По той бік палички: магія і хаос дорослішання чарівника

Підлітковий вік актора був незвичайним. Своє перше визнання він здобув завдяки фільму «Злодюжки». Та це зовсім не підготувало його до шаленої популярності після того, як він отримав культову роль Драко Мелфоя — юного харизматичного лиходія у фільмах про Гаррі Поттера. Наступні десять років хлопця були пов’язані зі зйомками, показами фільмів, червоними доріжками. Та у перервах між цим він повертався до життя звичайного підлітка і намагався вписатися в нормальну школу.
Публікуємо уривок з книжки “По той бік чарівної палички. Магія і хаос мого дорослішання”  що вийде друком у видавництві Лабораторія

У певному сенсі схильність деяких людей не розрізняти персонажа й актора — це комплімент. Я в жодному разі не хочу перебільшувати свого внеску у світ «Гаррі Поттера» та вплив, який цей світ справив на життя людей. Якби я не прийшов на прослуховування того дня, хтось інший зіграв би роль і впорався би добре, і фільм був би майже таким самим. Але є певне задоволення від усвідомлення того, що моя гра доповнила уявлення людей про персонажа, навіть якщо це означає, що іноді вони сприймають фантазію за дійсність.

Я дізнався, що деколи важливо не зіпсувати магії. Упродовж років мене запрошували на кілька конференцій Comic Con, де шанувальники збираються, щоб разом пофанатіти від різних фільмів, книжок чи інших продуктів попкультури. На одній з перших Comic Con, коли мені було шістнадцять, я сидів перед кількатисячною авдиторією і відповідав на запитання про «Поттера». Посередині залу стояли люди, які чекали своєї черги до мікрофона, щоб поставити мені запитання. Настала черга маленької дівчинки, одягненої з ніг до голови як Герміона, чия мама тримала мікрофон, оскільки мала була недостатньо високою. Широко розплющивши очі, вона запитала:

— А як це — літати на мітлі?

Я одразу сказав їй правду.

— Це неймовірно незручно, — випалив я. — По суті, нас прив’язували до велосипедного сідла на металевій трубі, і через це я, мабуть, ніколи не матиму дітей.

Моя відповідь викликала смішки в залі, але я побачив, як магія зникає з очей маленької дівчинки, і миттєво зрозумів, що ляпнув дурницю. Наступного дня те саме запитання виникло в іншої маленької «Герміони».

— А як це — літати на мітлі?

Я засвоїв урок: по-змовницьки нахилився вперед, підморгнув їй і сказав:

— Тобі вже є одинадцять?

— Ні.

— То ти ще не отримала свого листа?

— Ні.

— Ще трішки почекай, — сказав я їй. — Почекай.

Обличчя дівчинки засяяло, а запал авдиторії, здається, можна було відчути на дотик. Тепер, коли хтось ставить мені це запитання (і, повірте, все ще ставлять), я відповідаю саме так.

Після виходу першого фільму фанати почали писати мені листи через студію. Сьогодні фани спілкуються в соціальних мережах, але тоді в моді були «живі» листи. Майже одразу я почав отримувати їх мішками. Листів до мене, звісно, було не так багато, як до Деніела, Емми та Руперта. Мені здається, що Warner Brothers найняла спеціальну команду, яка опрацьовували їхню пошту. Але все ж листів до мене було багато. Мама спочатку їх перевіряла, щоб переконатися, що в них немає нічого образливого чи непристойного, а потім я їх усі читав. Навіть не сумнівайтесь: я, як наймолодший із чотирьох братів, не мав абсолютно жодного шансу почепити собі зірку на лоба через листи від шанувальників. (Кріс: «Хто в біса може йому писати?».) Ніхто вдома навіть виду не подав, що це дивовижно чи хоча б незвично отримувати мішки листів. Я вдячний за це, тому що читання сотень листів із компліментами може перетворити певну людину в певному середовищі на певного ідіота. І я справді присвятив багато часу, щоб їх прочитати, принаймні спочатку. Я відчував, що, оскільки люди витратили свій час, щоб написати мені, було б нечемно їх проігнорувати. Я написав відповіді стільком, скільком зміг. Однак, зрештою, це мене почало занадто втомлювати. Листів було забагато. Моя мама розглядала варіант найняти когось, щоб дати раду листуванню із шанувальниками, але це було надто дорого. Тож моя здатність встигати за поштою зменшувалася в міру того, як розкривався персонаж Драко.

Більшість листів, які я встиг прочитати, були милими. Деякі з них я не зрозумів через культурні відмінності. Японські фанати, наприклад, час до часу надсилали мені срібні ложки як талісман на удачу. Тому якщо комусь із вас буде потрібна ложка, звертайтесь.

Цукерки та шоколад прибували з усіх країн світу, і нічого з цього мені мама не дозволяла їсти — а може, солодощі отруєні. Був один особливо дивний лист від фаната, я добре запам’ятав його. Хлопець з Америки юридично змінив своє ім’я на Луціус Мелфой, а назву свого будинку — на Маєток Мелфоїв. Він хотів, щоб я змінив своє ім’я на Драко Мелфой і переїхав до нього. Моя мама чемно відхилила його пропозицію від мого імені. (Кріс: «Та чого, відсилайте його геть!».) Тоді це здавалося смішним. Вдома ми, звичайно, реготали з цього. Лише оглядаючись назад, я розумію, що в листі було щось зловісне.

Це був перший із багатьох дивних випадків. Іспанська сім’я — двоє батьків і двоє дітей — одного разу з’явилася в моїй маґлівській школі. Вони просто зайшли й почали мене шукати. Їх, звісно, швидко випровадили, а мене попередили, щоб я був обережним, коли повертатимусь зі школи. Хто знає, що ця сім’я замислила, але того дня я крутив педалями свого велосипеда дорогою додому активніше.

Мені довелося нормалізувати цей незвичайний спосіб дорослішання, інакше я б зійшов з розуму. Це не було надто важко. Через мою природну британську стриманість я навіть тепер трохи дивуюсь, коли хтось підходить до мене й запитує: «Ви Том Фелтон?». Мені стає цікаво, чому до мене звертаються. Як так сталося? Звичайно, я маю трьох братів, які нагадують мені, що я гімно мале. Крім того, я розумів, як це — бути фанатом. Траплялися люди, якими я захоплювався і бачив, як близькі мені люди кимось захоплюються. Одного разу я брав участь у скетчі Comic Relief із Рупертом. У ньому було багато відомих осіб — Джеймс Корден, Кіра Найтлі, Ріо Фердинанд і Джордж Майкл, але зіркою шоу був сер Пол Маккартні. Мама була його великою фанаткою, тому я запитав сера Пола, чи можу я його з нею познайомити. Він люб’язно відповів «так», тож я пішов шукати свою маму і сказав їй: «Це твій шанс!». Я запропонував їй привітатися, але останньої миті вона не змогла опанувати своїх емоцій і передумала знайомитись. Сер Пол теж пішов її шукати, але мені довелося його розчарувати. «Вибач, друже, тобі доведеться дочекатися наступної нагоди, щоб із нею познайомитись».

Проте з роками популярність фільмів зростала, а взаємодія з фанатами в дечому ставала складнішою. Зрозумійте мене правильно, є щось дивовижно захопливе в тому, що вас впізнали, коли ви розумієте, що випадкова зустріч із незнайомцем є для нього чи неї великою подією. Так само це може відчужувати, особливо якщо ви з іншими людьми, які не є частиною цього світу. Пригадую випадок: мені приблизно сімнадцять років, я в аеропорту Хітроу, збираюся летіти до Америки зі своєю тодішньою дівчиною. Поки чекали на рейс, ми заскочили до крамниці, щоб купити щось на перекус, і через хвилину я відчув знайоме поколювання, яке означало, що за мною спостерігають. Я обернувся й побачив групу з дев’ятнадцяти (ми їх порахували) іноземних школярок, які витріщилися на мене. Усі вони позатуляли обличчя руками й хихикали. Я одразу відчув, що хочу втекти, і спробував сховатись від прямого погляду за журналом про в’язання, який саме опинився напохваті. Було очевидно, що вони мене впізнали, і ще більш очевидно, що я не вивчаю схем для в’язання гачком, і це було вперше, коли через фанів (із добрими намірами) я почувався незручно. Річ не лише в тому, що перебувати в натовпі людей, які хочуть доторкнутися до тебе, — це бентежно. В аеропорту були тисячі людей. Могла запуститись ланцюгова реакція, коли мене впізнає одна людина, потім — двоє, відтак — четверо, а тоді все виходить з-під контролю. Тим школяркам пощастило, що там не було моєї мами — вона буває досить різкою, коли люди починають мене обступати. Я сфотографувався з ними, фани порозходились, а мені залишилась дивна суміш збентеження, полегшення та задоволення. Я почав дізнаватися, що слава — це дивний наркотик.

Інші фанати були і є наполегливішими. У дивний спосіб вони стають частиною вашого життя. Ви розвиваєте з ними своєрідні стосунки, і я вважав за доцільне спробувати зрозуміти, чому вони приділяють стільки уваги мені й іншим акторам. Одна британська леді чарівним чином з’являлася всюди, куди б я не йшов. Я помітив її вперше, коли вона попросила автограф під час престуру в Парижі, і від того дня вона, здавалося, була всюди. Я підтверджував участь у події за пів години до її початку, і дивним чином ця леді теж опинялась там. Уявлення не маю, звідки вона знала, що я там буду. Спершу я вважав, що це досить нездорово. Це, безперечно, призвело до того, що моя мама стала шалено захищати мене, якщо була найменша ймовірність, що та леді з’явиться поруч. Одного разу ця жінка прочекала під дверима чотири години до закінчення заходу просто для того, щоб дати мені листівку, де було написано, як їй шкода, що мій пес Тімбер помер. Це був добрий, щирий жест, і він змусив мене змінити свою думку про неї. Зрештою, я прийшов до неї додому й дізнався, що вона ніколи не мала власних дітей і у своїй голові вона ніби усиновила дітей із «Гаррі Поттера». Оскільки я був єдиним, хто хоч якось відгукувався, вона прив’язалась до мене. Це була незвичайна ситуація, і нагадування про важливість цих історій і фільмів у житті людей.

Як актор, який зіграв Драко Мелфоя, я стаю якорем у спогадах людей. Побачивши мене, вони переносяться в інший час і місце; це схоже на прослуховування пісні, яка викликає в пам’яті конкретний спогад. Я зустрічався з фанатами, які розповідали, що книги та фільми допомогли їм у непрості часи. Це важливо чути. Джо Ролінґ якось сказала, що їй найприємніше, коли вона дізнається, що її роботи допомогли комусь пережити важкий момент у їхньому житті, і я погоджуюся. Звичайно, деколи люди реагують на мене незвично, але я намагаюся пам’ятати, що ці реакції походять з місця, яке ці історії та фільми займають у серцях людей, і діяти відповідно. Тільки тому, що Драко поводиться як справжній негідник, це не означає, що я теж маю так чинити.