Поки ми сидимо у безпеці, наші герої везуть посилки та гуманітарку під обстрілами: Інна Поперешнюк про роботу «Нової пошти» та майбутній забіг Перемоги

25.05.2022

Інна Поперешнюк — співзасновниця компанії «Нова пошта», співвласниця ресторану «100 років тому вперед» та «Інші», бренд-амбасадор New Run та засновниця проєкту для дітей-сиріт «Команда чарівників». Вона живе у Полтаві і нікуди не виїжджала від початку війни. Бути поруч зі своїми людьми, дбати про працівників і свої мрії, підтримувати український бізнес — це і є патріотизм, вважає наша героїня.

 Проект «Незламні», який  WOMO реалізує за підтримки Франко-української торгово-промислової палати, доповнюється ще однією історією про витривалість та креативність. Інна Поперешнюк розповідає, як швидке реагування на виклики війни зберігає важливий сервіс для українців.

Швидкі рішення

24 лютого мене розбудила донька, вона телефонувала мені у Полтаву з Києва: «Мамо, тут вибухи, почалась війна!» Я заспокоїла її: «Та не може бути, це точно якісь навчання!» У мене на той період були зовсім інші клопоти — рідні хворіли на COVID-19. Згодом дочка зателефонувала знову: «Лунає сирена, мешканці будинку евакуюються». Була п’ята ранку, я почала будити дзвінками своїх знайомих.

Нова пошта вже мала досвід війни, на жаль, і ми знали, яким буває її початок: у 2014-му ми евакуювали наших працівників зі сходу України і не знали, що буде, але поступово вибудували алгоритми роботи.

У перший день початку повномасштабної війни наші відділення у містах, які зазнали перших обстрілів та нападу, не відкрилися, адже люди були шоковані, вони боялися та перевозили свої родини у більш безпечні місця. Саме цього дня ми створили оперативний штаб.

Головний офіс компанії та Штаб переїхали з Києва до безпечного місця: СЕО та менеджери, залучені до операційній діяльності, з родинами. Владнали логістичні питання за кілька днів. Наші відділення продовжили працювати з 25 лютого, але не вся мережа. Там, куди ми не могли доставити посилки, продовжили видавати відправлення, які надійшли до війни. Так, ми до останнього видавали посилки у Херсоні. На другий день війни ми віддали наші машини-пиріжки волонтерам та військовим. Машини розібрали за кілька годин.

Ми багато втратили —  26 лютого наші обсяги зменшились до 2% від довоєнних показників. Це 30 тис посилок за день, у той час як раніше ми перевозили до 1 млн посилок за день.

Але ми точно розуміли, що будемо допомагати країні оборонятися та допомагати українцям, тому ми почали возити гуманітарну допомогу із-за кордону та по Україні – Humanitarian Nova poshta. Спочатку за власні кошти, але об’єми були дуже великими і наших власних ресурсів вже не вистачало, тому ми просили донати на пальне. Ми дуже вдячні кожному українцю, який нам допоміг і допомагає наразі. Особливо великими були пожертви від закордонних установ, наприклад, альянсу ЄССТ. З вашою допомогою нам вдалось вже перевезти 5200 тонн гуманітарної допомоги. Це 81 авіарейс із США та 440 вантажних рейсів. Це допомога із Польщі, Румунії, Туреччини, Франції, Великобританії, Німеччини тощо. До речі, у квітні ми приєдналися до продовольчої програми ООН та доставляємо продуктові набори у гарячі точки країни. Вже 300 тис наборів від ООН отримали українці.

Борщ під час повітряної тривоги

Мої перші сльози були 7 березня. Я запам’ятала цей день, бо була дуже стривожена, налякана. Дочка була не зі мною, я спала у підвалі через повітряну тривогу, а якщо сирена лунала вдень, то боялася виходити з підвалу. Згодом я зрозуміла, що потрібно змінити своє ставлення до новин. Інформації дуже багато, вона дуже різна: я помітила, що новинні Telegram-канали дають деяку інформацію або фото повторно і ми жахаємося від одних і тим самих речей знову й знову.

Я вирішила взяти себе в руки — і зварила борщ. Я дуже люблю готувати, це заспокоює мене. Коли я поставила варитися борщ, пролунала сирена. Я обурилася: «Та коли ж ти припиниш це, дай борщу наварити!» Відтоді мені стало легше.

Город теж заспокоює: у перший день війни я заходилася садити редиску у городі під агроволокно. Це мав бути мій запланований експеримент у мирному житті. Зовсім нещодавно я зібрала багатий врожай. Для мене це стало уроком і символом незламності, це нове життя посеред руїн.

«Нова пошта» на війні

Через два місяці війни ми відкрили вже половину наших відділень. Щодня відновлюють роботу 70-80 відділень. У нас працюють 12 тис. поштоматів, а це цілодобові видача відправлень. На сьогодні вже ми вже майже відновили всю мережу у Київській області, запустили мобільні відділення, де не можемо ще відкрити стаціонарне, та навіть працює адресна доставка в Ірпені, Бучі, Макарові, Бородянці — це для мене дуже знаково. Це міста-мученики, я не уявляла, як туди повертатимуться люди. І я із захопленням спостерігала за тим, скільки українців зголосилися приїхати і допомогти навести лад у цих містах, відновити дороги, водогін, світло. Від перших днів березня наші відділення запрацювали по всьому заходу України.

Ми підлаштовувалися під війну, змінювали формати. З початком війни людям потрібно було відправляти дуже важкі габаритні речі, тому ми дозволили деяким звичайним відділенням працювати у режимі вантажних та приймати відправлення вагою до 150 кг. Ми розуміли, що у зв’язку з міграцією по країні, зараз люди пересилають особисті речі, тому підготували спеціальні умови з доставки чемоданів за 120 гривень по Україні та домовилися з рядом наших закордонних партнерів про доставку особистих речей із знижками до 80% у 25 європейських країн.

Я продовжую захоплюватись нашими операторами: під час війни вони готові ризикувати собою: і ті, хто працює у відділеннях, і наші водії, які мусять чекати кінця обстрілу, щоб доставити вантажі, в тому числі гуманітарні. Уявіть, поки ми сидимо у сховищах, ці люди стоять у відділеннях, видають та приймають посилки, вантажать машини, везуть вантажі по всій країні. Я вважаю, що це героїзм.

Для наших співробітників ми створили штаб SOS, який комплексно вирішує будь-яку проблему. Потрібно лише подзвонити на гарячу лінію або написати у наш чат-бот. І ми допоможемо з питаннями із втрати житла, пораненим із лікуванням та реабілітацією, кому потрібно із евакуацією, переселенням або пошуком нового житла, навіть якщо потрібна звичайна побутова допомога із закупівлею продуктів харчування —  ми будемо поряд. Так, ми евакуювали наших з Маріуполя, Мелітополя, Харкова, Херсона. Ми приймали людей на наших терміналах на заході країни: закупали піддони, ковдри, облаштовували місця для проживання. Якщо люди не можуть повернутися до своїх міст, оскільки вони окуповані чи там ведуться бойові дії, то ми допомагаємо із працевлаштуванням у відносно безпечних регіонах.

Серед наших працівників близько двох тисяч мобілізованих до лав ЗСУ. Усім їм ми сплачуємо заробітну плату у повному обсязі, це 45 млн грн щомісяця. Для нас це велика честь, а не просто обов’язок. Але, на жаль, є у нас і загиблі герої – 12 чоловік. Ми, звісно, підтримуємо та допомагаємо їх родинам, а також заснували фонд з грантами для навчання дітей із цих родин. Ми не припиняємо підтримувати нашу армію з першого дня повномасштабної війни – одразу виділили 25 мільйонів гривень.

Їжте «Інше» та зберігайте спокій

Що стосується ресторану “100 років тому вперед”, у якому моїм партнером є Женя Клопотенко, то вся наша команда залишилась в Україні. Вже на початку березня ми стали готувати для ЗСУ та тероборони, робимо це й дотепер. Ми відкрили ресторан для відвідувачів, коли Київщину було звільнено від загарбників.

До війни ми з Євгеном планували відкрити українське бістро: знайшли приміщення у Львові, вже мали ідеї щодо інтер`єру, меню, склали бізнес-план, аж тут — війна. У Львові у цей час було дуже багато людей, до закладів харчування стояли черги — нумо відкривати наше бістро! Але при цьому я не в Києві, Женя був у Львові, управляюча не в Києві і не у Львові, то ж ми відкрились онлайн. Ми й зараз керуємо нашими закладами віддалено. Не всі мене розуміють — як це керувати через Zoom-наради, але це працює!

У Львові орендодавець перший місяць зовсім не взяв з нас плати за оренду. Частину київської команди ми відправили до Львова. За місяць ми побачили, що це бістро робить більше виручки, ніж ресторан у Києві. Зараз ми працюємо над оздобленням, встановлюємо літній майданчик. При цьому я дуже хвилююсь, адже тепер Львів знаходиться під активними обстрілами — не дай бог щось трапиться, буде “прильот”. Але коли ми починали, був шалений ентузіазм, я знала, що все буде добре. У квітні ми з Євгеном відкрили проєкт “Інше” з цікавим стріт-фудом в Івано-Франківську. Наразі ми плануємо створити франшизу нашого українського бістро — нехай по країні буде більше таких закладів з національною кухнею.

Плани на майбутнє та мрії

Я дуже відповідальна. Люблю працювати на результат і вимагаю це від оточуючих. Все, що ми робимо повинно давати результат. Навіть це інтерв`ю — воно змотивує інших жінок щось робити, покаже світу нашу силу. Я можу бути сентиментальною, я плачу, коли бачу жахи війни. При цьому мій патріотизм дає мені сили йти вперед. Патріотизм для мене — це бути поруч зі своєю країною, підтримувати людей, підтримувати український бізнес, ніколи не опускати руки.

Для того, щоб протистояти накопиченню негатива, я бігаю. Наприклад, мій благодійний проєкт “Команда чарівників” я придумала на пробіжці. Зараз у рамках проєкту малюнки дітей з онкологією відправляються на передову.  Якщо не любите бігати — поприсідайте разів із 150 і думки стануть яснішими.

Друга порада: готуйте смачну їжу, надихайтеся Клопотенком та іншими талановитими шефами, візьміть пляшку вина, пригостіть смаколиками свою родину, якщо є така змога.

Не забувайте про ваші мрії. Зараз важко про щось мріяти. Але мрії важливі, вони надихають, вони дають спокій та надію. Минулого року я мріяла виростити табак. Виростила й скрутила круті сигари. Але про що можна мріяти зараз? На це, здається, немає сил. Проте, треба знайти щось світле до чого прагнути. Наприклад, я дуже хочу миру у нашій країні та знову подорожувати. Ми хочемо на автомобілі родиною проїхати від Полтави до Фарерських островів. Я впевнена, що ми зробимо. Я впевнена, що всі наші мрії справдяться.

Я сподіваюсь і вірю, що до осені ми вигонимо ворога з нашої країни і тоді Нова пошта проведе свій традиційний забіг, цього разу — на честь нашої перемоги. Коли я дивлюсь, як бомблять Харків, Чернігів, Суми, я усвідомлюю, що площ, на яких ми нагороджували фінішерів забігу, вже немає, їх знищено. Але ми всі разом все відновимо.

Думаю, що справа відновлення нашої країни — також і у руках жінок. Ми багатозадачні, в цьому наша сила. Незламні — так я і характеризувала б українок, особливо українських підприємниць.

Незламні

«А Сашка з 38 квартири разом з Богданом прибила ракета. Їм відірвало голови»: волонтерка Ольга Зайцева про життя українців у сірій зоні

Незламні

Після полону ви маєте розказати, як вас катували, бо інакше країна-агресор отримає менше покарання, ніж має: правозахисниця Юлія Полєхіна про те, як відновити права українців після неволі

Незламні

Моя мета на найближчі роки у професійній площині — притягнути рф до відповідальності не на папері, а на ділі. Я прагну і вимагаю справедливості для своєї країни і своїх людей: Ірина Мудра про створення міжнародної організації зі стягнення активів росіян та роботу у Мін’юсті

Незламні

Здавалося, що у 2017 році ставлення до жінок у ЗСУ почало покращуватись, але зараз воно погіршилося в рази: Ірина «Незламна» Терехович-Сопко про доленосні зустрічі під час війни

Незламні

Я ніколи не думала, що під час війни потрапити на війну так важко — Анастасія Блищик

Незламні

Я мріяла, щоб наша лікарня працювала з Гарвардом, Єлем, Стенфордом та Шаріте, і сьогодні це вже реальність: Мар’яна Свірчук про Національний реабілітаційний центр «Незламні», де вміють повертати людей до повноцінного життя