Під час війни не соромно робити манікюр та фарбувати волосся: телеведуча Євгенія Золотоверха про життя у прямому ефірі

Ведуча телеканалу  «Київ» Євгенія Золотоверха з дня повномасштабного вторгнення перебуває наживо з телеглядачами. Навіть у свій законний та такий очікуваний вихідний, який припадав на 24 лютого 2022 року, вона вийшла в ефір, аби розповідати про те, що відбувається в державі у перші години вторгнення. Її гостями є люди різних професій, які розповідають про своє життя під час війни, але, як почувається сама телеведуча? З таким питанням портал Womo.ua звернувся до Євгенії Золотоверхої.

Ефір 24 лютого майже не пам’ятаю

Які емоційні гойдалки ви пережили після 24 лютого 2022 року, адже ви весь час працювали в ефірі?

На початку повномасштабного вторгнення мене кидало то вгору, то вниз від гніву та люті, які сиділи всередині. Мене від руйнівної сили таких сильних емоцій тоді врятувала робота та мій телеканал «Київ». Те, наскільки всі згуртувались, словами важко передати. Багато хто просто жив два місяці на каналі з родинами та тваринами. Я вдома жила, бо мешкаю недалеко.

Насправді дуже чекала 24 лютого — це мав бути мій вихідний. Напередодні я дуже втомилась, адже очікуванню війни передували дуже насичені дні. 23 лютого я прокинулась  взагалі десь о другій ночі,  щоб підготуватись до ранкового ефіру, а додому, через власні справи, потрапила тільки пізно ввечері. На пам’ять про день перед початком великої війни у мене є коротке відео на якому просто вулиця, будинок, ліхтар і дуже тихо. Захотілося тоді зафіксувати мить оскільки промайнула думка: «Зніму, бо  може це є нашим останнім мирним днем». Вранці прокинулась пізно, як для 24 лютого — о пів на дев’яту, від роботи ППО. І тоді дізналась, що почалось найстрашніше — велика війна.

Як журналіст і ведуча розуміла, що моє місце на роботі. Продюсерка сказала, щоб я виходила на вечірній ефір. Його майже не пам’ятаю, пройшов на адреналіні. Та й усі ефіри у ті дні були такими. Важливо не просто розповісти новини, а підтримати, заспокоїти, постійно лунала в ефірі думка: ви не самі, ми з вами тут, у Києві. Ми не виїхали, ми боремось та поборемо. Пізніше у мене був випадок, на вулиці пані підходить та питає: «А ви Женя?» — «Так, Женя». І вона просто починає плакати, а потім каже: «Дякую, я з вами з 24 числа. Ви дуже підтримували».

За місяць зрозуміла, що не витримую емоційних гірок, які принесла з собою велика війна  і попросила керівництво відпустити мене на кілька тижнів тим паче почали повертатися ведучі, які вивозили свої родини. Поїхала до своїх друзів у Швецію, побула там два тижні – і мої мізки стали на місце. З’явилась готовність і наснага боротися. Я поверталась в Україну емоційно сильною. Бо у мене настав той момент контролю за життям, одна справа, коли  ти не чекаєш війни, а вона приходить у твій дім і ти прагнеш якось вижити, а інша цілеспрямовано повертатися туди де війна йде і знати, що це твій дім і його не полишиш.

Вся Швеція від побаченого у Бучі перебувала в шоці

Як шведські медіа висвітлювали повномасштабне вторгнення в Україну?

Телебачення жахи показало без купюр, як є. У ті дні вся Швеція від побаченого перебувала в шоці. Люди навколо справді розуміли, що болить. Тоді як раз звільнили Бучу і Ірпінь, і  цілком зрозуміло, що тут не тільки я не могла стримати сліз, а всі хто бачив ці кадри. Весь світ жахнувся геноциду, який відбувався в Україні.

Окремо хочу зауважити підтримку, яку надавали волонтери і у Швеції, і у Польщі, через яку їхала. Дуже люблю вислів «Все буде Україна» і тоді побачила, як це втілилося у реальність — всюди наші прапори. Здавалося, що весь світ з нами.

Якщо електорат в будь-якій країні підтримує допомогу Україні, то і політикум цієї країни надасть її нашій державі

Можливо, ви приєднались до волонтерських проєктів?

Я не організатор, тому є помічником щодо інформаційної підтримки, грошима та руками. Від початку вторгнення пройшли півтора року розумію, що на жаль багато людей вигорають, але ж ворог не збирається зупинятися. Пишаюсь тим, що серед моїх близьких і друзів є волонтери, які не спиняючись працюють на нашу перемогу в країні  і за її межами. У мене є подруга Міла Китаєва, яка виїхала до Франції, вона разом з іншими українцями влаштовують різноманітні заходи — українські вечори, мітинги і, на жаль, констатують, що все важче їх організовувати. Багато людей занурилося у буденне життя, але ж війна не зупиняється і ті країни, у яких багато наших співвітчизників, є водночас і партнерами, що допомагають нам з таким потрібним озброєнням.

Керівництво кожної країни воно все одно орієнтовано на свій електорат, бо відбудуться вибори і, якщо цей електорат, орієнтований на допомогу Україні, то і політикум цієї країни на міжнародному рівні зробить усе для того, щоб допомогти нашій державі.  Робитимуть це політичні сили саме для того, щоб сказати своїм громадянам: «Ви хотіли, щоб ми допомогли Україні? Ми це зробили – голосуйте за нас!». І французи, британці голосуватимуть. Вдвічі відповідальніше це робити, коли росіяни своїми фейками закидають країни ЄС, нам потрібно знову і знову нагадувати: хто є агресором, хто спричинив цю жахливу війну, чому в їхніх країнах зростають ціни на все і, якщо орків не спинити, то війна може прийти і до них.

Є такі, яких могила тільки виправить, на кшталт Василя Ломаченка

Хто з людей вас вразив найбільше – як позитивно, так і негативно?

Розчарувань з початку повномасштабного у мене було мало, а настрій більше можу охарактеризувати, як «нарешті зрозуміли». З 2006 року до 2020 року я працювала суто спортивним журналістом. Тому, з 2014 року виникало обурення, через висловлювання українських спортсменів, які могли сказати, що спорт поза політикою. Пам’ятаємо скандали пов’язані з Олегом Верняєвим та Ярославою Магучіх, які на медальних для себе Олімпіадах потрапили у скандали через обійми з росіянами. Тепер від них і від інших атлетів таких слів не почуєш. Верняєв зараз взагалі став амбасадором вивчення української мови.

Хоча є такі, яких могила тільки виправить, на кшталт Василя Ломаченка. Була невелика надія, що він щось почав розуміти, коли вступив до лав територіальної оборони рідного Білгород-Дністровська, але його любов до Московського патріархату перемогла.

Україні зараз важливо не допустити участі росіян і білорусів на Олімпіаді у Парижі наступного року, але доводиться констатувати, що позиція керівників світового спорту змінюється не на нашу користь. РФ і Білорусь всіма силами намагаються прорватися на головні старти чотириріччя і задіюють для того всі можливі важелі. Зокрема і великі гроші.

Зараз додала собі нову забавку — ремонт

 

Як за півтора року змінились ваші пріоритети?

У мене зараз три пріоритети –  робота, здоров’я та душевний комфорт. З роботою все зрозуміло — це те, що я люблю і чим заробляю на життя і на донати, без них зараз ніяк. Здоров’ю почала приділяти більше уваги, бо затяжний стрес викликаний війною може призвести до серйозних захворювань. В моєму випадку обійшлося, але першим дзвіночком стала тотальна втома — сил вистачало прокинутись, відефірити — і все. Допоміг візит до ендокринолога. Я зараз спеціально про це розповідаю в інтерв’ю, щоб ті, хто читає звернули увагу на свій стан. Вітамін D, від якого дуже багато чого залежить, а особливо наше самопочуття,  не синтезується в організмі і протягом літа на сонці його важко отримати в необхідній кількості, тож краще перевіритись. Другий пункт у плані здоров’я — спорт. Я пані не маленька, тож обрала зараз для себе плавання і аквааеробіку. Добре допомагає тримати себе у тонусі.

Про емоційне здоров’я теж не потрібно забувати. Раджу тим, у кого буває стан «все пливе» або підвищена тривожність від прочитаних жахів, не сидіти без зупину в Телеграм-каналах. Влаштовувати собі детокс-вихідні без новин. Тут важливо слідкувати тільки за повітряними тривогами і дотримуватися усіх необхідних правил.

Водночас до емоційного і фізичного здоров’я зараз додала собі нову забавку — ремонт. А це, я вам скажу,  квест ще той! Все посунути, розчистити, підготувати, зробити! Дуже сприяє перевантаженню мізків! Криво- косо, але власноруч свої стіночки шпаклюю. Нічого, що вийдуть кривими, але моїми.

До речі, під час війни я свідомо відмовилась від алкоголю, бо побачила на власні очі, як непомітно люди втягуються у залежність. І це поступово вже переростає у дуже велику проблему в Україні. Можливо, я комусь буду зараз за приклад, бо це моя історія і мій вибір.

Ви були ведучою She Congress. Що ви несподіваного почули від жінок, які брали участь у цьому заході?

З одного боку, я очікувала на виступи талановитих та завзятих жінок, які розповідатимуть з любов’ю про свій бізнес, про справи на підтримку ЗСУ та мирного населення. Мене дуже зачепив той момент, наскільки для спікерок було відповідально донести про вчинки своєї команди під час війни,  про донати, про проєкти, які наближують перемогу. А оскільки конгрес тривав один день, то захід виявився дуже інформаційно концентрованим.  Все це так наповнювало душу та надихало, що я розуміла, що з такою кількістю сильних жінок, які розуміють свою відповідальність,  ми дуже відрізняємось від росіян, які чекають, поки українці зневіряться. Дзуськи вам, а не зневіру! У нас соціально відповідальний бізнес, який міркує стратегічно та розробляє такі стратегії воєнного часу, аналогів яким у світі фактично немає.

Десь на 28 день нашого спротиву, я розумію: все, більше так не можу!

Які зміни ви спостерігаєте у жінках та у чоловіках за ці півтора року?

Не менш яскравий приклад наведу щодо чоловіків. Після повномасштабного вторгнення все моє життя рухалось у двох напрямках — з роботи додому і з дому на роботу. Навіть прогулянки з собакою були підпорядковані комендантській годині. Та ще й жили фактично в коридорі, дотримуючись правила двох стінок.  І в якийсь момент, десь на 28 день нашого спротиву, я розумію: все, більше так не можу! А мене тоді поставили в ранковий ефір. Була чудова погода — і я в гримі та з зачіскою пішла просто додому пішки. І я пам’ятаю очі чоловіків на блокпостах, які аж замовкли та розвернулись у мій бік. І пішла така хвиля якогось емоційного розслаблення – вони побачили жінку, у якої зовнішній вигляд нагадував про мирне життя. І в цей момент я зрозуміла, що красивою треба бути все одно – навіть під час війни! І хоча спочатку усі салони були закриті, але наші жінки робили манікюри, бо занедбаних рук я не побачила ані у транспорті, ані у крамницях. Хоча я пригадую ці дискусії в ефірі на тему: соромно чи не соромно робити манікюр, фарбувати волосся під час війни? Відповідаю: не соромно, якщо це заспокоює жінок, підтримує їх стимули жити, додає бадьорості. Я вже не кажу, що це і підтримка економіки! Бо індустрія краси — це підтримка саме малого бізнесу.

Хоча інколи боротьба за красу з перебором. В ефірі пластичний хірург розповідав, як 25 лютого зателефонувала до нього пацієнтка і каже: «У мене сьогодні запланована операція. Ви де?». Лікар відповідає, що у Бучі, а вона розчаровано: «Так операції не буде?».

Українські жінки мають непереборну красу! Вона є невмирущою!  І хоч дуже багато маскулінного навколо, у наших жінок з характером «бій-баби» жіночність нікуди не зникає. Бо вона ось тут сильна, а ось тут – дівчинка-предівчинка.

Ви навчилися в умовах війни планувати майбутнє? 

 

Так, зараз мої плани стають все довшими у часі. Навесні 2022 року я отримала надзвичайне задоволення, коли придбала квитки до Швеції. Тоді у мене було щось заплановано аж на післязавтра, і тоді це справді була розкіш. Зараз завдяки нашим неймовірним чоловікам і жінкам в ЗСУ можна заглядати далі у майбутнє.

Ми всі чекаємо на перемогу, і у мене вже є десять варіантів, як я буду святкувати, що я буду робити в цей день. Я дуже хочу бути в ефірі. Уявляю, як я кажу однією з перших про те, що ми перемогли, що війна закінчилася. Я навіть собі придумаю, як буду плакати від щастя. А це треба робити красиво!

І оскільки я планую після перемоги жити щасливим життям, то у моїх планах на найближчі роки набирає обриси бажання створити власну родину: одружитись та стати мамою, щоб не було переводу козацькому роду. Справ купа!

Тетяна Марінова