Леся Сайко
Вірджинія Вулф давно переросла статус просто класика світової літератури, ставши для багатьох поколінь читачів уособленням інтелектуальної відваги, тонкого психологізму та трагічної глибини. Проте як часто нам вдається розгледіти за монументальною постаттю модерністської ікони живу жінку — з її вразливістю, родинними таємницями, болем та здатністю перетворювати повсякденність на чисте мистецтво?
У 2026 році видавництво Yakaboo Publishing презентує українським читачам глибоко зворушливу мемуаристику американської письменниці та поетки Гезер Крістл «Вірджинія Вулф. Поміж рододендронів». Це не традиційна біографія і не сухий літературознавчий аналіз. Це унікальний культурно-історичний нарис та емоційне розслідування, у якому авторка дивовижним чином переплітає три наративи: трагічну й прекрасну долю самої Вулф, історію власної матері та свій особистий травматичний досвід. Поштовхом до написання книжки стало випадкове зізнання матері Крістл під час прогулянки лондонськими Садами К’ю (К’ю-Гарденс) — місцем, яке згодом проведе авторку крізь лабіринти сімейної пам’яті, архіви Британської бібліотеки та затишні будинки інтелектуального кола Блумсбері.
Для Гезер Крістл постать Вірджинії Вулф стає своєрідною захисною лінзою, крізь яку вона осмислює насильство, крихкість людської психіки та можливість радикальної внутрішньої трансформації. Особливої атмосфери виданню додає велика кількість архівних фотографій, що візуалізують описану епоху.
Пропонуємо вашій увазі ексклюзивний уривок із розділу «Передайз». Разом із авторкою ми зазираємо за лаштунки легендарної Блумсберійської групи з її заплутаними, майже авангардними любовними зв’язками, відкритістю та інтелектуальними пошуками. Це історія про те, як народжувалося знамените видавництво «Гоґарт Прес», як шість яблук на картині Сезанна могли переосмислити весь світ і як у тихих британських садах К’ю відлунювала запекла, часом жорстока боротьба суфражисток за свої права.
Уривок з розділу «Передайз»
Вірджинія Вулф не мала власних дітей, але ніжно любила дітей своєї сестри Ванесси Белл. Наприкінці життя її небіж і біограф Квентін Белл сказав: «Її сміх перетворював Річмонд на рай».
Вірджинія й Ванесса, разом із братами Тобі та Едріаном, стали центром того кола, яке згодом увійде в історію під назвою Блумсберійська група. Початок формування цього товариства припав на 1905 рік, коли осиротілі діти Стівенів стали влаштовувати вечірні зустрічі для друзів Тобі з Кембриджа. Серед гостей були Клайв Белл — мистецтвознавець, за якого Ванесса згодом вийшла заміж і який став батьком її двох синів, та художник Дункан Ґрант, із яким вона житиме пізніше й матиме доньку. (Слід зазначити, що перший романтичний зв’язок Ґранта в родині Стівенів був не з Ванессою, а з її молодшим братом Едріаном.) Наприкінці 1906 року двадцятишестирічний Тобі помер від черевного тифу. Це була втрата, яка ще міцніше поєднала товариство у спільному горі.
Межі цієї групи розмиті й віддавна викликають суперечки, та все ж можна назвати бодай частину тих, хто належав до цього кола. Леонард Вулф — коли проводилися перші вечори, він працював ще за кордоном у колоніальній адміністрації, а згодом повернувся й одружився з Вірджинією, яка жартома й із певним запалом називала його «євреєм, без гроша за душею». Літтон Стрейчі — славетний біограф, короткочасний наречений Вірджинії, кузен і певний час коханець Дункана Ґранта. Мейнард Кейнс — теж колишній коханець Ґранта, але частіше економіст, а зрештою чоловік російської балерини Лідії Лопокової. Роджер Фрай — мистецтвознавець, роман якого з Ванессою пізніше ускладнить Вірджинії завдання написати його біографію. Керрінґтон — художниця, яка ілюструвала перше видання «К’ю Ґарденз» і жила з Літтоном Стрейчі. Девід Ґарнетт — посередній письменник, коханець Ґранта в перші роки його життя з Ванессою Белл, який багато років потому одружиться з їхньою донькою. Я могла б продовжити список і перейти до другого покоління або й до дальшого кола знайомих, та, гадаю, це було б нерозумно й надто обтяжливо.
Відомо, що розібратися в цих заплутаних стосунках — справа майже безнадійна. Втім, помічним, здається, буде виходити із загального припущення, що так чи інакше кожен із них, певно, колись був закоханий у Дункана Ґранта, встояти перед яким було важко. Шлюби були відкритими, і майже ніхто тоді не був цілком гетеросексуальним. Мейнард Кейнс навіть вів таблицю своїх любовних зв’язків, що, здавалося, мало б допомогти науці їх систематизувати, проте кількість записів була такою, що від неї тільки паморочилося в голові. У Блумсберійській групі, як оповідає легенда, усе — секс, література, філософія чи навіть колір вітальні — могло стати предметом обговорення, а отже (якщо розмова приводила до нових осяянь) і подальших змін. Увесь світ міг бути переосмислений! Одного вечора 1918 року Вірджинія Вулф повернулася додому від сестри, де була свідком того, як Роджер Фрай і Ванесса із захватом розглядали картину Сезанна, яку Мейнард Кейнс щойно привіз із Франції. Вона взяла до рук свій щоденник, щоб занотувати думки, які виникли в ту мить: «Чим тільки не можуть бути шість яблук? — замислилася я».
Хоча Блумсберійська група й дістала свою назву від лондонського кварталу, де все починалося, її члени згодом розселилися в інших місцях. Леонард і Вірджинія Вулф мали кілька заміських будинків у Східному Сассексі. Неподалік від останнього з них, Монкс-Хауса, була ферма Чарлстон, де мешкала Ванесса Белл зі своєю родиною та широким, іноді трохи заплутаним колом друзів. Поблизу жили й Мейнард Кейнс із Лідією Лопоковою. Окрім цих заміських садиб, Леонард і Вірджинія Вулф іноді мешкали в Лондоні. На початку шлюбу в пошуках тиші вони перебралися до західного передмістя Лондона — Річмонда, де спершу жили в районі Ґрін. Переважну частину років, прожитих у Річмонді, з 1915-го по 1924-ий, вони провели в Гоґарт-хаусі, на Передайз-роуд, 34, звідки до К’ю було недалеко — спокійною ходою.
Лише 1917 року, після того як Вірджинія оговталася від одного зі своїх тяжких нервових зривів, вона разом із Леонардом заснувала видавництво, назване на честь їхнього дому. Два роки потому Вулфи надрукували в ньому оповідання, яке Вірджинія написала спеціально для цього видавництва, — «Сади К’ю» (Kew Gardens). У ньому з’являється безліч живих істот у просторі ботанічного саду: подружня пара, батько із сином, равлик, що повільно повзе по листку. І все ж до останнього абзацу відчувається, що центр уваги зосереджений у тілі одного мовчазного спостерігача, який сидить нерухомо, можливо, на лавці, мов застигла фігурка в центрі снігової кулі.
Безпосередньо перед тим, як Вулфи 1913 року переїхали до Річмонда, кілька суфражисток, які уникнули арешту й так і не були впізнані, проникли до Оранжерей орхідей у К’ю, розбили скляні стіни й знищили рослини всередині. Майже за два тижні потому, серед нічної тиші, Олів Веррі та Ліліан Лендон підпалили Павільйон із напоями в Садах. Їх затримали, ув’язнили, і вони оголосили голодування — як це тоді робили багато суфражисток. Тюремні лікарі піддали обох жінок примусовому годуванню: роти їм розпирали металевими гвинтами та вводили в горло гумові трубки. Це було не лише жорстоко, а й небезпечно — їжа легко могла потрапити в дихальні шляхи. У випадку з Лендон це спричинило запалення легенів, потім її відпустили.
В оповіданні Вулф «Сади К’ю» можна вловити тонкий відгомін тієї пожежі в Павільйоні. Двоє персонажів — молода пара на незграбному побаченні — так само незграбно вирішують, що їм слід піти «на чай, як усі люди», проте не знають, куди саме. «Де ж, власне, люди п’ють свій чай?» — питає дівчина й розгублено озирається навколо. Справді, важко пити чай у будівлі, якої більше не існує.