Кетрін Ґрем (16.06.1917 – 17.07.2001) була репортеркою, видавчинею, авторкою мемуарів та відомою громадською фігурою в політичних колах Америки. Протягом двох десятиліть була власницею та керівницею видавництва The Washington Post — найвідомішого американського часопису. У 1998 році автобіографічний твір Ґрем «Персональне досьє. Історія Washington Post» було винагороджено Пулітцерівською премією.
Щодня ми працюємо на інфофронті, виствілюючи подвиги українських жінок та впливаючи на світову спільноту інформаційно.
Ми просимо нас підтримати, аби ми й надалі могли виконувати нашу місію на шляху до української перемоги
Підтримати womo.ua
Кетрін Ґрем змінила обличчя сучасної журналістики. А почалося все з того, що в 1933 році її батько придбав майже збанкрутілу газету Washington Post. Відтоді видання стало невіддільною частиною життя Кетрін. Вона працювала там друкаркою, кур’єркою, журналісткою, підтримувала чоловіка, поки той керував газетою, а після його смерті очолила медіакомпанію, що об’єднувала газету Washington Post, журнал Newsweek та низку телевізійних станцій. Кетрін не мала досвіду в бізнесі, тим паче на керівній посаді. Та завдяки глибокому розумінню, як працює новинна сфера, і непохитній підтримці позиції журналістів та редакторів провела газету через такі складнощі, як Вотерґейт, що зрештою приніс виданню світову славу.
У цій книжці Ґрем поєднує персональну та професійну біографію, а також історію перетворення Post на одне з найвпливовіших видань. Мемуари Ґрем відзначено Пулітцерівською премією, а також за їхніми мотивами знято «Секретне досьє» Стівена Спілберґа.
Кетрін Ґрем
Уривок з книжки «Персональне досьє. Історія The Washington Post» Кетрін Ґрем
Коли 1969 року я стала видавчинею Post і президенткою компанії, мені ще ніколи в житті не доводилося займатися всім і одразу. Я з великими зусиллями вписалася в роботу, але загалом не прижилася — за винятком окремих ситуацій. Навчилася орієнтуватися в бізнесі, але покладалася на думку інших значнішою мірою, ніж більшість президентів компаній. В одній зі статей, опублікованій до п’ятої річниці мого виходу на роботу, були такі слова: «Місіс Ґрем значно частіше бере на себе відповідальність, ніж відстоює свій авторитет». І це правда: я не завжди вміла керувати чи взаємодіяти з людьми у компанії легко й ефективно. Мої очікування відчутно перевищували мої досягнення. Роки від середини 1960‐х до середини 1970‐х були дуже яскравими, але багато в чому гнітючими.
Здавалося, я тягаю свою неспроможність за собою. При думці про власну непевність і нервовість я завжди пригадувала сцену з першого побаченого мною мюзикла «Король бродяг». Там є епізод, коли бродяга несподівано опиняється на троні і вперше виходить до людей у королівських шатах. Він повільно і стривожено ступає масивними сходами і напружено стежить за рядами лучників зі зведеними луками і скам’янілими обличчями обабіч. Я все ще почувалася претенденткою на трон, яка проходить випробування. Усе здавалося мені іспитом, який я провалю, якщо не дам відповіді бодай на одне запитання. Та що там: мене можна було збити з пантелику, просто поцікавившись, для прикладу, який наклад Newsweek продається вроздріб.
Останні новини
- Для маленьких книголюбів: завжди є що почитати
- Бойовий побратим. Собака на прізвисько Чіня служить поруч із гвардійцями попри важке поранення
- Jerry Heil та alyona alyona дадуть концерти у Львові та Києві після повернення з Євробачення: деталі
- Український бренд Katsurina представив літню колекцію жіночого одягу: фото
- Український бренд DZHUS презентував колекцію архітектурного одягу: фото Новости на главной
Та найбільше мені заважала власна невпевненість. Частково її спричиняла моя недосвідченість, а, з іншого боку, вона проростала з обмеженого кола жіночих ролей, тож ця риса була притаманна багатьом жінкам мого покоління. Нас виховували бути матерями й дружинами і втовкмачували, що ми на землі для того, щоби задовольняти чоловіків і догоджати їм, а заразом і своїм дітям.
Я приймала на віру тогочасну думку, що жінки інтелектуально нижчі за чоловіків і не здатні керувати чимось іще, окрім дому. У шлюбі ми були приречені вести домашні справи, створювати затишок, виховувати дітей і підтримувати чоловіків. Це мислення — та, власне, спосіб життя — досить скоро взяло своє: більшість із нас справді стали гіршими. У нас ослабла здатність стежити за тим, що відбувається у світі. У товаристві ми здебільшого сиділи тихо — неспроможні вступати в обговорення й розмови. На жаль, усе це спричинялося до того, що жінки — я теж — часто втрачали здатність чітко висловлювати свої думки, перестрибували з теми на тему, починали говорити з кінця, забагато пояснювали, не могли зупинитися, постійно вибачалися.
Жінки традиційно страждали — деякі й досі страждають — від перебільшеного бажання подобатися. Цей синдром забрався так глибоко під шкіру жінкам мого покоління, що багато років впливав і на мою поведінку — та й досі трохи впливає. Я тоді ще не розуміла, що відбувається, але вже не вміла приймати рішень, які не подобалися б моєму оточенню. Я багато років завершувала всі свої вказівки фразою «якщо вас це влаштовує». Коли мої вчинки когось засмучували, я нищівно картала себе. Отож до середніх літ більшість із нас ставали такими, якими якраз не хотіли бути, — нецікавими для своїх чоловіків, які теж добряче до цього доклалися, а тому втікали «на юні й зеленіші пасовиська».
Я вийшла на роботу, паралізована старим світоглядом, і діяла так, ніби він закарбований на камені. Ще на початках кар’єри почувалася «нижчою» за чоловіків, із якими працювала. Не маючи досвіду в управлінні бізнесом, не орієнтуючись у державних, економічних, політичних та інших питаннях, із якими доводилося мати справу, я почувалася, ніби та жінка-священник, що її описував Семюел Джонсон: «Вона як пес, що йде на задніх лапах. Вдається не дуже, але дивує те, що таки вдається». Оскільки вважала себе нижчою за інших, то й не вміла відрізнити поблажливе ставлення як до жінки від цілком резонного переконання, що я зайняла цю посаду лише тому, що мені пощастило народитися донькою свого батька і не пощастило так трагічно втратити чоловіка.
Жінка на чолі компанії — навіть маленької і приватної, якою ми були тоді, — виглядало настільки незвично в ті дні, що я завжди виділялася. І 1963‐го, і в наступних кілька років моя ситуація видавалася унікальною. Навіть у моїй компанії не було жінок-управлінців і лише кілька з них виконували професійну роботу, причому щонайменше на чотири щаблі нижче за посадою, ніж я. І в цьому Post нічим не відрізнялася від інших компаній того часу. Діловий світ для жінок був закритий. У 1960‐х роках я оберталася в чоловічому світі, і чи не єдиними жінками, з якими контактувала по роботі, були секретарки. Утім, я майже не усвідомлювала, що моя ситуація дуже незвичайна, і не розуміла, як важко жінкам працювати в нашій компанії, як і в будь-якій іншій. Аж надто багато років я вважала, що мої труднощі пов’язані виключно з відсутністю досвіду, і не пов’язувала їх із тим, що я — жінка.
На початку 1966‐го мене запросили виступити у Жіночому клубі Клівленда. Тема для виступу: «Статус жінок». Моя відповідь відображає тодішні мої погляди на існування в чоловічому світі:
Здається, ця тема мене переслідує, бо я вже стикалася з нею раніше. По правді, я в ній ні зацікавлена, ні обізнана, хоча, можливо, варто було би. Як вам відомо, я потрапила туди, де я є, цілком випадково і, схоже, живу чоловічим життям, тому не дуже тямлю у цій темі… Та якщо ви наполягаєте на статусі жінок, я спробую!
Та ще старомодніше прозвучала моя думка в інтерв’ю для Women’s Wear Daily, яке дала аж 1969‐го. Загалом текст вийшов досить притомним, за винятком теми жінок на роботі, в якій я геть не розбиралася. У тій статті я постала неусвідомленою сексисткою, що тоді було звичним станом речей:
…У сценці з’являється Кей Ґрем, але вона стає осторонь і віддає головні ролі впевненій групі чоловіків. У цій невеликій частині її життя сильні й вольові мужчини відіграють головну роль…
«У прийнятті рішень я завжди покладаюся на думку Фріца та інших чоловіків…»
«Гадаю, бути жінкою — це радше мінус для роботи, хіба що ви кар’єристка, але я не така…»
«Моє покоління жінок не було серйозно налаштованим працювати. Сучасні дівчата більше цікавляться кар’єрою…»
«Чи наполягала б я на тому, щоб жінки отримували керівні посади? Я над цим не замислювалася. Але вважаю, що це питання доречності. Я не бачу жінки на посаді шеф-редактора газети…»
«Схоже, ми живемо у чоловічому світі… Сучасні чоловіки здібніші управлінці, ніж жінки, і краще діють у певних ситуаціях. Я вважаю, що на моєму місці чоловік давав би собі раду краще, ніж жінка».
У день виходу матеріалу в Women’s Wear Елсі Карпер, багаторічна журналістка й редакторка Post і моя подруга, люто увірвалася в мій кабінет і прокоментувала останній рядок із цитати:
– Ти й справді так вважаєш? Бо якщо так, то я звільняюся.
Я була вражена. Звісно, її реакція була мені зрозуміла, але сама я дісталася до суті жіночого питання значно пізніше і плавніше. У професійних колах я залишалася одиначкою і не мала з ким поговорити про це, принаймні серед представників вищого ешелону газетної галузі. Профспілка під назвою «Бюро реклами», до якої я приєдналася, коли вийшла на роботу, стала першою з багатьох організацій, де протягом багатьох років я була єдиною жінкою. Мені як жінці дуже важко давалися їхні зустрічі, які могли тривати по кілька днів на курортах і спричиняти проблеми соціального характеру — з ким вечеряти, що робити, якщо нічого не заплановано, куди діватися, коли чоловіки групуються чи паруються для розмов. Чи не найбільше мене напружували щорічні поїздки Бюро в Детройт на зустріч із управлінцями автопрому — самими чоловіками, як неважко здогадатися. Кілька років підряд я виглядала там більмом на оці. Присутнім там завжди було незручно, я ж почувалася невпевнено. Кожен зі спікерів починав свій виступ словами «Одна пані та панове» або «Джентльмени і місіс Ґрем», тихо посміюючись. Мені ставало ніяково, і я воліла провалитися або стати невидимкою.
Якось під час такої зустрічі головував мій друг. Ми обговорювали нову для мене тему. На превеликий жах, він вирішив дати можливість кожному з присутніх по колу висловити свою думку. Я сиділа праворуч від нього, а почав він зліва, тож мала час вислухати всіх і придумати щось своє. Коли черга дійшла до мене, він просто зупинився і зробив вигляд, ніби мене нема. Можливо, він вважав, що мені нічого сказати і що так він допоможе мені. Зависла пауза, далі всі розсміялися, а я тремтятим голосом щось вимовила — і все минулося. Однак залишалося питання: що для мене важливіше — полегшення, що не треба говорити, чи сум, що мене ігнорують.
Я часто спостерігала, як жінки стають невидимими для чоловіків, які дивляться крізь них, мовби їх нема. Якось обмовилася про це Пітеру Деров, одному з управлінців Newsweek. Згодом дізналася, що він проводить прийом для СЕО компаній-рекламодавців і потенційних клієнтів Newsweek, на який мене не запрошували. Я ввічливо поцікавилася, чому так, тим паче, що зустріч відбувалася у Вашингтоні, а я — СЕО компанії, в якій він працює.
– Пам’ятаєте, як ви сказали, що чоловіки дивляться ніби крізь вас? — запитав Пітер. — От тому й не запросив.
Я була настільки невпевнена в собі тоді, що залишила все, як є.
Щоразу, коли опинялася в залі, повній чоловіків, починала непокоїтися, чи не видаюся дурною або нетямущою. Та все ж мушу визнати, що хоч і губилася, будучи єдиною жінкою серед чоловіків, із часом мені це почало подобатися. Навіть якось зізналася своїй подрузі, що «бути першою — приємно і весело».
Яскравим прикладом того, як я сприймала традиційні уявлення про жіночі й чоловічі ролі, є поширена ситуація. У Вашингтоні та інших містах, де відбувалися великі світські заходи, після вечері чоловіки й жінки розходилися в різні зали. Чоловіки, як правило, залишалися за столом, пили бренді, палили сигари й обговорювали важливі питання, а жінки виходили у вітальню або спальню господині й пудрили носи, пліткували й теревенили про дітей і хатні справи — на «жіночі» теми, як тоді вважалося. Пам’ятаю, якось почула історію, як Сіссі Петтерсон опинилася після вечері в такій жіночій компанії і заявила господині: «Давайте бігом пройдемося. У мене нема хатніх проблем, а донька вже доросла». Але й вона приймала цей давній звичай, і я теж. Ще довго після того, як я вийшла на роботу і обговорювала політичні, ділові й міжнародні питання з цими самим чоловіками удень, вечорами я бездумно виходила із зали разом із іншими жінками, навіть у себе вдома. І от одного вечора у Джо Олсопа в мені щось обізвалося. Я зрозуміла, що увесь день працювала, обідала з редакторами і не лише брала активну участь, а й щиро цікавилася тим, що відбувається у світі. Та все ж мене попросили почекати годину, перш ніж мені можна буде приєднатися до чоловіків. І я сказала Джо — який почувався винним за те, що тримає чоловіків у себе за столом, — що сподіваюся на його розуміння, якщо я тихо піду додому, коли жінок відправлять спілкуватися окремо. Джо не лише не зрозумів, а й засмутився. Він став наполягати, щоби ми побули окремо не цілу годину, а лише доки чоловіки сходять у туалет. Я стояла на тому, що це дурниці, мені подобається приходити додому рано, я ще хочу почитати і я не вказую йому, що робити, лише ділюся, чого хотілося б мені. Джо мене не відпустив і пообіцяв, що якщо я не піду, він дозволить усім чоловікам і жінкам залишитися за столом.
Я вчинила так не через стійкі переконання, а радше з міркувань, що краще витратити цю годину перед сном на читання завтрашньої верстки газети. Але нарешті мій досвід перетнувся з тим, що починало наростати в середовищі жіночого руху.
Я не мала наміру проводити революцію, але мій невинний вчинок таки спричинився до невеликого соціального перевороту, бо про нього заговорили. Оскільки мене вважали консерваторкою з таких питань, моя позиція прозвучала особливо гучно. Нелогічність витіснення жінок із важливих чоловічих розмов ураз стала очевидною, і нова практика поступово поширилася містом.
