Співзасновниця ГО «Цивільні в полоні» Юлія Хрипун про свою боротьбу щодо звільнення батька з полону

У медіа активно висвітлюється тема повернення військовополонених та депортованих українців. Але є ще одна категорія українців, яких утримують у катівнях та колоніях країни-агресора. Це цивільні заручники. Наявність цих людей не визнає російська сторона, уникаючи покарання за порушення норм міжнародного права. Але гірше інше — про їхнє існування мовчать українські посадовці. Щоразу під час обмінів родини цивільних заручників сподіваються побачити бодай когось. Але за два роки ситуація не зрушила з місця. Крім того, у нашій державі досі не існує єдиного державного механізму пошуку та повернення людей, яких ворог утримує у заручниках. Цього разу учасниця проєкту «Чекаю на тебе» — співзасновниця ГО «Цивільні в полоні» Юлія Хрипун, яка чекає на тата від березня 2022 року та веде активну міжнародну роботу щодо повернення наших співвітчизників, яких тортурять не менш безжалісно, як і наших військовослужбовців.

Цивільні заручники становлять більшу частину тих, хто зараз перебуває в полоні

У 2023 році відбулося кілька обмінів. Чи є статистика щодо кількості цивільних заручників?

Кількість цивільних українців, які утримуються в російському полоні, точно невідома. Це є однією з причин, чому суспільство не дуже розуміє масштабність трагедії з поверненням цивільних заручників. По-перше, нерозуміння проблеми починається зі статусу. Цивільні заручники — це невійськові люди, що потрапили у полон до окупантів. Їх хапають на окупованих територіях, у зоні бойових дій. Ця категорія є найбільш незахищеною, бо їхнє захоплення є поза правовим полем. Але вони становлять більшу частину тих, хто зараз перебуває в полоні. І коли люди читають новини про повернення кількох сотень людей під час обміну, то у них виникає хибне уявлення, що вже майже всіх повернули. Але це не так. Наприклад, в останньому великому поверненні у грудні 2023 році не було жодного цивільного заручника.

По-друге, ми не маємо правдивої статистики. В Єдиному реєстрі зниклих безвісти осіб, за даними Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Дмитра Лубінця, на обліку перебуває понад 20 тисяч цивільних. У публічній базі даних МВС зафіксовано більш як 30 тисяч справ. Дехто є в обох реєстрах. Але більшості немає у жодному з них, адже на окупованих територіях Харківщини, Херсонщини, Запорізької області мешкають багато мільйонів людей. А ще додайте вже звільнені Сумщину, Чернігівщину, звідки повивозили людей з мішком на голові. І багато з них не перебувають на обліку, оскільки рідні часто не звертаються до правоохоронних органів. Хтось із членів родини перебуває також в окупації, хтось виїхав за кордон, і їм украй складно повідомити про зниклого члена родини. Це дуже рідко, хто здогадається звернутись по допомогу до правозахисних структур.

По-третє, повномасштабне вторгнення триває вже майже два роки, а держава досі не має жодних механізмів, як цим людям допомогти повернутись в Україну. Дієвих алгоритмів немає, тому що немає координаційного органу, який би спрямовано опікувався поверненням цивільних заручників. Створення робочої групи анонсувалт ще наприкінці 2022 року, але вона і досі не почала працювати. Постанова Кабміну №257 постійно доробляється. За цим документом у складі Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими повинна бути створена окрема група для повернення цивільних.

Чому ви вирішили створити ГО «Цивільні у полоні», а не доєднатися до вже наявних організацій?

Наша громадська організація почала працювати після 24 лютого 2022 року. Зараз у її складі майже пів тисячі родин. Ми є об’єднанням сімей із спільним болем. Мій тато жив у населеному пункті, який опинився на окупованій території Запорізької області. Він працював на полі з трьома своїми колегами. Він не міг виїхати, бо окупанти захопили регіон за три дні й нікого не випускали. Вони перетворили на базу  територію підприємства, на якому тато працював. Людей звідти не випускали, і він місяць перебував там. Спочатку ще був телефонний зв’язок. Але за місяць і він зник. З 24 березня 2022 року батько перебуває у російському полоні. Мені вдалось дізнатись, що забрали його у цивільному одязі. Тоді було дуже мало інформації щодо того, як діяти родинам у такому випадку. Через різні канали я шукала інформацію, знайомилась з людьми, у яких були схожі з моєю ситуації. І в якийсь момент ми вирішили створити громадську організацію, щоб допомагати розв’язати питання з поверненням цивільних полонених.

Завжди більш дієвим варіантом буде приїхати рідним до установ, щоб отримати інформацію про розшук

Як ви отримали звістку про батька?

Коли відбувся один з обмінів, яким опікувалась Ірина Верещук, серед звільнених був цивільний, який зв’язався та розповів про те, що сталося з татом.

Я наголошую на тому, що наша організація не допомагає з розшуком цивільних заручників, а вимагає своїми активностями запуску державою ефективних алгоритмів. Але ми опікуємось підтримкою та допомогою рідним цивільних заручників на тому шляху, який їм доводиться долати під час реєстрації зниклого родича та отримання коштів. Наприклад, завжди більш дієвою мірою є рідним самостійно приїздити до установ, щоб отримати інформацію щодо розшуку, хоча це дуже складно для тих, хто живе за кордоном або є маломобільним за станом здоров’я.

Скільки у вашому об’єднанні родин, які повідомили про наявність жінок серед заручників?

У нас на обліку є 5 жінок. Ці жінки є випадковими, тобто звичайними мешканками окупованих територій. Лише одна з них була представником правоохоронних органів у Маріуполі.

Серед родин, які є у складі вашого ГО, є ті, хто розшукує неповнолітніх?

У нас тільки повнолітні цивільні заручники, хоча серед них є молоді люди  студентського віку.

Громадські організації депортованих громадян не вважають цивільними заручниками

Чи є розділення між статусами «депортовані українці», яких силоміць вивозили до країни-агресора, та «цивільні заручники»?

Люди, які втікали від війни та автобусами виїжджали до росії та не утримуються у СІЗО, колоніях чи у катівнях, є депортованими. Так, вони, можливо не можуть повернутись в Україну через Вірменію, Грузію, Туреччину чи Естонію, бо є брак коштів або відсутність документів, але вони і не перебувають в умовах позбавлення волі. Громадські організації таких громадян не вважають заручниками. Вони є депортованими. Звісно, організований примус наших співгромадян до виїзду також є порушенням міжнародного гуманітарного права, бо вони примушують їх жити на віддалених територіях, позбавляють документів. Але на заручників одягають кайданки, зав’язують очі чи одягають мішок на голову, етапують вантажівками, утримують у таборах для полонених разом із військовослужбовцями та катують нарівні з ними. Багатьох утримують на території окупованих  Донецької і Луганської областей, декого у колоніях на прилеглих областях країни-агресора.

Чи є факти утримання наших цивільних заручників на території Білорусі?

Є факти, що їх вивозили через Білорусь. Але вони там не затримувались та спрямовувались до країни-агресора.

Багатьом цивільним заручникам просто немає куди повертатися, бо житло, якщо воно ще є, залишається на окупованій території

Родини військовополонених отримують доступ до банківської картки  полоненого, якому нараховується зарплата, бо офіційно він продовжує  виконувати свої професійні обов’язки у важких умовах. Чи отримують грошову соціальну підтримку родини цивільних заручників?

Це дуже гостре питання. Цивільні заручники та їхні родини мають право на отримання від Міністерства реінтеграції щорічної компенсації у розмірі 100 тисяч гривень. Ця сума ділиться на 12 місяців, тобто 8 тисяч 333 гривень. Враховуючи те, що у більшості цивільних заручників після виписки з лікарень та після реабілітації немає житла, бо воно залишається на окупованій території чи зруйноване навіть на звільненій території, то їм просто немає куди повертатися. Родина не у всіх є на вільній території. У багатьох вона так і залишається під окупантами чи вже за кордоном. І що такій людині робити? Той же військовий може поїхати у місце постійної дислокації частини, і його приймуть. У нас іще не було таких випадків, але вони можуть виникати. І ми маємо поки що досить уявний алгоритм дій: наприклад, шукати, хто може прихистити таку людину у певній місцині. Але держава не має навіть і такого варіанта.

Крім того, кошти звільнені особи починають отримувати після засідання комісії Мінре, тобто від 1 до 3  місяців. Та за цей час вони стільком людям, які їх підтримують, заборговують кошти, що ще невідомо, скільки місяців повертатимуть.

Окрема тема — стан здоров’я цих людей. Так, у шпиталях цивільні заручники отримують лікування, але коли люди починають вже розслаблятись після пережитого, то через кілька місяців у них починають виникати симптоми нових захворювань, лікування яких доводиться сплачувати власним коштом.

Наскільки коректним є процес відновлення документів?

Процес відновлення документів вже є налагодженим механізмом. За добу-дві після звільнення до шпиталя навідується уповноважений фахівець, який допомагає заповнювати пакет документів для відновлення документів та отримання грошової допомоги. На цей момент скарг ми не отримували.

Українські представники говорять нам про те, що «обмін» — це не те слово, яке потрібно вживати по відношенню до цивільних заручників

Розуміючи, що утримання цивільних заручників є міжнародним злочином, Росія не визнає їх наявність у себе і блокує їхнє звільнення. Але ви розумієте, навіщо їм потрібні люди похилого віку, наприклад?

Враховуючи підступність Росії і їхні методи, я схиляюсь до думки,  що цивільні їм потрібні, як додатковий важіль впливу для того, щоб примусити Україну до перемовин на власних умовах. Не віддаючи цивільних людей, Росія шантажує та прагне підбурювати українське суспільство, щоб воно тиснуло на владу, примушуючи сісти за стіл перемовин. Хоча ми чуємо і про відсутність обмінного фонду, бо ЗСУ не захоплюють на ворожій території цивільних росіян. Крім того, наші представники взагалі постійно говорять нам про те, що «обмін» — це не те слово, яке потрібно вживати по відношенню до цивільних заручників.

 А яке слово хочуть вживати наші представники щодо цивільних заручників?

«Повернення» — просто щоб їх повернули без жодних умов, бо вони не є учасниками бойових дій. Але моя особиста думка полягає у тому, що за два роки такої пекельної війни наші представники влади повинні знать краще за інших про те, що «просто так»  росіяни нікого не повернуть. Поки вони когось чи щось вкрай для них важливе не отримають, нікого з наших рідних вони не  повернуть додому.

Цивільних заручників не лише утримують разом із військовослужбовцями, їх ще також жорстоко катують

Чи є різниця у ставленні окупантів до цивільних та військових полонених?

Це ще один міф, у якому перебувають українці. Панує думка, що до цивільних ставляться більш поблажливо, ніж до військових. Але це не так. Їх не лише утримують разом із військовослужбовцями, їх ще також жорстоко катують прутами та електрикою, б’ють до втрати свідомості, допитують по кілька годин, не годують, позбавляють сну та води, залишають по багато годин під дощем та на морозі – через що є випадки обмороження. Вони по 300-500 разів  на день тероризують питаннями: «Ти – «Азов»?», Ти – «Айдар»?», Ти – кіборг? Ти- корегувальник?». Оскільки вони не впевнені, що людина у джинсах, наприклад, є цивільною особою, то прагнуть вибити хоч якусь інформацію з людини. Коли людина вже від болю погоджується з тим, що він є представником певного нашого підрозділу, окупанти ще більше продовжують бити людину: чому ти мені брешеш?

Всі ці подробиці ми дізнаємось від військовополонених, які перебувають поруч з цивільними заручниками. Також ми дізнаємось імена тих цивільних, про чию долю не було жодної інформації впродовж двох років. У дуже рідких випадках вдається знайти когось на відео з російських так званих «судів». Аби замилювати очі перед міжнародною спільнотою окупанти майже проти всіх цивільних відкривають кримінальні справи за статтями, які притягають за вуха від державної зради до закликів до повалення режиму. «Судять» вони переважно заочно, лише інколи привозячи людей на оголошення вироків. Наприклад, ще у 2014 році один з заручників був запрошений на кілька місяців від свого кінологічного центру навчати собак для несення служби. З того часу вже минула купа років, але він був засуджений на 25 років, як і інші українські військовослужбовці. Людина просто певний час тренувала собак десять років назад! Але кого це цікавило у окупантів, що він лише готує собак? Нікого!

Далі ви відстежуєте долі родин після повернення заручника до родини? Які проблеми супроводу родин ви бачите?

Ми усвідомлюємо, що наступним кроком у багатьох є доведення, що психологічні та фізичні травми, які отримала людина у полоні, вимагають у багатьох отримання інвалідності.  Так, звільнені прагнуть якомога швидше відчути себе повноцінними особами нашого суспільства, тому вони дуже хочуть працювати. Вони всі так і думають, що одразу зможуть піти працювати. Але не у всіх є така можливість, тому що не завжди людина після полону та навіть після реабілітації може повноцінно працювати за попередньою професією.  Наприклад, людина працювала сталеваром, але за станом їй вже заборонено працювати у таких важких умовах, або родина виїхала туди, де такого виробництва просто не існує. А це серйозний тригер, бо він думав, що підхопиться та побіжить на попередню роботу, а цього не відбудеться. А щось новому ще треба навчитись.

Є проблеми із спілкуванням у родин. Багато хто зайвий раз ні про що не просить своє оточення через те, що морально відчувають себе пригніченими.  І це зрозуміло, бо вони зазнали шалених утисків в полоні та після повернення відчувають себе дискомфортно. І члени родини навіть не розуміють, як поводитись.

Це неприпустимо когось обмінювати, а когось — ні, хоча нас бентежить несправедливе ставлення органів влади до цивільних заручників

Чи є больові точки в інформаційній обізнаності суспільства щодо проблем з поверненням цивільних заручників?

Перше, що мені одразу впало на думку: більшість родин військовополонених через важку ситуацію з поверненням цивільних, яких значно більше, ніж полонених військовослужбовців, через  активну позицію нашої та інших споріднених з нами за тематикою організацій  чомусь думають, що ми виступаємо за те, щоб весь обмінний фонд російських полонених витратити на цивільних. Хто посіяв цю хибну думку у суспільстві, я не знаю, бо ми ніколи не говорили про таке,  щоб забрати тільки цивільних заручників. І взагалі наша позиція така: хто перебуває з українців зараз на території країни-агресора не за власною волею чи у полоні, має бути вдома. Це неприпустимо когось обмінювати, а когось — ні, хоча нас бентежить несправедливе ставлення органів влади до цивільних заручників.

Ще один больовий аспект виявився на міжнародному рівні. Коли я їздила за кордон у складі делегації представників ГО з проблематикою цивільно заручників, з’ясувалось, що закордонні парламентарі з різних країн, та звичайні люди, які підтримують своїми благодійними проєктами цивільне населення України, не розуміють самого словосполучення «цивільні заручники». Вони вважають, що росіяни можуть утримувати тільки полонених ЗСУ. За кордоном взагалі не розуміють, чому в епіцентрі військових дій перебувають цивільні, саме тому це дуже важко достукатися до їх уяви, що є цивільні, які перебувають у полоні та помирають там. Українська сторона дуже довго вимагала прийняття дорожньої карти  для звільнення військовополонених, а тепер ми витрачаємо час, аби до неї додали і звільнення цивільних.

Чому не прийняли одразу – пакетом?

Тому що нашими посадовцями на міжнародній арені та у світових медіа питання про наявність у росіян повнолітніх цивільних заручників не підіймалось. Про цю категорію людей взагалі не йдеться у жодному форматі перемовин. Світ більш-менш обізнаний про викрадення дітей – і все. Про цивільних, яких утримують у тій же Оленівці, бо вони просто мешкали на окупованій території, ніхто не говорить.

Після зустрічі до мене підійшов один євродепутат та сказав, що він не розуміє, чому про ситуацію з цивільними заручниками розповідаю я, донька цивільного заручника, громадська активістка, але не українські посадовці? Бо він регулярно зустрічається з нашими українськими депутатами у стінах Європарламенту, але про цивільних заручників ніколи від них не чув. І це запитання є цілком зрозумілим та справедливим. Бо міжнародні інституції не можуть дбати про те, про що не знають та на що не мають запиту від України у вигляді зібраних кейсів. І тим більше вони не можуть дбати про громадян України більше за українських політиків, які представляють нашу державу на міжнародній арені. Про зброю та кошти вони чують два роки, а про цивільних заручників і гадки не мають.

Тетяна Марінова