Оксана Хромова
Новий роман Ірини Грабовської «Остання обитель бунтарства» стала не тільки фантастичною історією про інший світ і його героїв. Це спроба зазирнути у дзеркало, яке одночасно відображає нас і спотворює, дозволяючи побачити знайоме під іншим кутом. Письменниця, яку читачі знають за дилогією «Леобург», повертається з текстом, де метафори тісно переплітаються з реальністю, а війна та революції, хоч і залишаються в іншій площині, відчутно пульсують у кожній сцені.
Для WoMo Ірина Грабовська розповіла, як народжувалися її паралельні світи, чи є в них автобіографічні тіні, чому українська фантастика звучить дедалі голосніше і чому сьогодні писати жінці важливо як ніколи.
Як народилася ідея «Останньої обителі бунтарства» і чи є в ній автобіографічні риси — можливо, у переживаннях або виборах героїв?
Ідея «Останньої обителі» і загалом дилогії «Леобург» народилася з думки, якою я би виросла за іншої епохи і в іншому оточенні? Якби я народилася у родині аристократів у 19 столітті, якби я народилася в іншій країні чи іншому світі — якою я виросла б? Ця думка мене дуже захопила, тому в Леобурзі з’явилися двійники людей, що живуть у нашому світі. Тож герої зустрічаються із власними доппельгангерами і намагаються з ними співіснувати в одній реальності.
Щодо автобіографічності, авжеж, письменник приносить власний досвід у будь-який свій текст. Я запозичую події з життя, реальні характери, подекуди зовнішність людей, яка мені підходить до того чи іншого персонажа, але це все сплітається у таку творчу канву, що я вам уже не зможу назвати, що звідки взялося.
Як ви працюєте над створенням вигаданих світів — починаєте з ідеї, атмосфери чи з героя?
Переважно я думаю, про кого я би хотіла написати, тобто починаю з персонажів. Але ідеї не завжди приходять саме так: іноді це атмосфера, враження, якась побіжна фраза чи сцена в кіно чи іншій книзі. Тому для письменників важливі нові враження: що більше натхнення отримуєш, то більше шансів зачепитися за щось і створити щось власне.
У книзі, здається, йдеться не лише про майбутнє, а й про сьогодення. Які сучасні реалії вплинули на сюжет?
Коли я починала писати «Останню обитель бунтарства», в Україні ще був мир. Тоді на другу книгу я планувала революцію у паралельному світі, оскільки тема революцій і повстань мене завжди історично цікавила, але я ніколи не думала, що буквально переживу і революцію, і війну на власному досвіді. Авжеж, коли книга дійшла до першої публікації, текст довелося допрацювати, оскільки, попри те що хронологічно в «Останній обителі» умовно «затишний» 2019 рік (і я залишила цей таймлайн у перевиданні), війна в Україні вже триває, частина Донеччини, Луганщини і Крим окуповані, і будь-яка книжка, дія якої відбувається в Україні, не може про це не згадувати. Війна впливає на все наше життя, хочемо ми того чи ні, особливо зараз, коли її масштаби катастрофічно збільшилися.
У фантастиці досі відчутна перевага чоловічих імен. Чи доводилось вам відчувати упередження або сумніви щодо жінки у цьому жанрі?
Щодо України я би так не сказала. Що ви вважаєте «перевагою»? Якщо поглянути на кількість фантастичних дебютів, то авторки явно переважають за кількістю.
Щодо упереджень, авжеж, чимало разів відчувала, оскільки для стимпанка важливі технології, нехай і вигадані, але вони мають бути цілком правдоподібними. Навіть для того, щоб описати політ і керування дирижаблем (одна зі сцен в «Останній обителі»), треба дуже добре знати, з чого складається реальний дирижабль, які можуть бути особливості (наприклад, який газ у балоні, який мотор), як він реагує на зменшення/збільшення навантаження, як він може швартуватися знижатися або набирати висоту. А також уміти ці реальні технології зробити фантастичними, додати їм саме стимпанк-вайбу. Тож я не раз чула, що стимпанк — це більш «чоловічий» жанр і жінці важко написати добре про війну і вигадану бойову машинерію. Важко, не сперечаюся, але аж ніяк не неможливо.
Як, на вашу думку, змінилась роль жінки в українській літературі за останні роки?
В Україні стає більше письменниць — видавці беруть їхні тексти в роботу. Це не може не тішити. Але після того, як ми проїхали з туром «Фантастична Україна» районними містечками, то подекуди чули від людей дуже дивні питання і зауваження: «Добре, що ви пишете, але хто ваш чоловік, що він дає на це гроші?», «Ви такі молоді і гарні, розкажіть краще про свою родину», «Як ви встигаєте займатися хазяйством, коли стільки пишете?» тощо. Я розумію, що звичайні люди, особливо старшого віку, можуть не розуміти, як працюють письменниці, особливо враховуючи те, що дехто з нас ще має денну роботу. Можливо, варто було би робити такі тури частіше, але таке стереотипне сприйняття жіночої «ролі» було доволі неприємним.
Тож так, в Україні жінки стають активнішими, амбіційнішими, отримують більше можливостей для творчої реалізації, оскільки твори українською стають більш затребуваними, і це так само відбивається на українські літературі.
Що для вас означає бути письменницею сьогодні — в країні, яка воює і намагається зберегти свою культуру?
Ще один важливий аспект жіночої ролі в літературі — більшість авторок не воює. Вони волонтерять, їздять з турами у прифронтові і деокуповані міста, але чоловікам-письменникам, які пішли захищати Україну, зараз набагато складніше писати, ніж нам. Тож ми маємо використовувати цю можливість, яку отримуємо завдяки Силам оборони, щоб українські книжки продовжували видаватися, бо культура народу — це важлива спадщина і частина цивілізації, за яку, власне, ми і боремося.
Чому саме жанр фантастики став для вас головним і що вас найбільше надихає на нові історії — люди, події, внутрішні переживання?
Я не можу сказати, що фантастика є найголовнішим жанром, оскільки я писала і детективи, і історичні, і пригодницькі романи, і мейнстрім. Але фантастика надає змогу говорити метафорами й алюзіями, дивитися на болючі речі — війну, Революцію гідності — крізь дзеркало паралельного світу і таким чином проживати катарсис, упокоювати свої переживання. Тож «Леобург» — це моя важлива рефлексія на те, що ми з вами пережили.
Чи є у вас певні ритуали письма — місце, музика, час доби, кава? І як ви переживаєте моменти творчої втоми чи сумніву?
О, кава безперечно, завжди! Я пишу епізодами, доволі великими, і нечасто. Тобто я можу написати 10-15 тисяч знаків за сеанс писання і потім не писати два тижні. Не люблю писати щоденно, оскільки я не люблю розривати емоційні епізоди на кілька порцій, бо так втрачається емоційна хвиля. Також я пишу під музику: «Леобург» має свій плейліст, але зазвичай сам текст я пишу під щось нейтральне, без слів — лоу-фай, амб’єнт, кельтську музику (Adrian von Ziegler), віолончель, осінній джаз. Дуже люблю писати в Інтерсіті та в атмосферних кав’ярнях. Зокрема, деякі епізоди з «Леобурга» я писала у Чернівцях в Wien саfe, у Львові в «Золотому дукаті» та «Під синьою пляшкою».
Яким ви бачите майбутнє української фантастики і як вона може впливати на нашу колективну уяву після війни?
Я не можу вам сказати, що буде після війни. У нас буде гарне, світле майбутнє, якщо ми збережемо українську державу. Тоді у нас буде все: і фантастика, і культура, і народ, і економіка, і здобутки. Лише боротьба зараз має значення.
Якби ви могли звернутися до письменниці, яка лише починає свій шлях, що б ви їй сказали?
Пишіть про те, що вам болить. Лише це має значення.