У селі, назву якого знають лише місцеві, горить сливове дерево і будинок, де колись жила велика родина. А в іншому з’являється Дуся — доросла дівчина з плюшевим драконом у руках, чорними руками та розгубленим поглядом. Вона не пам’ятає нічого про себе і не знає, де її дім. Але життя кожного, хто її зустріне, зміниться назавжди.

Роман «Мене звати Дуся» Єлизавети Бурштин, що вийшов друком у видавництві Лабораторія, — це історія про пошук себе, дому, власної пам’яті та любові. Про страхи, які ми несемо з дитинства, втрати й відчайдушне прагнення бути видимими. І про те, як іноді чужі люди стають найріднішими.

Зупинки в селі такі самі неоднозначні, як і люди в селі. Вони розмиті, раптові і, на перший погляд, прості. Здалеку Дуся побачила, як хлопець із величезним зеленим рюкзаком зайшов до маленького автобуса, до якого він і його рюкзак ледь-ледь влізли. Як автобус поїхав, Дуся помітила на зупинці чоловіка й жінку. Вони сиділи так близько, ніби намагалися почути дихання одне одного, її рука обережно лежала на його коліні. Їх поєднував цей маленький жест і ще щось. Жінка плакала, і Дусі здалося, що ці двоє людей не мають жодної причини для того, щоб зрушити з міс ця і навіть заговорити. На цій зупинці вони справді зупинилися.

— А ви не бачили тут мою маму? Або тата? Або когось… мого? — Дуся подумала, що батьки, мабуть, вже почали шукати її. Хоча розминутися там було важко — в селі була лише одна дорога. Могло здатися, що Дуся теж плаче, але це її очі, світлі та вічно заплакані, робили її безперечно ліричною людиною.

Жінка витирала сльози, чоловік мовчав, тож, певно, вони не могли відповісти на запитання.

Дуся довго розглядала їх, а потім сказала:

— Вибачте.

Звідки в неї взялося те «вибачте»? Чи то вроджене, чи це та ввічливість, якої, навіть усе забувши, не вдасться ніяк позбутися, чи це органічно виникає тоді, коли стаєш випадковим свідком чийогось суму?

Чоловік подивився на Дусю, а жінка й далі дивилася в землю, спостерігаючи, як та приймає її сльози.

— Вибачте, — повторила Дуся й продовжила свій шлях.

— Дракон, — не важко було зрозуміти, що це сказав чоловік.

— Що? — Дуся була схожа на щось намальоване, щось дике, що неможливо передбачити, вписати в рамки та умовності чогось, що вже існувало у світі. Рожевий румʼянець на блідій шкірі, нерівно підстрижене волосся та блакитні-блакитні очі. Якби люди ще й досі вірили у відьом та русалок, то, певно, перелякалися б, побачивши Дусю в нічній сорочці. Хоча насправді вона була схожа на курча, впевнене, що воно принаймні півень, а то й цілий динозавр.

— Упав дракон.

— Навряд чи хтось почув би щось подібне в цьому селі, якби не зʼявилася Дуся. Жінка й далі дивилася в землю.

— А, дякую, — взявши дракона до рук, Дуся переконалася в тому, що вона — дитина, і пішла далі, згадавши, що після зустрічі з людьми вже не можна бути таким, яким був до неї. Тепер вона знала про наявність дракона та мала багато думок із приводу того, чого ці двоє людей були такі сумні та чого все ж таки варто боятися.

Дуся не помітила, як випадково вийшла до річки. У воді стояла велика біла корова й змивала із себе всю втому цього дня.

«Я можу зараз втопитися. Але перед тим як опинитися на краю світу, можна спробувати ще трохи тим світом походити», — подумала Дуся, згадавши хрестини. Ця думка, здається, передалася й корові, бо вона моментально вирішила вийти з води та «ходити світом» разом з Дусею. Дівчина обережно торкнулася коровʼячої морди й уперше відчула, що має руки. Тільки-но можна доторкнутися ними до когось — вони набувають сенсу й стають помітними.

Дусі зараз дуже захотілося когось полюбити, тож вона обхопила величезну коровʼячу шию, залишивши на білій шерсті чорний слід. Тільки зараз Дуся помітила, що її долоні повністю чорні, ніби вкриті попелом, сухі й подряпані. Для цього відкриття, як і для розуміння наявності дракона, знадобився певний час. Увага точно не була сильною стороною Дусі.

Певно, ніхто ніколи не бачив людини з такими світлими очима і такими чорними руками. Що могло трапитися в її житті, аби залишити такий чорний слід на її тілі? Дуся дивилася на свої руки, що доволі сильно контрастували з білою коровою та нічною сорочкою, і намагалася хоч щось згадати, бо чорні руки не зʼявляються нізвідки. Але там, де мали бути спогади, було порожньо й тихо, як і в селі.

Дуся йшла далі — тепер уже не тільки з драконом, а й із коровою. Було трохи лячно уявляти, як зараз батьки сваритимуться через те, що вона вимазала чимось себе й корову, за те, що кудись зникла й усе забула. Дуся не памʼятала батьківських облич та очей, проте добре знала, що вони мають сваритися. Але це не так важливо, як те, що вона нарешті знайде свій дім і буде разом із родиною. Тоді вже ніхто нічого не забуде, бо поряд буде хтось, хто зможе все нагадати.

Дуся розчавила ногою щось мʼяке й слизьке, а тоді побачила, що все подвірʼя вкривали синьо-фіолетові плями, навколо яких повзали мурахи. Дуся подивилася на свої бруд ні чоботи, на сумне сливове дерево, потім на корову, яка теж не видавалась аж надто веселою, і зробила висновок: «Напевно, літо закінчується, того всі сумні, сливи розчавлені, а чоботи брудні». Сливове дерево стояло наче виправдовуючись, мовляв, це не моя провина, що літо закінчується, сливи достигають, падають і всі по них ходять.

Дуся зупинилася, і зупинилася тиша, а з ними двома — і корова. Так дві істоти, створені чи то природою, чи то Господом Богом, чи то матірʼю-людиною, чи то матір’ю-коровою, опинилися на подвірʼї будинку, де пахло самотністю й не життям.