До дня народження актриси, чий голос і погляд впізнавали навіть ті, хто не знав її імені
Ольга Матешко народилася 26 жовтня 1947 року в селі Медвин на Київщині. В її біографії немає гучних легенд, лише праця, постійність і тверезе ставлення до життя. У Київський театральний інститут вона вступала не заради слави. А в студентських анкетах писала просто: «Хочу навчитися говорити правду на сцені».
Викладачі помітили її одразу. Не за ефектністю, а за вмінням тримати паузу й не грати там, де інші «перегравали».
Один із педагогів згадував: «Коли Матешко мовчала, у ній було більше змісту, ніж у багатьох після трьох монологів».

Без гриму й пози
Першу відому роль Ольга Матешко зіграла у стрічці Леоніда Бикова «У бій ідуть лише “старі”» (1973). Її Зоя Молчанова з’являється ненадовго, але відразу запам’ятовується. Без манірності, пафосу й фальшивого героїзму.
Через кілька років вона з’явилася у фільмі Івана Миколайчука «Вавилон ХХ», одному з найпоетичніших українських фільмів епохи. Її персонаж — жінка з втомленим, але глибоким поглядом, у якому більше філософії, ніж драматизму. У Миколайчука вона просто існувала в його кінематографічному світі, і цього було досить, щоб запам’ятатися.
На початку 1990-х акторка бере участь у телевізійному альманасі «Жінки жартують серйозно» — серії коротких фільмів, у яких жінки говорили про себе і про час без прикрас. Ця робота виявила у ній тонке відчуття іронії, якої не видно в її ранніх драматичних ролях.
Далі була мелодрама «Сади Семіраміди» про життя людей після втрат і розчарувань. Матешко в цій картині не намагалася виглядати молодшою чи кращою: її героїня втомлена, але сильна, і саме ця чесність робила роль переконливою.
Одна з останніх великих ролей — «Тигролови» (2004), екранізація роману Івана Багряного. Це вже інша Матешко — зріла, виважена, майже непомітна в кадрі і як завжди справжня.
Кінокритики писали, що Матешко «не грає, а спостерігає». Вона справді не любила театральності
«Я не терплю, коли жінка на екрані постійно “гарна”. Мені цікаві обличчя, які живуть», — говорила вона в одному з інтерв’ю.



Голос, як частина культури
У 1990-х Ольга Матешко виїхала до США, де певний час жила разом із сином, режисером Олександром Ітигіловим-молодшим. Вона не шукала кар’єри за океаном, швидше спостерігала, як змінюється світ кіно, і казала в одному з інтерв’ю: «У будь-якій країні акторові потрібен не акцент, а правда».
У Сполучених Штатах вона здебільшого брала участь у культурних заходах української громади. Проте згодом повернулася до Києва, на рідну кіностудію імені Довженка.

Без гучних ролей
Попри популярність, Ольга Матешко залишалася непублічною. Її колеги казали: «Вона могла відмовитись від ролі, якщо сценарій здавався нечесним». Не любила суєти й фальші ні в роботі, ні в стосунках.
Її чоловік, режисер Олександр Ітигілов, працював поруч із нею, але з іншого боку камери. Їх поєднувала спільна мова, спільне відчуття кіно як живої матерії. Згодом їхній син, Олександр Ітигілов-молодший, продовжив цю лінію, став режисером і сценаристом. Саме у його стрічках «Сади Семіраміди» та «Тигролови» Матешко зіграла свої пізні, глибокі ролі як акторка, що може передати емоцію одним поглядом. Але він пішов з життя у віці 46 років, І Ольга залишилась удвох із сином.
У 2010-х вона з’являлася в кіно рідше. І не шукала повернення на великий екран. У неї не було Instagram і менеджерів, лише друзі, театральні студії й тихе київське подвір’я.

Пам’ять без міфу
Ольга Матешко пішла з життя 31 березня 2021 року. У новинах про її смерть не було гучних заголовків, але соціальні мережі наповнилися короткими, теплими словами: «Голос дитинства», «людина, яку не треба було прикрашати», «справжня».
Можливо, саме це і є її головною роллю: навчити глядача бачити цінність у правді, тиші, роботі без афіш. Адже вона сама колись сказала: «Коли на тебе дивляться очі камери, не треба щось вигадувати. Просто живи. І тоді тобі повірять».