Перемоги та виклики мальовничого Парижу: читаємо уривок із книги «Паризька кулінарна школа»

Весняний Париж, де романтика переплітається з кулінарними відкриттями — від навчання у кулінарній школі до прогулянок старовинними вуличками, площами і крамничками, від обідів у затишних ресторанах до закупів на найвідоміших продуктових ринках, дегустація витончених сирів і вина — це місто пропонує неперевершену можливість перезавантажитися і почати все з чистого аркуша. Тут, серед ароматів і краси Парижу, кожне зранене серце, що шукає себе, обов’язково віднайде новий шлях і натхнення.

Для Ґабі Пікабеа та Кейт Еванс навчання у Паризькій школі Сільві Морел не лише можливість навчитися готувати, а й старт нового життя. Кейт намагається впоратися із розлученням і зрадою колишнього чоловіка, а Ґабі, австралійська художниця, бореться з творчим блоком.

Але не тільки їхні життя потребують перезавантаження. У Сільві Морел також не все йде за планом: хтось переслідує її, поширює чутки у соціальних мережах і навіть пише скарги до департаменту охорони здоров’я, що ставлять під загрозу її бізнес. І, як на гріх, її симпатичний коханець не готовий до серйозних зобов’язань.

На щастя, Сільві має надійного сусіда, який завжди готовий підтримати її і дати корисні поради. Та чи знайдуть вони разом із Ґабі та Кейт шлях до відновлення та нових можливостей у чарівному Парижі?

Про авторку

Софі Бемон, справжнє ім’я якої Софі Массон, є французько-австралійською письменницею з унікальною життєвою історією. Народжена в екзотичній Індонезії у французькій родині, вона з раннього віку почала свою захопливу подорож між континентами. У п’ятирічному віці Софі переїхала до Австралії, де частина її дитинства була сповнена подорожей між сонячною Австралією та романтичною Францією.

Зараз Софі, яка має ступінь магістра французької та англійської літератури, занурює своїх читачів у світи, де переплітаються багатий культурний досвід і глибокі емоційні переживання. Її творчість відзначається неповторним шармом і глибиною, що віддзеркалюють її багатогранний життєвий шлях.

Публікуємо уривок із книжки

Cім

Весна — це забарвлена всіма відтінками зеленого простота. Лише подивіться, — Сільві жестом вказала на ряд овочів, що красувалися на столі. Яскраво-зелені стручки гороху, що лежали в кришталево-білій мисці й від того ще більше вабили око; плетений кошик, повний артишоків оливкового відтінку; темно-зелені пучки шпинату; свіжий часник, що завдяки довгим світло-зеленим стеблам скидався на крихітну цибулю-порей; невеличкі ніжні темно-зелені листочки маш-салату, також відомого у Франції як doucette — цієї пори року його можна побачити на кожному кроці.

Була тут і зелень різних ступенів зеленавості: пір’ястий кріп і мереживна петрушка; дрібні листочки чебрецю й більші — м’яти; пучок зеленої цибулі й комплект естрагону та червілю. Поряд з усім цим, утворюючи контраст, стояв ґратчастий дерев’яний ящик, наповнений маленькою молодою картоплею, шкірка якої миттєво стиралася, оприявнюючи воскову жовту поверхню. Велика пляшка натуральної оливкової олії з Провансу поряд із прекрасним круглим шматком нормандського фермерського масла. Слоїк з piment d’Espelette, яскраво-червоним перцем. Довге блакитно-зелене скляне блюдо, на якому лежали круглі брикети свіжих козячих сирів — саме тих, що їх учора приніс чоловік, з яким Ґабі бачилася біля входу.

Прегарне видовище, класичний натюрморт, який можна було б зобразити в буянні фарб. «Та цього не станеться», — подумала Ґабі, уперто втримуючись від того, щоб пожаліти себе. Неспокійна ніч допомогла їй чітко усвідомити: щось було втрачено. Ні, бажання фіксувати дійсність у лініях і кольорах досі з нею. Воно постійно зринало, дошкуляючи, як нездоланний свербіж. Однак що більше Ґабі його роздряпувала, то гірше почувалася. До свербежу, якого годі було позбутися, додавався біль. Тож бажання вона не втратила, ні, але бракувало здатності розрізняти, усвідомлювати, коли натхнення викликає появу будь-чого на папері. Ішлося про глибинне знання, що й робить з вас митця або мисткиню. Раніше Ґабі керувалася підсвідомим. Натхнення закінчити роботу з’являлося плавно. Результат не конче мусив бути відмінним чи навіть хорошим, адже важив саме процес. Ґабі й далі працювала всі ці роки, торуючи шлях у власному мистецтві, відтак воно ввійшло в неї, у її кістки й кров. Вона докладала всіх зусиль, не боялася помилятися, експериментувати чи починати знову, але завжди, завжди з вірою у власне мистецтво. Зрештою, уся ця робота вилилася в появу «Життя в тіні» — її прориву, її величезного успіху, її прокляття…

— Весняна зелена симфонія з нотками інших кольорів — наше поле роботи на сьогодні, — сказала Сільві. — Почасти це підготовка до нашого візиту на ринок у четвер, де ви самі вибиратимете потрібні інгредієнти. Перш ніж почнемо, можливо, у вас є думки чи запитання щодо вчорашнього уроку?

— Так, — озвався Піт. — Дехто з нас учора вечеряв у кафе яйцями mimosa. Так от, вони й близько не стояли поряд з тими, якими ми ласували тут. Вони мусять прийти до вас на майстер-клас!

Слова Піта викликали легенький сміх у кімнаті. Сільві всміхнулася:

— Дякую, це цінно. Проте я навряд мрію про щось таке. Стережіться думки, що лише наші рецепт і спосіб приготування — правильні. Хоча, мушу визнати, у нас вийшло доволі непогано, — додала вона з вогником в очах. — І ми з Дам’єном тішимося, що вам припало до смаку.

— Але якщо ви не вважаєте ваш спосіб приготування найдосконалішим, тоді чому навчаєте його інших? — Ґабі пошкодувала про своє запитання, щойно воно злетіло в неї з вуст.

Пролунало дещо грубо й агресивно, і вирази облич решти лише засвідчили це. Але вона нікого не хотіла образити — слова зірвалися мимоволі. І тепер їх не забереш назад.

— Це цікаве запитання, — Сільві звучала вельми незворушно. — Якщо я скажу, що навчаю саме в той спосіб, у якому впевнена й на якому знаюся якнайкраще, і це — єдина причина, то чи буде це гідною відповіддю?

Вона спрямувала погляд на Ґабі. Усі спрямували погляд на Ґабі. Та ковтнула слину й залилася рум’янцем:

— Так-так, звісно. Я розумію. Цілком.

«Ну от, тепер я звучу надто екзальтовано й нещиро», — сердито подумала вона.

Сільві ж навпаки — усміхнулася:

— Що ж, я втішена. Насамперед дякую за ваше запитання. Воно змусило мене замислитися, чому я вірю в усе це. Дякую!

— Не біда, — пробурмотіла Ґабі, бажаючи, щоб тему, зрештою, змінили, і вона опинилася поза центром уваги.