Ольга Тищук, Starlight Media: Справжні герої сьогодення – це звичайні українці

Ольга Тищук, директорка департаменту інтернет-проєктів Starlight News медіагрупи Starlight Media,  одна з найефективніших медіаменеджерок українського медійного бізнесу. Вона підняла сайт Факти ICTV в лідери новинних ресурсів та зробила його самоокупним за три роки. Крім цього під її керівництвом знаходяться шість YouTube-каналів, три інформаційних сайти та одинадцять сторінок брендів у соцмережах. 

З моменту повномасштабного вторгнення росії на територію України Ользі довелось об’єднати три редакції та перевести їх у цілодобовий режим роботи, навчити понад 15 волонтерів діджитал-інструментам, слідкувати за правдивістю новин та створити нові правила роботи з інформацією для журналістів у період війни. Також команда Олі збирає й фіксує факти воєнних злочинів окупантів, робить соціальні проєкти.

У інтерв’ю WoMo вона розповіла, які скіли їй допомагають не здаватися та підтримувати робочий настрій команди, про новини, які вона точно не буде публікувати, та чому важливо, жертвам зґвалтування подавати заяви до правоохоронних органів. 

Як ви переорієнтували роботу новинного сайту під час війни?

У перші хвилини, коли почалася війна, багато кого з команди охопила паніка. Люди прийшли до мене з простим питанням: «Що нам робити?», хоча більшість знали відповідь на нього. Я весь час була поряд з командою, бо розуміла, що тільки так кожен відчуватиме хоч якийсь спокій. Це дало нам змогу досить швидко організуватися – протягом години з початку вторгнення нам вдалося підняти усіх співробітників, розробити алгоритм роботи, визначити напрямки, за якими працюватимемо. А ближче до вечора купа моїх колишніх підлеглих, знайомих, колег запропонували нам допомогу на волонтерських засадах. Більшість із них працювали з нами безоплатно протягом останніх двох місяців. Деякі продовжують нам допомагати.

Ми зрозуміли, що знаходимося на першій лінії інформаційного фронту, тому почали працювати у режимі 24/7 (до війни ми не могли собі дозволити закривати цілодобове написання контенту). До 70-го дня війни у нас не було вихідних і такого поняття як день, ніч, чи ранок. Пізніше у людей почала з’являтися можливість відпочити. До того ж ми побачили, що й аудиторія втомилася, активність людей в нічний час знизилася. Зараз ми робимо певні паузи на ніч, але все одно редактори працюють сім днів на тиждень. 

Крім того, ми переорієнтувалися на кілька напрямків роботи. Це робота над новинними проєктами сайтів «Факти» і «Вікна», робота з соцмережами (Facebook, Твіттер, Телеграм, Інстаграм) і робота з YouTube-каналами, увесь відеоконтент яких генерує наша інформаційна команда, а також додатково ми отримуємо контент від партнерів і міжнародних онлайн-медіа, які нам допомагають.

Ми вже пережили дві революції, початок війни 2014 року, тому для нас багато що знайоме. Але у 2022 році редакція показала всю свою силу і можливість працювати у надзвичайних умовах. Тому що поки українці евакуювалися, моя команда під звуки сирен, вибухи, брала ноутбуки й спускалася у бомбосховище, або сідала у коридорі, щоб продовжувати працювати для кожного українця – писати новини, ставити відео на канали, або ставила пости у телеграмі чи Фейсбуці. Ніхто не здався ні морально, ні фізично. Навпаки – це команду дуже сильно мотивувало і навіть заспокоювало. Вони відходили на пів годинки попити каву чи чай і поверталися знову, бо розуміли, що зараз українці як ніколи потребують перевіреної інформації.

Як змінився особисто ваш графік? Чи маєте якийсь певний режим дня зараз, коли вже настала адаптація до подій?

Я б не сказала, що зараз маю відпочинок. Ми усі відпочинемо після війни, це точно. Головне моє завдання сьогодні, яке і формує мій графік, – закривати точки болю команди. Це передбачає цілодобову роботу, тому що постійно  виникають нагальні питання – комусь потрібен ноутбук, комусь – мобільний зв’язок, у когось є технічні проблеми, або необхідно провести фактчекінг чи прийняти якесь непросте рішення. І у більшості випадків це питання «тут і зараз».

Перші два тижні я отримувала десятки дзвінків і сотні повідомлень. Для мене відпочинок був великою розкішшю. Я розуміла, що не мала морального права просто відійти поспати, коли в цей час на фронті гинуть люди, а моя команда працює цілодобово.  Мені хотілося бути поряд із ними, тому що я розуміла, що вони потребують підтримки.

Як змінився фокус у плані новинної роботи? Якого контенту зараз потребує аудиторія з новинного сайту та телевізійних новин?

За 70 днів контент точно змінився. Якщо на початку війни люди вимагали перевіреної та правдивої інформації – то для нас було важливо не тільки швидко поставити новину, а швидко розказати перевірену та точну інформацію. Тому ми дуже багато часу приділяли перевірці інформації. Зараз люди більше звертають увагу на історії. Я називаю цей час історіями простих людей, коли героями стали не зірки, актори, медійники, а звичайні українці, і саме вони є справжніми героями. Про цих героїв ми дуже багато пишемо, і ці історії просто на піку популярності.

Другий напрям контенту, який має попит в аудиторії, – це матеріали, що зменшують тривогу. Саме на них ми спостерігаємо великий попит. Все-таки на третій місяць війни люди втомлюються і фізично, і морально. Тому ми багато пишемо про фізичну та психологічну підтримку. Людям це потрібно – і не тільки тим, хто зазнав насилля, але й тим, хто просто пережив великий стрес, тривогу, або втратив роботу і не знає як жити далі. Разом із тим люди продовжують стежити за переговорним процесом, подіями на фронті, тим, що відбувається в Маріуполі.

До війни сайт “Фактів” багато працював із соціальними темами – домашнього насильства, протидії сексизму в спорті та науці, політиці. Що з цим напрямком вашої роботи зараз? Як змінилась адженда та чи залишились в фокусі ці теми?

У перші два-три тижні війни до мене почала надходити попередня інформація про перші випадки зґвалтувань на окупованих територіях. Ми зв’язалися із нашими партнерами з організації “Ла Страда”, щоб почати співпрацю за для висвітлення звірства фашистів. Ми ставили за мету спробувати достукатися до жінок, до тих людей, які зазнали чи знають про факти насилля і переконати їх звернутися до правоохоронців та зафіксувати це як злочин. Ми давали детальні інструкції разом із Ла Страдою – куди дзвонити, як не боятися звертатися за допомогою та як говорити з людьми про те, що сталося. Усі ці злочини не мають терміну давності. Люди повинні про це знати. Світ має дізнатися про те, що ці окупанти прийшли на нашу землю знищувати усе живе і що вони не зупиняться ні перед чим: ні перед жінками, ні перед дітьми.

Ми бачимо таку проблему, що дівчата, які постраждали від насилля, у першу чергу звинувачують у цьому себе. Тому наша мета ще й полягала в тому, щоб через матеріали пояснити, що жінки точно у цьому не винні й ніхто ніколи їх не буде за це засуджувати. Навпаки, вони мають відчувати підтримку – не тільки українців, а й усього світу. Тому що війна закінчиться, а ті наслідки, які окупанти завдають дітям та жінкам, залишаться на багато років. Нам з цим треба працювати. Це, звичайно, не класична інформаційна ніша, в якій працюють медіа. Але окрім інформування ми маємо бути соціально-відповідальними й говорити на важливі теми. Адже впоратися із цим жахіттям, із яким вони зіштовхнулися самостійно, не під силу нікому, особливо дітям. 

Через анонімні історії, поради психологів ми розказуємо, як, де та яким чином можна отримати допомогу, та як з цим можна жити далі. Ми зараз багато пишемо таких матеріалів про жінок і дітей, які знаходяться у Польщі, бо там найбільша кількість переселенців. І особливу увагу приділяємо історіям про те, як польські психологи допомагають жертвам сексуального насилля і діткам, які мають післявоєнні травми.

Ви багато фіксуєте воєнних злочинів. Що особисто вас вразило і можливо, що ви не оприлюднили?

Я кожен раз думаю, що окупанти пробили дно, а потім з’являється нова подія, яка доказує, що це не так. Складно відповісти на це запитання, бо трапляються багато історій, які торкають за живе. І їх треба прочитати, показати людям і при цьому не принести інформаційну масу негативу у свою сім’ю. Мене особливо торкають історії про мам і дітей, вони дуже не прості.

Як зараз змінилася робота медіа, тобто як у ваших редакціях змінилися та чи змінилися журналістські стандарти? Які вони зараз?

До війни ми не показували фотографії трупів. Це взагалі було табу. Коли ми отримали перші фотографії з Бучі та Ірпеня, я особисто написала нові правила для редакції та сказала, що ми порушимо довоєнне правило і покажемо ці кадри, бо наше завдання – розказати усьому світу про жорстокі речі, які траплялися з людьми в окупації. 

Однак ми досі не показуємо фотографії мертвих дітей для збереження психіки батьків чи їхніх близьких родичів. Я б сказала, що більших обмежень у нас немає, окрім тих, які надає Генштаб. Вони, зокрема, просять фотографії зруйнованих цивільних будинків видавати через три години після події, а військових об’єктів – через 12 годин. 

Щодо стандартів роботи. Фактчекінг став більш жорстким. У нас є правило: ми публікуємо інформацію тільки тоді, коли її озвучила перша особа (Уряд, Президент, Генштаб, Міноборони, голова Верховної ради чи заступники й т.д.). Раніше ми, скажімо, могли посилатися на депутатів Верховної Ради, зараз – ні, поки цю інфу не підтвердить Генштаб. Також ми частково розміщуємо інформацію радників президента. Але точно не даємо інформацію, яку публікують росЗМІ. Незалежно від того, опозиційні вони чи ні. Ми неодноразово спостерігали ситуації, коли навіть такі шановані медійниками видання як “Новая газета” давали певні вброси або маніпулятивно подані факти. Тому росЗМІ – у чорному списку.

Якщо говорити про європейські медіа, то тут ми теж багато кого з них піддаємо сумніву. І розміщуємо їх інформацію лише у тому випадку, якщо це підтвердить перша особа держави, про яку йде мова. Наприклад, якщо британське видання буде говорити про якусь заяву свого прем’єр-міністра, ми її  публікуємо, поки це не скаже сам Борис Джонсон.

Зараз знову багато контенту люди передивляються через соціальні мережі. Які нові правила з’явились у просуванні контенту на цих майданчиках?

З Facebook у нас дуже непроста історія, бо з початку війни він, як на мене, веде неоднозначну політику щодо українців та українських ЗМІ. Станом на 5 травня, обидві наші сторінки у Facebook – Факти та Вікна – заблоковані. На Фактах у нас майже мільйон підписників, на Вікнах – 700 тисяч. Ми маємо попередження за те, що привітали з річницею створення полк «Азов», який є частиною ЗСУ і героїчно захищає Маріуполь. На думку Facebook, «Азов» – це терористична організація. Ми зробили оскарження, але його не прийняли. Ми спілкувалися із технічною командою Facebook, але вона звернула увагу на масовану кількість скарг на наші публікації. 

Боти надсилають скарги на дуже нейтральний контент. У нас може бути опубліковане відео, на якому бабуся плаче біля зруйнованого будинку і каже: «За що мені це все? Чому ці росіяни прийшли окуповувати?». Одразу приходять боти, масово скаржаться на це відео і нам від мережі приходять попередження.

Масовані скарги на наші сторінки ведуться з початку березня – із шести нам вдалося зняти лише одну скаргу. Мені незрозуміла позиція Facebook, бо на кожну публікацію ми можемо навести пояснення, а у відповідь отримаємо лише «є масовий негатив аудиторії на вашу публікацію, вона не сподобалася великій кількості людей». А те, що під цим постом може бути велика кількість лайків чи позитивних коментарів, для них не є аргументом. При тому, що Facebook заборонений у рф, і їх це більше, мабуть, тривожить ніж те, що в Україні досить активно приховуються сторінки новинних ресурсів.

Ми ведемо інформаційну війну не тільки з DDoS-атаками, ми ведемо її й в соцмережах. Ми публікуємо у Facebook згідно з його правилами. Але з’являються ті, кому не подобається, як українці розміщують правдиву інформацію, і масово скаржаться на контент. Це понижує сторінку у видачі, і її верифікованість не допомагає. І така проблема не лише у нас. Я говорила з багатьма колегами на ринку, вони також стикаються із цим. 

Наразі ми чекаємо офіційної позиції Facebook з європейського офісу.

А що стосується інших соціальних мереж? 

Ми бачимо міграцію аудиторії з Viber у Telegram. Такого  потоку не було раніше. Viber був першим месенджером в Україні. Але зараз Telegram набрав більше популярності. Це видно по тому, як люди споживають контент. 

Дуже активною аудиторія стала на YouTube – 18 млн українців мігрували з однієї точки країни у другу, і телевізор вони із собою точно не взяли. Вони взяли телефон, ноутбук. Але вони хочуть дивитися відеоконтент і YouTube для них став цим телевізором. Тому дуже висока активність і велика кількість людей зараз споживають контент у YouTube.

У Facebook лишається старша аудиторія, яка готова читати та ділитися своїми емоціями. З початком війни відновився Twitter, при чому ми (як і у 2014 році) бачимо активність саме європейської аудиторії, яка активно користується цією мережею.

Звичайно, це стосується усіх соцмереж. Ми бачимо багато людей (не тільки українців), які підписуються на наші аккаунти з-за кордону. Тому в нас є англомовний Twitter; Telegram, де ми частково перекладаємо пости; YouTube, на який завантажуємо багато відео з англійськими субтитрами. 

Виділити якийсь конкретний тип контенту не можу, бо він постійно змінюється. Популярним серед користувачів джерелом споживання контенту точно можу назвати месенджери, у яких швидко можна подивитися короткі новини та YouTube, який замінив телевізор.

Як зараз працює ваш YouTube-канал, який контент викладаєте у першу чергу та що дивиться зараз аудиторія окрім новин? 

Перший місяць це були, безумовно, новини. Люди їх дивилися дуже активно. Зараз на перше місце виходить аналітика: аналіз того, що відбувається; прогнози щодо того, коли закінчиться війна; аналітика з експертами, людьми, які дотичні до інформації з розвідки. Якщо перші місяці ми видавали короткі форми контенту (сюжети, відео), то зараз ми багато робимо інтерв’ю, які набирають мільйони переглядів. Люди вже готові дивитися довгий контент. Також спостерігаємо, що українці перестали дивитися російські відеоінтерв’ю, і їм уже не так просто попасти у тренди українського YouTube. Люди бачать, що довкола є багато цікавих українських інтерв’юєрів, яких можна слухати, дивитися. 

Звичайно, є категорія людей, які втомилися від новин, вони дивляться серіали. Але хочу зазначити, що якщо серіальний контент люди зараз активно споживають, то розважальний – ні. Люди ще не готові сміятися.

Які нові скіли особисто від вас став вимагати цей важкий час? Як ви зараз менеджерите команди та що від вас, як від лідера, вони чекають? 

Люди чекають від керівника оптимізму, навіть коли здається, що немає світла у кінці тунелю. Особливо у період війни. Треба знайти у собі іскру піти на вулицю, подивитися на сонце, знайти те, що тебе надихає, і повернутися до команди. Бо лідер точно має бути спокійним, врівноваженим, навіть якщо над головою зриваються ракети, а поряд кричить дитина. Ти не маєш права давати слабину. Не просто залишатися спокійним і приймати за 30 секунд рішення, які можуть вплинути на багатьох людей. Ми, новинарі, звикли працювати з оперативністю, подієвістю, але ми точно не були готові морально до роботи під обстрілами.

Мій перший скілл, який я зараз часто застосовую, – заспокоювати людей навіть тоді, коли самій страшно. Але я не повинна цього показувати, бо мої люди – це мої руки, яки не мають тремтіти під час роботи. Часто треба подзвонити, вислухати, послухати, як вони плачуть, заспокоїти, надихнути. В цілому це, мабуть, одна з ключових моїх ролей зараз.

Другий скілл – орієнтація на зміни. Специфіка моєї роботи – це щоденні зміни, до яких я звикла. І цьому я вчу своїх людей, щоб вони не боялися виходити з зони комфорту, робити те, що вони не вміють.

Коли нам не вистачало спеціалістів для роботи із соцмережами, ми взяли волонтерів, які не мали поняття про діджитал, і навчили їх з нуля. Люди не побоялися змін і навчилися працювати у Facebook, Telegram, Instagram — писати пости, робити сторіс, працювати зі спеціальними програмами для обробки контенту. Так, це не просто, це був виклик, але вони із ним впоралися, і я їм безмежно вдячна. Ця історія підтверджує моє переконання, що не треба боятися змін.

Що вам надає зараз сили?

Мені сили надає мій син, який показує, що треба знаходити час, щоб посміятися, навіть коли хочеться плакати. І мабуть, сили я черпаю у своїх людях. Я бачу як вони тішаться успіхам, коли їхня робота отримує зворотний зв’язок, подяку від людей, про яких вони пишуть. Я тішуся від їхніх перемог. Це точно не може не надихати. Я завжди кажу своїм людям, що якщо ми знайдемо хоча б одного українця, який прочитає статтю на сайті й цей матеріал йому допоможе, за кордоном чи в Україні, надихне на зміни у своєму житті, це буде для нас перемогою.

Немає прохідних чи непрохідних історій. Мені особисто запам’яталася історія однієї жінки, яка переїхала в Івано-Франківську область як переселенка і залишилася без роботи. Вона дізналася про вакансію швачки, запропонувала свою кандидатуру і її взяли на роботу. Тепер вона шиє та волонтерить.

Ми намагаємося збирати більше таких історій, показувати, що не обов’язково всім бути на фронті. Можна робити пости, волонтерити. Навіть якщо до мене просто прийде людина і скаже, що вона знає англійську й може допомогти з перекладом, ми її візьмемо у команду. Може, цей юрист перекладе для мене матеріал, який прочитає європеєць та перешле гроші на допомогу нашій армії. Такі от речі дають сили. Я розумію, що на своєму місці, а робота моєї прекрасної команди, точно не даремна.

Вікторія Покатіс