Анастасія Ніколаєнко
З 11 липня свій прокат в Україні розпочала стрічка «Кріпачка» від оскароносного подружжя Велчман. Фільм є ко-продукцією чотирьох країн, серед яких є Україна. Продюсерками з української сторони виступили Ольга Журженко і Десняна Рожкова. Редакція поговорила з Ольгою і Десняною, аби дізнатись більше про фільм «Кріпачка», різницю роботи кіноіндустрії в Україні та закордоном, а також способи відновлення в наш час.
Чому ви вирішили виступити в ролі продюсерок фільму «Кріпачка», і чому саме фільму в копродукції з іншими країнами?
Ольга: Для нас було дуже важливо взяти участь через велику суспільну цінність проєкту.
Існує не так багато країн, де чоловіки носять вишиванки – Україна одна з таких, тому коли ми побачили як тісно пов’язане те, що відбувається у фільмі (а також те де саме це відбувається і як саме це буде показано) ми вирішили, що Україна має побачити цей фільм.
Побут, атмосфера, та стилістика картин, взятих за основу цього проєкту, просочена українськими мотивами, адже сільський побут Польщі та України формувався в схожих умовах. Український глядач неодмінно буде асоціювати картину з такими українськими творами як “Кайдашева Сім’я” або “Хіба ревуть воли як ясла повні”, а українська мова дуже вдало поєднується з характером героїв, тож фільм легкий для сприйняття.
Десняна: Компанія Breakthru films, яка є основним копродюсером Кріпачки, та безпосередньо її керівник та продюсер Sean Bobbit, вже мали позитивний досвід роботи з українськими художниками, яких вони запрошували у Польщу для роботи над їх попереднім фільмом Loving Vincent. Тому починаючи новий проєкт вони вирішили продовжити співпрацю, але вже в Україні і на рівні студії.
Отримавши від них пропозицію співпраці, чесно кажучи, в нас не було жодних вагань щодо участі у проєкті. По-перше, хороша історія, заснована на романі Нобелівського лауреата, проблематика якої є актуальною і на сьогодні. По-друге, неймовірна техніка анімації олійного живопису, яка є новою для України. І по-третє, це безумовно, потужна команда на чолі з Оскарівським лауреатом Hugh Welchman.
Коли вперше «познайомились» з фільмом?
Ольга: Познайомилися ще в 2019 році коли існував тільки задум та писався сценарій.
Мене з Шоном Бобітом познайомив Майк Дауні (голова Європейської Кіноакадемії, який став мені близьким другом під час 2014 року, коли Олег Сенцов потрапив до російського полону).
Через те, що у “Loving Vincent” левову частку роботи виконували саме українці, Шон Боббіт (продюсер) спочатку хотів, щоб це була тільки польсько-українська ко-продукція. Але у ковідному 2020 році Держкіно нам у підтримці відмовило, як і всім анімаційним проєктам у той рік, але ми їм дуже вдячні за високі оцінки. Тоді навіть Г’ю Велчман приїжджав до України щоб представити проєкт Держкіно, йому дуже сподобався Київ, це був його перший візит до нас.
Наступного року експерти Держкіно знову дуже високо оцінили сценарій та спільну цінність проєкту. На той момент вже було багато розроблено візуальних матеріалів (героїв, локацій, тощо) та все це є дуже виразним та заворожуючим.
Сам роман “Селяни” – це класика польської літератури. Але він важливий для України через те, що час, про який розповідає нам Реймонт, це 1900 роки. У цей час Польща та Україна були разом у складі Російської Імперії, а село, про яке йде мова і яким надихався Реймонт (село Ліпці) знаходиться на території сучасної України, навіть якщо на початку сторіччя воно було польське у складі російської імперії. Також у фільмі показані дуже знайомі нам з історії конфлікти з російськими панами. За землю, наприклад. Росіяни забирали вже тоді, і не тільки в українців.
Чому ще фільм важливий для України? Він насичений людьми з якими ми всі живемо та конфліктами, якими ми всі живемо: конфлікт між поколіннями, прагнення до змін та самореалізації, нерівність між багатими та бідними, жага до справедливості, суперечки через спадщину, кохання, таке приємне, таке пристрасне, але ж таке воно буває болюче, так?
Візуально фільм натхненний популярними митцями епохи реалізму 19 століття.
Такі українські художники-реалісти, як Труш Іван Іванович, Васильківський Сергій Іванович, Сластіон Опанас Георгійович були натхненням для створення фільму, як і поляки Йозеф Хельмонський, Ян Станіславський, та інші.
А наприклад така відома картина як “Баб’є літо” Йозефа Хельмонського (Józef Chełmoński ) була намальована саме на території сучасної України.
Тому коли ми зрозуміли як саме це буде вироблятися та який величезний внесок у цю сучасну класику зроблений Україною, ми зрозуміли, що маємо бути частиною цього попри будь-що.
Десняна: Наша співпраця з Breakthru розпочалась в 2020 році зі створення онлайн виставки картин фільму Loving Vincent. В рамках цієї виставки, за підтримки Українського культурного фонду, ми організували масштабний відбір та тренінг художників для роботи над Кріпачкою. Загалом з 380 художників з усіх регіонів України, за результатами конкурсу було відібрано 75 осіб, які пройшли тритижневе офлайн тестування та тренінг зі створення анімації і потім 25 найкращих ми відібрали для роботи в проєкті.
Чи повпливало повномасштабне вторгнення на роботу над проєктом?
Ольга: Звісно ж вплинуло, ще і як. Ми були вимушені закрити студію. Всю весну і червень 2022 року студія була зачинена. Відновили роботу тільки в липні. Ми також втратили певну частину художників, які виїхали за кордон. Це був дуже важкий період, але історія Ягни тримала нас.
Десняна: Коли починаєш працювати над будь-яким проєктом ти в першу чергу починаєш з ретельного планування, прораховуєш всі можливі ризики, шляхи їх подолання або нівелювання. І ти розумієш що щось таки піде не за планом і ти до цього готовий. Але не у випадку з Кріпачкою.
Ми побудували студію спеціально під проєкт в 21 році, зібрали команду, стартували…. і через декілька місяців стався локдаун. Тут треба додати, що анімація олійного живопису має свою специфіку, в тому числі технічні умови самої роботи і організації робочого місця художника. Технічно це виглядає наступним чином: Робоча станція зі створення анімації це бокс розміром 3 на 2 метри, складений з металевих конструкцій, закритий світлонепроникним матеріалом, всередині якого встановлено безліч обладнання, включаючи світло, виставлене відповідно до спеціальних показників, фотофіксуюче обладнання, відкалібрований монітор, стіл під правильним кутом, підготовлений за єдиною технологією холст і безліч всього іншого. Все це дуже впливає на фінальний результат, навіть показники вологості і денного освітлення в приміщенні. Саме з цих причин створити такі умови для віддаленої роботи не в студії майже неможливо. Тому цей неочікуваний локдаун, звісно мав свій негативний вплив, змусив нас змінювати плани, пристосовуватись, оптимізувати процес, але ми з цим справились і відновили роботу студії на 100%. Пропрацювали деякий час і сталось «24 лютого». Про це не дуже легко згадувати. Останнє про що ми тоді думали це робота. Ми були зосереджені над тим щоб вивезти тих хто виявив бажання. Ольга Журженко, продюсерка MOREFILM і моя партнерка в компанії, особисто вивозила художниць до Польщі.
Велика вдячність польському партнеру, і особисто Sean Bobbit та Hugh Welchman за те що вони запросили дівчат разом з сім’ями, допомогли з документами, розмістили та забезпечили роботою. Попри те що більша частина команди, включно зі мною, залишилась в Україні, ми звісно були вимушені закрити студію на 4 місяці. В червні 22 стало питання чи відновлювати роботу умовах підвищених ризиків, і ми майже не вагаючись, одноголосно вирішили що «так, треба!». Тому що люди які залишились, які не змогли або не захотіли виїхати, найменше що ми можемо для них зробити це забезпечити їх роботою. І в липні 2022 відновили роботу над проєктом. Почали донабір художників, польські партнери допомогли з генератором і ми почали працювати, підлаштовуючись під нову реальність. На жаль не вся команда змогла залишитись з нами до кінця проєкту. Дехто просто не витримували морально блекаутів і прильотів, тому вимушені були їхати з Києва, а дехто навпаки повертався з Польщі та приєднувався до нас. Відповідаючи на питання, так, повномасштабне вторгнення мало значний вплив на проєкт, але не змусило нас спинитись.
Це ваш далеко не перший досвід продюсування, чи пам’ятаєте найважчий момент в своїй кар’єрі на цей час, і як змогли віднайти в собі сили рухатись далі?
Ольга: Обидва найважчі епізоди пов’язані, на жаль, з війною. У 2014 на початку війни в Криму забрали мого друга Олега Сенцова і потім довгий час ніхто не міг нічого зробити з цим і це було дуже важко для мене. Це був одним з факторів прийняття рішення про першу еміграцію до Сполучених Штатів. Там я не змогла як ви кажете “віднайти в собі сили рухатись далі”.
Після повернення додому у 2018 мені трапилася книга Оксани Забужко “Польові дослідження з українського сексу” і оце вона мене повернула.
Дала мені сили, бо я вирішила за її мотивами робити фільм, розпочала девелопмент.
2-й раз був у 2022 році. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, ми з дітьми виїхали у Польщу. Цього разу саме “Кріпачка” дала мені сили рухатись далі. Я думала про Яґну з її долею, жагою до життя, про наших художників. Один з найталановитіших робив протитанкових їжаків замість малювання картин. Я була впевнена, що цей фільм з його життєствердним меседжем і створенням тих заворожуючих відчуттів, які він дає глядачу, з його унікальною технологією виробництва — це мій внесок у захист країни, мій внесок у збереження української культури та ідентичності, бо моїм переконанням було і є, що без нас, без українців, фільм би не склався так вдало. Більшість найвідоміших ключових кадрів малювали саме українські художники. Кінцівку малювала Наталя Слука, наприклад.
Повертаючись до вашого питання, у 2022 влітку також відновили роботи з девелопменту фільму “Таке Собі Життя” і це теж мене стимулювало.
Отже, якщо робити підсумки, то матеріал, з яким я працюю — я ним живу, можна сказати. І він мені дає сили. Автори з якими ми співпрацюємо — моє натхнення.
Десняна: Важко відповісти який саме етап чи момент в кар’єрі був найважчим, тому що якою б важкою або невирішеною ситуація не виглядала, коли я виходжу з неї, я розумію що все вирішилось найкращим чином. Але по секрету зізнаюсь, що іноді дозволяю собі панікувати. Зазвичай це один, максимум два дні, коли я піддаюсь емоціям що «це кінець». А потім просинаючись наступного ранку, вже не маючи цих емоцій всередині, я раптом розумію «це звісно жах, але треба щось робити» і я відчуваю що маю на це сили. Важкі моменти були. Була зміна професії. Чи було мені страшно? Було! Були неочікувані і жорсткі «сюрпризи» з боку партнерів. Але ключове це те як ти ставишся до ситуації. Ти можеш сприйняти її як особисту драму і потонути в ній, а можеш як досвід, з якого зробити висновки і рухатись далі.
У фільм «Кріпачка» Яґна стикається зі складними обставинами та зовнішнім середовищем, як жінка. Чи відчуваєте ви на собі тиск суспільства і певні «вимоги» до себе?
Ольга: Звичайно. Вимоги завжди добре виглядати, вимоги забезпечити дітей (бо я сама забезпечую своїх двох доньок), навіть вимоги до настрою.
Бо жінка в поганому настрої — це ж катастрофа для оточуючих. Чомусь.
Чоловік в поганому настрої — це нормально, бо він же чоловік, у нього можуть бути проблеми, а жінка — вона ж «повинна світити», «повинна надихати». Так? Я не знаю кому вона це повинна.
Одного разу була я в кабінеті голови Держкіно зі своєю донькою, їй було тоді 9 місяців, годувала, тому возила її скрізь з собою. Заглядає до нього в кабінет помічник, а він йому відповідає: «Так-так, заходь, бачиш у нас тут дитячий садочок».
Так, щодо жінки вимог дуже багато. Вона має бути одночасно і професіоналом, і ідеальною матірʼю, і завзятою коханкою.
Але тут є глухий кут, бо як тільки жінка наближається до чогось подібного — включається заздрість від оточуючих. Тому жінка ще має бути скромною, аби не засмучувати інших, так? (Сміється).На жаль, інстаграми блогерок, які транслюють це, дивляться багато жінок та чоловіків.
Десняна: Звісно порівнювати становище жінки наприкінці 19 століття, коли вона майже не мала прав і навіть права голосу при вирішенні своєї долі, з сучасною жінкою не можна. Безумовно сьогодні нам доступно більше прав і свобод, ми набагато вільніші у своєму виборі та прийнятті рішень, але сказати що тиск з боку суспільства відсутній було би неправдою. Сучасна жінка зобов’язана дуже вдало балансувати між великою кількістю ролей в яких ти маєш бути успішною: в кар’єрі, в сім’ї, в вихованні дітей, в саморозвитку, в зовнішньому вигляді. Іноді це, м’яко кажучи, важко, щоб не сказати що неможливо.
Як зберігати баланс між роботою та життям, щоб не вигоріти, і чи можливо це в сучасному світі?
Ольга: Я не вмію зберігати баланс між роботою і життям, тому не знаю відповіді на це питання. Регулярно вигораю, тому намагаюсь відновлюватись способами, які описала нижче. Єдиний спосіб для мене — щиро захоплюватись тим, що робиш. Я живу зі своїми історіями, не з авторами, звісно, але з історіями. Якщо за щось взялася, то просто так проєкти не залишаю. Напевно тільки потрібно знайти те, що буде підіймати тебе з ліжка кожного дня і заради чого захочеться жити.
Десняна: Колись я поставила це питання колезі і вона поділилась своїм досвідом, який став мені у нагоді. Відповідь: Тайм-менеджмент. Чіткий жорсткий тайм-менеджмент, якого ти маєш ретельно дотримуватись. Або хоча б намагатись дотримуватись. Робота продюсера, окрім приємних творчих аспектів, це ще і постійні дедлайни, поїздки, врегулювання форс-мажорів, вміння швидко перелаштуватись під нові обставини, багато спілкування, іноді занадто багато. В таких умовах за відсутності планування і розмежування роботи і особистого життя це все перетворюється просто на суцільний хаос. Тому, тайм-менеджмент і відпочинок.
Які ваші власні способи для відновлення?
Ольга: У 2022 році я навчилась кататися на велосипеді, і зараз це є моїм способом відновлення. Я сідаю на велосипед, їду вздовж узбережжя і дивлюся на дерева. Чим більше я спостерігаю за деревами і зеленню, тим краще відновлююсь. Потрібно хвилин 30 покататись, і настрій змінюється. Також, раз на 2-3 місяці, намагаюсь влаштувати собі “тиждень тиші”. Попереджаю всіх, з ким спілкуюсь і веду проєкти, що в мене “тиждень тиші” і прошу не турбувати. Не завжди виходить, але мені це допомагає відновитись і почути себе. Також до цього питання віднесла б чистки. Два тижні, коли я відмовляюсь від цукру, картоплі, хліба, і на два дні від м’яса. П’ю овочеві смузі, навіть без фруктів. А потім повертаю поступово різну їжу. Це я роблю раз на 4 місяці.
Десняна: Мій топ п’яти способів відновлення: Цифровий детокс. Це реально працює! Я була здивована скільки якісного часу з’являється коли телефон перестає бути продовженням твоєї руки. Оцей безперервний потік інформації який ллється на тебе звідусіль складає враження що світ рухається у шаленому темпі, за яким ти просто не встигаєш, як би ти не намагався. Іншій мій спосіб це – медитація. Вона допомагає мені розслабитись і позбутись фонових думок. В моєму житті просто необхідна фізична активність. Це може бути спорт або в крайньому разі довгі прогулянки. Ще мене дуже заряджає час проведений з сім’єю. На жаль зараз це відбувається не так часто, як хотілось би, але коли це вдається — я намагаюсь насолодитись цим часом наповну. Ще я люблю книги, в обох форматах: друковані і аудіокниги. І часто суміщаю аудіокниги з прогулянками. Але якщо раптом все попереднє з переліку не спрацювало, то треба прихистити з вулиці кота, а в моєму випадку, краще двох.
Розкажіть про книги, які вразили вас найбільше?
Ольга: “Calypso” Девіда Седаріса приємно вразила тим, що вона легка, з гумором, але має в собі дуже цікавий і філософський сюжет. Змушує замислитись про те, з ким ти проводиш час і що робиш, але в легкій та прикольній манері. Зокрема на мене справили враження книги Артура Гейлі “Аеропорт” і “Колеса”. А ще згадується книга “Економічний образ мислення” про економіку і як її застосовувати в звичайному житті. І “Польові дослідження українського сексу” Оксани Забужко вразила настільки, що я вирішила, що її потрібно перетворити на фільм.
Десняна: Я багато читаю змалечку, маю вдома велику бібліотеку і мені пощастило що 99% книг, які потрапляли мені в руки дійсно вартували витраченого на них часу. Але якщо виділяти саме кілька, то це напевно трилогія Юхана Боргена, Екхарт Толле, Даріо Салас Соммер «Чи існує жінка?»
Які відмінності між продюсуванням українського фільму та закордоном?
Ольга: Думаю, що найбільша відмінність — темп. За кордоном, скажімо так, ніхто нікуди не квапиться. Все роблять вдумливо і повільно. Але за кордоном є велике бажання партнерства. Робити щось разом і так, щоб усі брали участь, і всім це було вигідно. У нас же є багато боротьби і розділення. Там є розуміння, що спільна робота дає кращий результат. А також різниця в тому, що чітко окреслені професії і дії кожного.
Десняна: На сьогодні основною та ключовою відмінністю між виробництвом кіно та анімації в Україні і закордоном є те що ми вимушені робити це в умовах війни. Тому, на мій погляд, порівняння є некоректним.
Яку б пораду ви могли дати продюсерам і продюсеркам на початку кар’єри?
Ольга: У мене порада така: вчіть мови. Чим більше мов знаєте, тим більше дверей вам відкриється. І буде більше ринків, з яких ви можете отримати фінансування і можливостей для своїх проєктів. Я зі школи знаю англійську, але нещодавно зрозуміла, що цього недостатньо. Тому зараз я вкладаюсь у вивчення двох іноземних мов.
Десняна: Якомога раніше починати вибудовувати networking, як всередині України, так і за її межами: брати участь в воркшопах, відвідувати фестивалі.
Друге це приділяти увагу юридичному аспекту виробництва не менше ніж творчому або технічному: обов’язково детально обговорювати всі умови з креативною командою «на березі», обов’язково фіксувати це в контрактах, і не відкладати підписання контрактів «на колись потім».
Повторюсь, але важливим є також детальне планування і правильне бюджетування проєкту.
Краще мати декілька варіантів викладених на папері, в якості плану А, Б, іноді С. І бути готовим що щось піде не за планом. І останнє, але не менш важливе, це мотивувати команду. Анімаційні проєкти в виробництві можуть тривати від 2-3 років, це не враховуючи період девелопменту, який також може дуже розтягуватись у часі. В цей період важливо зберегти єдність команди і мотивацію.