрії чимало емігрантів. Плюс я завжди розмовляю з позиції сили. Я знаю англійську та німецьку. Якщо мені не вистачає німецької лексики під час розмови, то я переходжу на англійську. Таким чином я з самого початку показую себе як освічену українку, яка є особою з такими ж правами, що і решта мешканців Австрії. Я просто принципово не можу допустити того, що хтось буде зі мною розмовляти, як з неуком.

Які цікаві відмінності ви помітили?

Ми звикли в українських школах та дитсадках до певної форми муштри. А тут є розмова з дитиною як з особистістю, яка чогось хоче, про щось мріє та до чогось прагне. Тож тут приділяють багато уваги емоційному інтелекту, щоб кожна дитина адаптувалась у вільних умовах, які очікують її у школі.

Чи отримуєте ви від австрійського уряду фінансову підтримку?

Грошова допомога в Австрії невелика, і я нею не користуюсь. Але у цій країні є потужний безкоштовний проєкт підтримки з вивчення мови, з влаштування дітей у заклади освіти. І це дуже важливо для українок, які тікали з дітьми від війни.

Я сплачую податки в Україні, це для мене принципове питання, бо є моїм способом наближення нашої Перемоги

Чи зберегли ви джерела доходів в Україні, відмовившись від соціальних виплат в Австрії?

Так, я є викладачем факультету хореографічного мистецтва у Київському національному університеті культури та мистецтв. У мене є моє ремесло та моя майстерність, які я використовую навіть із травмою. Я також сплачую податки в Україні, це для мене принципове питання, бо є моїм способом наближення нашої Перемоги. Але зараз у мене перехідний момент, коли треба вирішувати, як мені далі бути з проєктами, де моя участь має бути безпосередньою. Але я доросла дівчинка, в принципі, справлюся з усіма викликами, які мені приносить життя.

Коли ви вирішили виїжджати за кордон, чому ваш вибір зупинився саме на Австрії?

Мені просто було зробити вибір, тому що у місті Грац багато років проживають мої двоюрідні сестри. У мене були варіанти поїхати до найближчих друзів у Німеччину та Францію, але чомусь мені захотілося саме до сестер. Коли ми приїхали до них, то у мене виникло дуже цікаве відчуття: ніби я опинилась саме там, де і треба було. Нібито поклик крові якийсь. Але у Граці я зрозуміла, що нічого не можу зробити у культурі, тому перебралася з дитиною у Відень. Це був переїзд фактично у нікуди, бо у мене не було жодних зв’язків у цьому місті. Але мотивацією та такою потужною рушійною силою став великий флешмоб з танцювальної терапії у Відні, який я створила рік тому.

Коли я усвідомила, наскільки ефективно танці лікують жіночі душі, то надихнулася на створення регулярних флешмобів у Відні

Ви у Відні побачили перспективи для створення власного бренда як хореограф?

Я побачила одночасно кілька напрямів. Перший я вже почала формувати, коли стартувала з проєктом танцювальної терапії. Коли усвідомила, наскільки ефективно танці лікують жіночі душі, то надихнулася на створення регулярних флешмобів у Відні. На додаток я почала глибше досліджувати вплив участі у танцювальних флешмобах на самопочуття людей. Я почала ці знання шукати тут, і досі цей процес триває.

Крім того, я розумію, що зараз у моєму житті через травму триває етап особистісної трансформації. Я замислююся над питанням: а що я ще можу зробити? І дійшла висновку, що хочу допомагати тим, що вмію найкраще — допомагати танцем. Я розглядаю можливість відкриття у Відні центру, в якому можна було б імплементувати всі ідеї. І всі ці знання, які я зараз набуваю тут, також хочу привезти в Україну. Перший крок вже зробила — я давала майстер-класи у найбільшому прихистку у Львові для внутрішнього переміщених осіб.

Другий напрям — культурний. Мені б хотілося створити український танцювальний театр, який міг би поширювати нашу культуру та знайомити з нею європейців. Хочеться самій ставити хореографічні постановки. Зараз я просто досліджую, в якому напрямі мені йти легше, де у мене більше однодумців, де у мене є ресурси. Адже я точно знаю, що культура і війна завжди йдуть поруч. І саме у часи війни культура завжди дуже потужно розвивалася. У нашому випадку культура ще вражає та приваблює унікальністю, багатогранністю та креативністю.

Культура формується іменами. Наскільки високими є ризики втрати наших танцюристів за кордоном? Чи є українці майстри танцю конкурентоздатними в Європі?

Моєю спеціалізацією є саме бальний танець, тому можу говорити про ситуацію у цій царині. Наші танцівники, якщо порівнювати з місцевими, у будь-якому напрямі кращі — у сучасному танці, у бальному… Але питання в тому, що недостатньо просто приходити та говорити, що ми кращі.  Доводиться також зусилля вкладати в те, щоб зрозуміти систему в Австрії, жити за їхніми правилами. Якщо ти хочеш бути у цій системі, вивчай історію та інтегруйся.

Я вперше в житті відмовилася від можливостей, бо виявилась неготовою залишати дитину у перші місяці війни та їхати працювати до Німеччини на 3-4 місяці

А яка ситуація у хореографів?

Я головний хореограф «Танців з зірками» в Україні. За оцінкою колег, наш проєкт вважається одним із найвищим за рівнем постановок та якості виконання. Але мені не вдалося потрапити на «Танці з зірками» в Австрії ані хореографом-постановником, ані танцівницею у парі з непрофесіоналом. Мені просто сказали, що вони не потребують додаткових фахівців у проєкт. І я можу зрозуміти це, бо їм не потрібна конкуренція. Система налагоджена і якогось зростання у нових сезонах завдяки запрошенню нових фахівців безпосередньо у цій країні не потребують. Відсутність прагнення до зростання притаманне загалом австрійському суспільству: навіщо щось змінювати, якщо і без цього проєкт має необхідні рейтинги.

Але два роки потому мене запрошували на «Танці з зірками» до Німеччини. Навіть на кріслі моє ім’я як запрошеного фахівця зазначили. Я була на фіналі. Після ефіру мене запрошували на кастинги. Тоді я вперше в житті відмовилася від можливостей, бо виявилась неготовою залишати дитину у перші місяці війни та їхати працювати до Німеччини на 3-4 місяці. У той час у мене були інші пріоритети.

Викладання, проведення флешмобів та робота над постановками потребують ліцензії в Австрії?

Щоб працювати викладачем соціальних танців, до яких належить віденський вальс, танго, в Австрії потрібна ліцензія. Але перед цим усі повинні пройти трирічне навчання в одній з танцювальних шкіл Відня. Я людина з дуже великим досвідом, але і для мене це є обов’язковою умовою, хоча про нові знання тут не йдеться. Вимога щодо навчання є формою захисту австрійським урядом їхньої культурної спадщини. З моїми дипломами австрійці могли б створити програму на рік. Але вони цього не роблять, і я поважаю це рішення. Урядовці намагаються уникнути розкидання ліцензій направо й наліво, аби не було такого, що люди влаштовують бали, які називають «віденськими», не знаючи історії та формату цього заходу. Якщо ти хочеш готувати людей до віденського чи до будь-якого іншого балу, відкрити  школу танцю, то, будь ласка, отримай знання. Тому три роки майбутніх власників ліцензії навчають саме віденській культурі. Я сама відвідую ці лекції, і там дійсно фактично нічого не було про хореографію.

Але я не хочу працювати викладачем та навчати соціальних танців, бо я хореограф-постановник. Я прагну займатися танцювальною терапією і можу це робити без ліцензії, тому що творча діяльність в Австрії не підлягає ліцензуванню. Але щоб не було до мене питань, бо у назві проєкту присутнє слово «терапія», я зараз з’ясовую юридичну складову. В Австрії є ліцензія, яка отримується, якщо ваша діяльність стосується коучингу, тренінгів з особистого зростання. Напрями моєї діяльності через багатогранність, можливо, потребуватимуть саме такої ліцензії, адже я завжди можу створити щось нове…

А чому ситуація  ще у стадії «з’ясовування»?

Збір інформації також виявився цікавим. Один юрист сказав, що через слово «терапія» я повинна ліцензуватись фактично як лікар, бо терапія є лише медичною діяльністю. І хоча у моєму проєкті всі танцюють, але, на думку цього адвоката, я не можу робити танцювальний проєкт. Якби у мене була арт-терапія з гончарства чи образотворчого мистецтва, то ситуація була б такою ж, хоча учасники флешмобу ліпили б горщики та малювали б. І я пішла до іншого юриста, який сказав, що мій формат танцювальної терапії можна реалізовувати у рамках ліцензії для коучингу, отримати яку не складно. І це буде величезним подарунком долі, якщо підтвердиться така можливість.

На церемонії вручення «Оскара» артисти виконували номер на тлі Маріїнського палацу, але ніхто і словом не обмовився про те, що зйомки відбувались в Україні і життя всіх людей, які працювали над цим фільмом, у небезпеці — і я вимкнула телевізор

Як ви сприйняли інший подарунок долі, коли у 2023 році «Оскара» за пісню отримала Naatu Naatu з індійського блокбастера RRR, де ви були хореографом-постановником з українського боку?

У мирний час  я сприйняла б цю нагороду із захопленням та натхненням. Мені і зараз, з одного боку, приємно, що я хореограф, яка відпрацювала на блокбастері світового рівня. Адже Боллівуд є світовим виробником фільмів та серіалів. Тим більше що ця пісня є не просто закадровим саундтреком, а повноцінним номером у фільмі. Тобто у таких випадках оцінювались не лише текст та ноти, а весь номер загалом.

Але у 2023 році, коли рік в Україні тривали запеклі бої, мене дуже неприємно вразило, що на церемонії артисти виконували номер на тлі нашого Маріїнського палацу, що автори пісні у співочій формі подякували всім і за все.

Але ніхто, тримаючи «Оскар» у руках, не обмовився про те, що зйомки цього номера відбувались у Києві, що в Україні вже рік на той час триває кровопролитна війна. Не подякували залученим українським артистам. Не висловили навіть занепокоєння, того самого банального занепокоєння тим, що життя усіх людей, які працювали в Україні над фільмом, у небезпеці. Це вразило дуже боляче. Адже у зйомках масовки брали участь понад 200 наших акторів і танцівників! І це настільки мене тригернуло, що я вимкнула трансляцію і не згадую про свою причетність до постановки номера, який зробив цю пісню оскароносною.

Але цього року ставлення до українських митців на «Оскарі» виявилось ще гіршим за 2023 рік, бо з телевізійної версії взагалі вирізали номінацію «Найкраща повнометражна документальна стрічка» з промовою переможця — нашого  режисера Мстислава Чернова. І тільки світовий скандал у соцмережах, який здійняли українці в усьому світі, бо не побачили вручення у країнах свого перебування, вплинув на перебіг ситуації. У такі моменти ти просто розумієш, що гостро прагнеш справедливості, більшої емпатії та більшої  залученості світу в нашу війну, бо це трагедія світового масштабу.

Наші фахівці дивують австрійців тим, що прагнуть зберегти свій фах, тому вони верифікують дипломи, шукають шляхи та юридичні підстави для законної діяльності за освітою

В українських медіа актуалізується тема повернення українок. А для тих, хто виїхав до Австрії, ця тема актуальна?

Влада активно заохочує українців працювати. Від самого початку тут одразу надають право на роботу. Але до Австрії приїхали українки, в яких є тут родичі чи друзі. Серед свого оточення я не знаю людей, які б розглядали Австрію як країну для майбутнього. Саме тому, коли війна завершиться, впевнена, що наші люди активно повертатимуться, аби відбудовувати Україну. Вони це зроблять, бо, по-перше, у них є для цього ментальний ресурс. А по-друге, вони привезуть досвід та знання з інших систем та структур, які сприятимуть відновленню нашої батьківщини.

 Чим австрійців дивують українські фахівці?

Наші фахівці дивують австрійців тим, що прагнуть зберегти свій фах, тому вони верифікують дипломи, шукають шляхи та юридичні підстави для законної діяльності за освітою. Один із варіантів — працевлаштовуватися до тих, хто вже має цю ліцензію. Наприклад, я знайшла у Відні стоматологічну клініку, де працюють п’ять (!!!) українських стоматологів. Це просто манна небесна! Розумієте, я телефоную у цю клініку та знаю, що потраплю до будь-якої з наших фахівчинь. Лікарі-косметологи також активно беруть на роботу українських косметологів, не порушуючи законодавство.

В якому стані перебувати, завжди є вибором самої жінки. Не кожна жінка самостійна та здатна опанувати себе без сторонньої допомоги

Чи помічаєте ви у жінок в українському ком’юніті ознаки вигорання чи депресії?

Я вважаю, що в якому стані перебувати, завжди є вибором самої жінки. Так, за кордоном українки перебувають у безпеці, їхні діти не чують тривог, не мають страху, а, з іншого боку, не кожна жінка є самостійною та здатною опанувати себе без сторонньої допомоги. Такі жінки вигорають швидко навіть за кордоном, бо їм важко дається мова, їм важко опанувати принципи соціальної системи. І це також впливає негативно на дитину, бо мама на третьому році війни вже без ресурсу.

Також я розумію, що людям, які виїхали, потрібна допомога у різних обсягах. Одні виїхали, у чому були, бо втратили все, навіть їх населені пункти зруйновані вщент. А інші все ж таки мають, куди повернутись. Одні можуть працювати у країні перебування за фахом, інші таку змогу втратили на тривалий час, бо їхні фахові знання взагалі не актуальні для іншої країни. Наприклад, юристам чи нотаріусам, які не обізнані в австрійському законодавстві, треба починати все життя з нуля. Ще один чинник — наявність дітей та їхній вік. Крім того, люди, які перебувають тут, втомилися чекати. Багато хто вже третій рік як поставив власне життя на стоп. Усвідомлюючи, що війна в Україні не закінчується, вже відмовляються відкладати своє життя на майбутнє. Адже коли ти живеш своє життя, ти маєш змогу заробляти, своїй країні допомагати, чим можеш, бо, якщо ти не живеш своє життя, а лише сидиш та страждаєш, то ніякої користі від тебе нікому немає.

Хоча я усвідомлюю, що у жінок та дітей, які залишились в Україні, стан ще гірший — через тривоги, обстріли, руйнування. Але знову ж таки, їхати чи залишатись, також є вибором кожної людини. У них є можливість виїхати, бо кордон не закрили.

На що українкам варто більше звертати уваги?

На жаль, ми дуже пізно починаємо цінувати своє тіло та роками до нього дуже недбало ставимося. Але саме тіло є однією з найперших структур, бо, якщо воно чогось не може, то і людина вже нічого не може. Ми тільки після сорока починаємо замислюватись над цим, коли щось починає боліти. А насправді у нашого тіла уривається терпець, і воно починає кричати. У цю мить всі ваші плани стануть на паузу через те, що тіло перестає бути вашим союзником. Саме тому я закликаю всіх жінок досягати успіхів, здійснювати проєкти, але дбаючи про себе.

Тетяна Марінова