Післявоєнна відбудова країни ляже на плечі жінок: голова правління БФ «Повір у себе» Світлана Мозгова про жіноче лідерство після перемоги

Місія фонду «Повір у себе» полягає розвитку нової генерації освічених українців. Підтримка не обмежується лише турботою про наукові спільноти в обласних центрах. Понад 10 років надається підтримка талановитим студентам та викладачам із сіл та маленьких містечок. Аби зберегти їх в Україні під час війни у фонді покращують життя громад у маленьких селах і містечках. Після початку повномасштабної російської військової агресії в Україні пріоритетним напрямом фонду є гуманітарна підтримка населення країни, яка реалізується одночасно за кількома напрямками. Про все це Світлана Мозгова розповіла WoMo.

 Де ви зустріли 24 лютого 2022 року?

Я була у відрядженні на Полтавщині. Напередодні ми з колегами провели надзвичайно продуктивний день, генеруючи ідеї для розвитку та побудови бізнес-стратегії компанії «Астарта», у якій я працюю директором департаменту по роботі з персоналом, корпоративного партнерства та комунікацій. Наш день був про майбутнє. З цими думками я і заснула, щось домірковуючи собі, плануючи, як всі ідеї, напрацьовані командою, будемо втілювати в життя.

Розбудив дзвінок колеги і подруги Наталі близько 5-ї ранку. «Почалося», — почула я у слухавці і усвідомила, що найгірший сценарій, який я до останнього відкидала у своїх думках, таки став реальністю.

Зволікати часу не було. У відрядженні була не сама, з колегами, яких також вже повідомляли рідні, друзі чи колеги, про те, що практично вся Україна здригається від вибухів. Рішення було однозначне – їдемо у Київ, там наші домівки. Але на шляху до втілення стояло вже чимало викликів: відсутність палива, затори на дорогах, незрозумілість ситуації навколо. Поки збирала речі, наш водій Олександр Пилипенко десь віднайшов заправку та залив повний бак, і ми поїхали. Близько 10-ї були вдома, у місті, про яке окупанти мріяли найбільше.

А далі день блискавкою пронісся у постійній комунікації – з фондівцями, великою командою «Астарти», рідними, друзями, знайомими. Ми дуже швидко мобілізувалися та займалися питаннями евакуації студентів, їхніх родин, наших працівників, пропрацьовували план дій для команди, постійно моніторили новини, максимально включилися у допомогу країні, шукаючи відповіді на запитання: «Як далі?».

Ковідний час навчив нас бути поруч навіть на відстані

Де була команда фонду і як тримали зв’язок?

Наша фондівська родина – живе по всій Україні. Тут я маю на увазі наших студентів, які, починаючи з 2009 року, з дня заснування Благодійного фонду «Повір у себе», стали рідними для кожного з нашої команди. А команда – це засновники Віктор та Ірина Іванчики, які під час повномасштабного вторгнення були у себе вдома під Києвом, бухгалтер Катя, яка живе в Ірпені, комунікаційниця Наталка, що мешкає у Львові, проєктна менеджерка Анна, керівниця освітніх та наукових проєктів Лілія та я проживаємо у Києві.

Ковідний час навчив нас бути поруч навіть на відстані. У нас є чимало каналів для комунікації, як всередині команди, так і зі всіма нашими стипендіатами – тими, які завершили навчання і тими, хто здобуває професію. Ми і до повномасштабного вторгнення постійно були на зв’язку – допомагали у вирішенні безлічі питань наших дітей, брали безпосередню участь у житті кожного із них і спільно втілювали проєкти. Тому і у той день одразу всі почали комунікувати – запитувати, чим допомогти, які є першочергові потреби, запити і пропонували рішення.

Багато наших студентів в перші дні пішли добровольцями у військо – ми посильно допомагаємо їм амуніцією, хтось почав волонтерити – відгукувалися на запити та закривали їх, дехто вирішив поїхати закордон – ми допомагали і у цих питаннях. Також було багато запитів на релокацію родин наших студентів з Києва, зокрема з медичних закладів – Охматдиду, Інституту серця, які на той час відправляли всіх пацієнтів по домівках, бо в столиці було дуже небезпечно, а як далі можуть розвиватися події ніхто не знав. Шукали способи, будували логістичні шляхи і евакуйовували людей у більш безпечні території.

Як змінились за рік війни напрямки роботи БФ «Повір у себе»: що додалось, від чого відмовились?

Місія фонду «Повір у себе» полягає у тому, щоб сприяти розбудові України, розвиваючи нову генерацію освічених українців шляхом надання підтримки талановитим студентам та викладачам із сіл та маленьких містечок. Понад 10 років наш фонд не лише підтримує студентів і викладачів-науковців, а й розвиває українську культуру та допомагає покращувати життя громад у маленьких селах і містечках. Але після 24 лютого стало очевидно, що освіта стає не першим пріоритетом в такій страшній воєнній реальності. Ми розуміли, що першочергово зараз українці потребують допомоги – практичної, тут і зараз. Тому з початку повномасштабної російської військової агресії в Україні пріоритетним напрямом фонду є гуманітарна підтримка населення країни.

Власне, ми звикли до системної, прозорої та партнерської роботи, тому ініціювали створення гуманітарного проєкту Common Help UA, заручившись підтримкою агропромхолдингу «Астарта-Київ» та згодом десятків партнерів з різних країн, щоб допомогти відновити повноцінне життя українців. Одним із перших партнером став фонд «Омріяна країна», ми щиро дякуємо його директору Олексію Толкачову. На початку було найважче – мобілізуватися, швидко приймати рішення, зовсім забути про відпочинок та об’єднувати людей навколо себе.

Наша сила – справді у партнерстві, тому за понад рік роботи ми маємо результати командної роботи, якими пишаємося, бо охопили турботою понад 812 тисяч українців. Люди, які постраждали від війни у різних куточках нашої країни, отримали від Common Help UA близько 30 000 тонн гуманітарної допомоги. Одяг, ліки, речі першої необхідності, спеціалізоване обладнання, техніка – перелік надзвичайно широкий.

Проєкт Common Help UA об’єднує 30 партнерів

Чи вдалося залучити нових партнерів до співробітництва – хто це, з яких країн?

Наш Common Help UA дійсно об’єднує світ для допомоги Україні. Географія наших донорів та партнерів дуже велика. Гуманітарні вантажі та фінансову допомогу надсилають зі США, Грузії, Великої Британії, Франції, Канади, Португалії, Нідерландів, Німеччини, Данії, Швеції, Іспанії. Зараз проєкт об’єднує 30 партнерів, з якими фонд та компанія «Астарта» співпрацювали ще до повномасштабної війни, а також тих, з якими почали співдіяти під час вторгнення. Це благодійний фонд «Омріяна країна», бізнес-центр Astarta Organic Business Center, посольство Швейцарії в Україні, «Карітас», Райффайзен Банк, Glovo, Укрпошта, авіакомпанія SkyUP, португальська волонтерська організація UAPT, Carlsberg, Федерація роботодавців України, Vodafone, Центр Анни Київської, Київська школа економіки, німецький банк DEG, канадський інвестиційний фонд Fairfax, компанія ED&F Man, Всесвітня продовольча програма ООН, платформа «СпівДія», цифрова платформа Creatio, Espreso.tv, БО Cleveland Maidan Association, гуманітарна організація Samaritan’s Purse, боксерська компанія K2 Promotions, світова боксерська рада WВС, блогери Alex007, Артем Биковець та сотні тисяч небайдужих людей.

Як міжнародна наукова спільнота підтримала вас, викладацький склад та студентів, які виїхали за кордон?

Наш фонд підтримує програму для зміцнення лідерських навичок в Стенфордському університеті The Ukrainian Emerging Leaders Program (UELP). Йдеться про 10-місячну практику в Стенфордському університеті для досвідчених українських політиків, юристів та лідерів громадських організацій, які зможуть зробити свій внесок в реформи країни. Щорічно, починаючи з 2017 року, у The Ukrainian Emerging Leaders Program беруть участь три українця, які стають слухачами курсів Стенфордського університету, працюють над проєктами та презентують їх по завершенню програми. У 2022 році слухачкою курсу у Стенфорді стала Юлія Безвершенко, генеральна директорка директорату науки та інновацій у МОН (до 2022 року). Юлія – давня приятелька нашого фонду, яка приділяла багато часу нашим студентам, читала лекції, ставала наставником, рольовою моделлю для наслідування. Перед повномасштабним вторгненням Юлія поїхала на практику у Стенфорд, де спільно з іншою когортою українських та іноземних лідерів організувала гуманітарну діяльність для збору допомоги Україні. Велику допомогу надає і спільнота Aspen Institute Kyiv, програми якого наш фонд підтримує кілька років. Допомагає і наш давній партнер – Український католицький університет, заснований Борисом Гудзяком, митрополитом Української греко-католицької церкви, головою Філадельфійської архиєпархії в США. УКУ, маючи налагоджену систему волонтерського руху, мережу зв’язків серед церков, спільнот, інституцій, після повномасштабного вторгнення також зосередив увагу на гуманітарній діяльності, долучаючи своїх партнерів для допомоги з різних питань студентам, викладачам. Маючи в арсеналі дуже потужний інструмент «м’якої сили» — культурну дипломатію, ми спільно транслюємо нагальні проблеми України та привертаємо увагу до неї у всьому світі. Свого часу такі всесвітньо відомі візіонери як Френсіс Фукуяма, Тіматі Шнайдер читали лекції для спільноти УКУ. Ці зв’язки працюють і зараз. Нещодавно надійшла ще одна велика партія гуманітарної допомоги від об’єднання мерів департаменту Ер з Нормандії.

 

Чи довелось фактор релокації (внутрішньої та міжнародної) враховувати у роботі фонду?

Ми не скаржилися на обставини, що перебуваємо у різних містах та країнах, а перетворювали їх на можливості. Cпівзасновниця фонду Ірина Іванчик на початку повномасштабного вторгнення разом з маленькими онуками виїхала до Франції, де має багато партнерів, друзів та знайомих. Пані Ірина максимально залучала до допомоги Україні всі свої наявні зв’язки та створювала нові.

Особливо цінною була підтримка від греко-католицької спільноти Санлісу. З цим містом нас, маю на увазі всіх українців, пов’язує тисячолітня історія. У 1060 році тут жила дочка Ярослава Мудрого, французька королева Анна Київська. В пам’ять про славетну українку у Франції існує Центр Анни Київської як важливе свідчення, що Україна стала частиною Європи ще тисячу років тому. Фонд «Повір у себе» підтримує Центр Анни Київської вже багато років, щоб зберегти такі осередки українства на території Європи та сприяти їхньому розвитку.

Ось і нещодавно надійшла ще одна велика партія гуманітарної допомоги від французьких партнерів – від об’єднання мерів департаменту Ер з Нормандії. Ми отримали її завдяки особистим зв’язкам Василя Чмелюка, який нещодавно долучився до діяльності нашого фонду в рамках реалізації гуманітарного проєкту Common Help UA. Ми відчуваємо, що не самі в таких важких обставинах – весь цивілізований світ з нами.

Чи з’явилась у вашому оточенні представники нових соціальних груп, з якими до війни ви не спілкувались?

Фонд було створено у 2009 році і усі ці роки ми були зосереджені на освіті. Відповідно фокус тримали на розвитку освітянської спільноти – випускниках шкіл, студентах, викладачах, допомозі навчальним закладам. «Якщо ти допомагаєш викладачу рости — ти допомагаєш сотням його студентів, якщо ти допомагаєш університету — ти допомагаєш сотням викладачів та студентів», — цитую слова Ірини Іванчик, які найвлучніше передають те, чим займався фонд до повномасштабного вторгнення. Але після 24 лютого, після нашого рішення на вищий пріоритет проставити гуманітарну допомогу населенню країни, цільова аудиторія фонду значно розширилася. Чітко виокремити якусь одну соціальну групу було неможливо, бо допомоги потребували всі і в один момент. Ми стали універсальним фахівцями, які навчилися робити все, а якщо якихось навичок бракує, швидко опановуємо їх. Тепер у зоні нашої відповідальності і військові, і внутрішньо переміщені особи, і люди з інвалідністю, і різні вразливі категорії населення – багатодітні родини, малозабезпечені, інклюзивні групи.

Які міфи щодо українців вам довелось розвінчувати і у розмовах з самими українцями, і під час спілкування з іноземцями?

Антикорупційні міфи. На жаль, за багато років на міжнародній арені склався такий стереотип, що українці – недоброчесні, що благодійні фонди працюють недобросовісно. Мій єдиний досвід роботи у сфері благодійності – успішний і говорить зовсім про інше – фонд «Повір у себе» за 14 років діяльності жодного разу не мав навіть тіні сумніву від партнерів чи суспільства.

Тому після повномасштабної війни наш фонд своїм прикладом руйнує думки про недоброчесність на міжнародній арені та Україні. Наша сильна сторона – це інтегровані в управління кращі міжнародні практики. Ми є членами ініціативи Глобального договору ООН, багато років ведемо та оприлюднюємо прозору звітність про нашу діяльність, проходимо аудити. Розпочавши гуманітарну діяльність, питанням звітності приділяємо максимальну увагу, були сертифіковані CAF International, пройшовши комплексний процес подання заявок і належної перевірки в одному з глобальних офісів CAF International.

Знак Міжнародної перевіреної організації CAF присуджується організаціям, які мають структуру та діють як некомерційні організації. Це підтверджено процесом перевірки, який виходить далеко за рамки простого використання бази даних іноземного уряду. Процес валідації CAF International включає перевірку ключових операційних елементів організації, таких як структура управління, реєстраційний статус, річна фінансова звітність, присутність в інтернеті та ЗМІ, а також має членів правління та вищий персонал. Процес перевірки гарантує, що всі кошти, надіслані організації, будуть використані на благодійність, і це дозволяє CAF International та їхнім донорам зменшити ризик шахрайства, відмивання грошей та іншої злочинної діяльності.

Також наш фонд пройшов оцінку в Управлінні Організації Об’єднаних Націй з координації гуманітарних справ (OCHA). Хто має досвід співпраці з будь-якою організацією ООН, знає, що пройти успішну оцінку, вкрай непросто. Треба мати бездоганну репутацію та чітко і прозоро налаштовані процеси.

Жіночий проєкт «Крила» вже сприяє економічному успіху своїх випускниць

Якою є доля жінок та їх роль у ваших проєктах?

Світ прагне гендерної рівності. І якщо комусь здається, що у вирішенні цього питання у світі спостерігається позитивна динаміка, то це, на жаль, не так. Нещодавно читала коментар генерального секретаря ООН Антоніу Гутеріша, який зазначив, що для досягнення гендерної рівності потрібно близько 300 років. Найбільше уповільнюють прогрес – обмеження прав жінок в Афганістані та Ірані, насильство у зонах воєнних конфліктів – після повномасштабного вторгнення зокрема, і в Україні. Важливо розуміти, що гендерна рівність потрібна не тільки для гармонії в суспільстві та реалізації потенціалу всіх людей, а й для сталого економічного розвитку країн.

Ми робимо все від нас залежне, аби дати жінкам можливості. Акцентуємо увагу на жінках, які живуть у сільській місцевості та, втілюючи наші проєкти, даємо їм максимальний доступ до реалізації свого потенціалу. Ні, я жодним чином не маю на увазі, що ми обмежуємо чоловіків, бо це не так. Але у нас є проєкти, які орієнтовані суто на жінок — до прикладу «Крила»: Жінки залучені: шлях до зростання та економічної безпеки.

Ще один наш надзвичайний проєкт, яким ми пишаємося – це «Курс на незалежність», який ми реалізуємо спільно з німецьким банком розвитку та стратегії DEG. 60 грантів на розширення вже наявного бізнесу отримали і чоловіки, і жінки. Незважаючи на війну, наші переможці працюють, не опускають рук. Наші жінки зараз як ніколи показують, що вони мають силу, знання, стійкість розвиватися, генерувати бізнес-ідеї та втілювати їх в життя. Попри обставини. Дуже мотивує історія Марини Блонської. До 2015 року, початку першого етапу агресії росії в Україні, родина Марини вела господарство у Луганську. Зараз  релокувала свій бізнес до Полтавської області (Миргородського району). «Садиба Родини Блонських» — займаються розведенням вівець та кіз, переробкою молока, виробництвом масла та крафтового сиру.

Захоплює історія і Марії Мосейчук, яка розвиває фермерське господарство «Сила Природи». Має сучасний цех для виготовлення та переробки меду. Завдяки отриманому гранту розробляє продукцію у стікерах і квітковий пилок  – інноваційний продукт на ринку України. Марія, будучи членкинею Громадської організації Фундація Жінок Пасічниць, яка об’єднує багато пасічниць з усіх областей України, підтримує жіноче  лідерство і підприємництво.

Говорячи про роль жінок, не можу не сказати про наших фондівських лідерок, які стали на захист нашої країни. Вони – про рішучість та сміливість. Це наша Ілона Волошина, випускниця Національного університету «Києво-Могилянська академія», яка займається волонтерством ще з 2014 року. Після повномасштабного вторгнення Ілона пішла у територіальну оборону м.Києва.

Пишаюся і Адріаною Дранівською, яка стала військовим медиком у званні молодшого лейтенанта. Їй 22 роки, і вона розпочала свій свідомий шлях у медицині. Те, що для декого не жіноча професія, для неї стало — покликанням. «Маю за честь допомагати  тим, хто захищає і оберігає мою сім’ю, мою країну, мій спокій. Вважаю найважливішим в людині — це бути свідомим у своїх думках і вчинках», ділиться у розмові наша Адріана, яка закінчила Українську військово-медичну академію.

«Найголовніше для мене – викладатися на повну на всіх можливих фронтах, як може кожен українець: донатом, інформаційно, на робочому місці, з-за кордону, волонтерством… бо тільки разом здобудемо перемогу», — каже наша випускниця Олеся Мялковська, яка наразі працює у Міноборони у стратегічних комунікаціях. Пишаюся кожною. Кожною українкою. Українцем. Ми всі зараз про одне – про Україну.

Які шляхи збереження лідерської ролі жінок ви бачите після війни?

Після нашої перемоги на жінок ляже ще більше відповідальності, бо, на жаль, на війні гине дуже багато чоловіків. І післявоєнна відбудова країни теж ляже на плечі жінок. Таку віху ми пам’ятаємо у історії після Другої світової війни. Тому нам вже зараз жінкам потрібно давати більше можливостей, щоб збалансувати присутність у всіх колах — політичних, бізнесових. Має бути більше гарних прикладів, рольових моделей жінок, які вже впливають на процеси. Розголосу, програм, політик. Не вистачає жінок в політиці, які б могли говорити, бути рупором. Але у нас їх поки що якісно мало.

Мені дуже імпонує Оксана Маркарова, Надзвичайна і Повноважна Посолка України в Сполучених Штатах Америки. Вона була призначена за кілька тижнів до початку повномасштабної війни, і їй вдалося швидко знайти спільну мову з Америкою. Про неї в США кажуть «Жінка, яка ніколи не спить» — наша пані посолка відвідує безліч офіційних та світських заходів. Вона використовує їх як можливість донести правду про війну в Україні все більшій кількості впливових американців та перетворити це в реальну допомогу. Пані Оксана поєднує в собі силу і стійкість всієї України та є українським голосом, який не просто слухають, а й чують в США.

Ще однією рольовою моделлю жінки для мене є Ірина Іванчик. Вона володіє надзвичайною м’якою силою з міцною опорою всередині, яка не піддасться труднощам і проблемам. Це Ірина транслює і на своє оточення, проявляючи підтримуючу емпатію. Звертаючись до Ірини з будь-яким питанням чи проблемою, ти пройдеш з нею разом спільний шлях до пошуку вирішення. Вона вселяє віру, дає можливість на будь-який твій прояв у просторі, у неї немає «правильного чи неправильного» — вона як ментор допомагає знайти себе та кращі інструменти в роботі.

Після початку великої війни, пані Ірина проводила менторські зустрічі для команди – це був наш запит. Ми спільно пропрацьовували наш стан, щоб вирівнятися і бути в ресурсі, бути продуктивними. Пані Ірина не просто створила гармонійний простір Common Space, у якому ми могли обговорювати все, що турбує, визначати норму-не норму – як я себе проявляю, вона підібрала дієвий інструмент Common Reading – літературний клуб не тільки про читання. Так, звісно, ми читаємо більш усвідомлено, проводимо психофілософський аналіз, обговорюємо епоху, в якій живуть герої, проводимо історичні паралелі. Але клуб не тільки про читання, адже ми отримуємо позитивну енергію і після таких зустрічей в голові розкладаються на полички навіть робочі питання. На наших зустрічах панує свобода, жодних рамок, все, що ти кажеш – правильно, бо це твоя власна думка. Там я особисто відчуваю повну безпеку та прийняття і розширення світосприйняття. Для мене в Common Reading відкривається нова роль, бо в щоденному житті я їх обмежила: я – керівник, благодійниця, мама, подруга. Ці ролі, як рамки, якими я себе обмежила, але саме у читацькому клубі я можу з них вийти.

Чи стикались ви з хейтом у соцмережах через проєкти фонду?

Негативних коментарів у наших соціальних мережах немає. Навпаки ми отримували і продовжуємо отримувати вдячність від тих, кому допомогли. Наші соціальні мережі – це потужний канал, через який надходять запити на допомогу. Нам пишуть звернення, розповідають свої історії та шукають підтримки. Ми максимально опрацьовуємо всі звернення, верифікуємо їх, спілкуємося з людьми та шукаємо вирішення кожного питання.

Я час час від часу маю наснажувати себе за допомогою різноманітних занять

Які зміни відбулись особисто з вами, і ви їх помічаєте?

Раніше я любила побути сама, залишитися зі своїми думками наодинці. Перебуваючи у постійному професійному русі, натхнення я знаходила сам на сам із собою. Але після початку повномасштабної війни я відчула максимальну потребу, щоб зі мною хтось постійно жив. Ці відчуття перепліталися на межі відповідальності та можливості контролювати ситуацію. Мені було дуже важливо проявляти себе – бути корисною, допомагати, бути поруч і захищати своїх людей. Коли Київ зазнавав масованих ракетних ударів, я запросила до себе жити колегу з Астарти – Аню, яка мешкала на Виноградарі, а туди прилітало. Я відчувала, що так зможу убезпечити її, адже буду поруч. Ми разом ходили в офіс, працювали, ситуація була під контролем. Потім зі мною жили і колеги Катя, Наталя.

Чи відчули ви синдром вигоряння або наслідки стресу – як долали?

Звісно, кожен з нас відчуває стрес та час від часу має наснажувати себе за допомогою різноманітних занять. Змушувала через милу займатися звичними чи традиційними до війни справами. Я малювала улюблену картину – майже завершила «Поцілунок» Густава Клімта. Ходила на серію концертів класичної музики. Мій щоденний антистрес – це кішка Муся. Дивлюся українські серіали – наш кінематограф має їх безліч. Відкрила для себе історичні ютуб-канали, книги, бо з’явилася потреба по-новому вивчити історію України. Я ще більше усвідомила, наскільки ми різні з росіянами і ще більше відповідей на запитання «чому» я знаходила в історії України і в своєму роду. А ще тепер у відпустки я також обов’язково їду з групою колег. Почала відвідувати спортивний клуб «Подольський», особливо люблю плавати. Це все дуже допомагає.

Ви вже розробили власну систему підтримки психологічної рівноваги?

Моя система психологічної рівноваги — багаторівнева. Але у її підніжжя – це турбота про моїх людей. Своїми людьми я називаю фондівців, астартівців, родину, друзів, знайомих та всіх, кого зустрічаю та впускаю в своє життя. Мені потрібно мати достатньо інформації про кожного, знати потреби, визначити ризики, щоб за потреби – швидко допомогти. Дуже люблю зустрічатися з друзями, але, на жаль, зараз не можемо часто собі це дозволити. Допомагають «бачитися» соціальні мережі, даючи відчуття присутності в житті одне одного.

Професійний досвід допомагає вам планувати майбутнє фонду, родини, себе, як бренду в умовах війни?

Досвід допомагає. І я завжди планую декілька сценаріїв розвитку подій. Вважаю, що планування – це необхідність, яка допомагає управляти своїм життям, незалежно від обставин. Особливо зараз, коли, здавалося б, що це робити неможливо. Плануйте, але завжди залишайте простір для можливостей, які надає всесвіт.

Людмила Мазур