Письменниця Таіс Золотковська: «Мої тітки завжди зі мною»

Коли ми говоримо про важливих для нас жінок у сім’ї, ми зазвичай говоримо про матір або бабусю. Але в деякі моменти нашого життя найближчими до нас можуть стати й інші наші родички. Наприклад, деякі тітоньки стають рольовими моделями на все життя. Про таких яскравих натхнених жінок говорить письменниця Таіс Золотковська.

Тітка Тамара

Мою тітку звати Тамара. У 17 років вона приїхала до Ізраїлю, щоб синові врятувати життя — він страждав на астму. 25 доларів у неї в кишені. Нуль знайомих. 1991 рік.

Вологе морське повітря Бат-Яму та правильне лікування допомогли назавжди забути про недугу. Худенький хлопчик перетворився на переможця міжнародних конкурсів з бальних танців. Став тренером майбутніх чемпіонів та, цьогоріч, щасливим батьком. Це вона, наполегливість Тамари, змінила його майбутнє.

І мені тільки виповнилося 17, коли тітка витрусила з мене пил. Я тільки-но приїхала до Ізраїлю і жила в гуртожитку при релігійній школі. Місто було чужим та дивним. Чоловіки у чорних костюмах та хутрових капелюхах бурмотіли молитви. Жінки у перуках, вічно вагітні, у спідницях до п’ят, слідували за головами сімей тісними вуличками Бней Браку. Зостанься я самотньою серед них, я б писала зараз зовсім інші тексти.

Тамара увірвалася до кабінету директора гуртожитку. Проказала: «Я забираю дитину на вихідні». Директор щось вигукував нам услід. З Тамарою не сперечалися навіть дилери діамантової біржі, де вона тоді працювала, куди там нашому добряку Аві. Як у стрічці «Красуня», як у фільмі про чарівну принцесу (бо це одна і та сама історія), ми застрибнули в таксі та за пів години зупинилися біля вишуканої крамниці з одягом. Геть полетіли мішкуваті штани та кофтини. Геть полетіли комплекси дівчинки зі «спального» району. Тітка обрала для мене новий гардероб: чорні штани в обліпку, в таких і по зараз ходить вся нерелігійна частина країни, топіки, що відкривають плечі та живіт. Вона наказала мені розправити плечі, підняти голову та пишатися тією, хто я є. Я дослухалась.

Наступні два роки вона часто-густо забирала мене на вихідні. Говорила зі мною відкрито, чесно. Її прямоту можна було прийняти за грубість, коли не знати близько. За напускною різкістю ховалася пульсуюча любов та гордість. Тамара — рушійна сила всієї родини. Тамара — сильна та жіночна. Вона живе, вона смакує життя і щедро ділиться цим умінням із близькими.

Тітка Ірина

Мою тітку звати Ірина. Ніжні чорні очі та кругле молочне обличчя. Розмовляє вона тихо й повільно, та інколи її голос дзвенить залізом. З нею я розмовляю про книги, вона дивиться на мене і бачить, хто я є насправді. Ірина читає все, що я пишу. Книга — медіум нашої любові. Тітка відверта, як і Тамара, її рідна сестра. Та проходить інший шлях.

З дитинства я пам’ятаю телефонні дзвінки до Ізраїлю. Бабуся: «Як там Ірочка? Як її аналізи?» На тому кінці дроту звучить голос: «Хіміотерапія допомогла. Одужує».

Наші ж діалоги інакші. Ми говоримо про Умберто Еко, про відвідини Страсбурга, про ельзаське вино. Тітка Ірина навчила мене цінувати красу моменту та бути наполегливою.

Тітка Тетяна

Мою тітку звати Тетяна. Вона схожа на героїню з «Євгенія Онєгіна» — чорнява, палаюча молода жінка, вона дивиться на мене з монохромної світлини тридцятирічної давнини. Однією рукою тримає кришталевий келих з червоним сухим, іншою обіймає за плечі майбутнього чоловіка. Тетяна врятує моє серце від зрадженого кохання. У 23 роки я щодня їздитиму до неї додому. Півтори години в один бік. Щоби розмовляти про шлях душі, призначення у житті й творчість. Моя тітка завжди мріяла мати дочку. Натомість їй направили: двох синів, одного колишнього чоловіка, тепер мертвого, та іншого — живого, цивільного. І зграю жовтогарячих хвилястих папуг. Вона каже: «Я полюбила тебе з першого погляду».

Тітка Тетяна — розбишака, повна протилежність Ользі, моїй матері, загальній улюблениці. В дитинстві Тетяна розбивала коліна та серця хлопців із сусідніх дворів.

Слова наших розмов, що відбувалися 12 років тому, стерлися з пам’яті. Вона дала мені близькість, яку треба було відчути саме від неї — незрозумілої, складної жінки. Тетяна робила, як хотіла, а не так, як комусь треба. Творча, музикантка, вона телефонує мені щороку на день народження і нагадує: «Ти унікальна, талановита, твої книжки чудові. Пиши».

Тітка Ганна

Мою тітку звати Ганна. У неї широка білосніжна посмішка, і ще півроку тому вона жила в Маріуполі. Ми ніколи не розмовляли по душах, але її обійми заміняють теплі розмови. Вона зірвалась з місця, звільнилась з роботи на заводі, який давно стояв без діла, сіла в літак і тепер живе в Ашдоді, в квартирі з видом на море. Жінка-вогонь, супержінка. Її любов тепер рухає небо над Ізраїлем.

Тітка Любов

Мою тітку звали Любов. Вона мала товсті коси, чорні очі й схожа була на оленя. Але покірною тільки здавалася. Поки інші родички прибирали зі святкового столу брудні тарілки, залишки фаршированої риби та вінегрету, вона пила з чоловіками горілку. В інші свята — тризірковий коньяк. Вона зналась на політиці й завжди мала стійку думку про місце жінки у суспільстві. Спостерігаючи за нею, я зрозуміла — ми рівні. Ми не повинні брати на себе всі хатні обов‘язки тільки через те, що народилися жінками. Ми не слабкі. Ми не слабкі. Ми маємо право працювати та керувати роботою інших. Тітка Любов була красунею. Пам’ятаю її силу, волю до життя, кохання та право бути щасливою.

Мої тітки завжди зі мною. Коли я складаю тексти, я чую голос Тетяни. Знаходжу час для творчості серед приготуванням їжі та прибиранням вітальні завдяки Любові. Тамара нагадує бути сміливою, летіти самій через океан на зустріч із мрією. Ірина — набратися терпіння та бути доброю. Я дихаю і вони дихають разом зі мною. Ми — цілий потужний світ.

Ілюстрація: Andrea Kowch — «Light Keepers»