«Порожня чашка» або як розлука відокремлює головне від другорядного

Як розлука відокремлює головне від другорядного та чому саме недосконалість робить людину людиною

Олександр Лядов
Бізнес-терапевт

Моя дружина зазвичай забуває на кухонному столі порожню або недопиту чашку з чаєм. Начебто дрібниця, але чомусь це завжди дратувало мене.

«Невже так складно прибрати зі столу чашку?» —  пам’ятаю обурювався я. Наче одна чашка могла порушити гармонію нашої квартири та сім’ї. Ясно, що тема “хаосу та порядку” для мене важлива, а тому “чашку” потрібно вставити план опрацювання з психотерапевтом. Але зараз йдеться про інше.

Сьогодні нас із Мариною поділяють сотні кілометрів, бо я перебуваю у Києві, а дружина з дітьми — в іншій країні. Життя на самоті дає можливість облаштувати так, як мені здається найбільш правильним. Але, дивно, всі ці тижні на кухонному столі стоїть її порожня чашка, яку мені не хочеться прибирати. Звичайно, у квартирі повно особистих речей кожного члена сім’ї, а на стінах та полицях я бачу багато наших спільних фотографій. Але чомусь саме залишена Мариною чашка нагадує мені про неї найбільш пронизливо, глибоко та гаряче. Правда, дивно?

Думаючи про це, я приходжу до несподіваного (для себе) висновку, що саме недосконалість робить людину людиною. Ідеал, можливо, з багатьох поглядів корисний, прекрасний і цінний. Однак як такого життя в ідеалі немає. Адже справжнє життя — це завжди рух, зміна, трансформація з одного стану, рівня, якості до іншого. Статичність потрібна лише для перепочинку, бо закінченість чогось означає «The End». Життя —  це ніколи не найвища точка, але завжди процес.

Виходить, що те, через що ми з вами неідеальні, найяскравіше символізує іскру вітальності у нас. Кожна риса характеру, незвичайність поведінки або особливість зовнішності, будь-то подарована предками родимка або набутий шрам, наче підкреслюють: «Ви —  це Ви, а не хтось інший!». Чоловік, батько чи друг саме цю вашу несхожість виділяє, любить та цінує. Нехай навіть він, як і я, до певного часу погано це усвідомлює.

Розлука, тим більше через війну, відокремлює головне від другорядного. Виявляється те незриме, що, як спляча нирка, лише чекало своєї пори. Деякі речі, як у прикладі вище, можуть навіть поміняти свій знак на протилежний. Нам відкривається «такість», тобто шанс побачити, кого і за що ми любимо (і ненавидимо), а також — хто ми насправді є.

Джерело: Facebook