Повернути контроль над власним життям після полону та тортур: як спілкуватися родинам з близькими після звільнення

У перший час після повернення з полону людина відчуває радість і не усвідомлює, що саме звільнення є дуже великим стресом для неї. А далі, після отримання медичної допомоги та надання свідчень спецслужбам, вона повертається додому. І після цього неможливо спрогнозувати, як триватиме адаптація до буденного життя. Військові психологи зазначають, що інколи шлях відновлення може тривати роками. Як родина може допомогти близькій людині швидше відновитись? Які знання допоможуть разом з лікарями подолати близькій людині  важкі фізичні та емоційні травми?

Після полону люди гостро відчувають зайвий  контроль

Тетяна Сіренко, психологиня-травмотерапевтка центру реабілітації ветеранів «Лісова поляна»

Тортури або катування – це будь-яка дія, якою особі навмисне приносять фізичний та моральний біль. Це здійснюється з конкретною метою — мусити потерпілого або іншу особу здійснити вчинки, що суперечать їх волі: отримати від нього або іншої особи свідчення або зізнання. Мета ката може бути навіть безглуздою. Тортурам піддають не лише полонених —  військовослужбовців, нацгвардійців та озброєних активістів, але й заручників – цивільних людей, захоплених на окупованих територіях. Надалі колишні бранці стикаються з дилемою. У них виникають труднощі з тим, щоб взяти на себе відповідальність. Адже за будь-який вибір їх карали. Гематоми, садни, забиття, рани, шрами, опіки від цигарки, гарячої води чи символу таврування, переломи, збиті суглоби – це видимі наслідки катування. Про це можуть запитувати — і це є тригером. Наслідки тортур дуже тривалі у часі, бо і фізичне ушкодження, і психологічні травми вимагають довгого супроводу та комплексного лікування.

Роль психолога на кожному наступному етапі має відмінності. Одразу після звільнення – це самоосвіта, коли ми пояснюємо, чого можна очікувати впродовж наступних місяців, з якими несподіванками можна зустрітися та на які симптоми варто звернути увагу. В роботі з потерпілими від тортур дуже важливо враховувати травма-інформований підхід, який базується на правах людини. Зазвичай психолог у мирний час не користуються цим підходом. Але в роботі з людьми, які перебували у полоні, це важливо, бо психолог повинен повернути людині віру, що в неї є права. Існує міф у потерпілих від тортур, що їх будуть розпитувати. А насправді все виглядає інакше. Психолог зменшує симптоматику збудливості, допомагає подолати розлади сну. Ми вчимо контролю симптомів, щоб зменшити їх негативний вплив на життя. Родині не варто змушувати та тиснути на людину. Не варто говорити, що «тобі обов’язково потрібно», «сам не впораєшся», «тобі потрібно до психолога, бо ти не впораєшся сам». Не треба і нав’язувати, йти до психолога чи ні, до кого саме звернутись та коли. Адже надання права вибору – це вже важлива частина терапії.

Родині варто слідкувати за безперервністю переходу на різні ланки лікування. Люди після довгого перебування у полоні та тортур можуть відключатись від довіри, емоційної прив’язки та легко обривати контакт. Лікаря, як наявника певної влади, пацієнт може асоціювати з катом, особливо якщо є те, що нагадує про це – наприклад, рушник, колір стін кабінету. Родині пацієнт швидше скаже, що його дратує та заважає встановленню контакту. Коли лікар направляє пацієнта до наступного фахівця, то він дуже часто з першого разу до нього не доходить. Цього не варто припускати. Як і те, що з новим лікарем також треба встановлювати новий контакт. Якщо не сформувати довірливих стосунків, то лікування може не відбутися. Після тортур люди можуть дистанціюватись від власного тіла, витримувати високий рівень болю, тобто можна пропустити симптоми багатьох гострих станів – від інфаркту до апендициту.

Родина має сильний вплив. І для багатьох, кого чекали з полону, це було надзвичайним ресурсом, за який люди там тримались. Дуже важливо забезпечити достатньо комфорту в побуті. Йдеться не про лакшері-умови чи все робити за людину. Тут йдеться про перебудову побуту. Придивляйтесь, що зберігає спокій, а що дратує. Зазвичай, після полону люди гостро відчувають зайвий  контроль. Постійно зачинені чи навпаки відчинені двері — такі дрібнички могли буть ресурсними до полону, але після полону можуть стати тригером, який запускає неприємні спогади. Є люди, які не хочуть, щоб близькі знали, що вони пережили, та травмувались цими розповідями. Для духовної складової є також важкі наслідки. Зовні колишні бранці прагнуть уникати зайвого спілкування, але парадокс ситуації полягає у тому, що самостійно зцілитись вони не можуть. Щоб родина не казала, він буде кивати головою, але не усвідомлювати зміст слів, які чує. Важливо повернути вашій близькій особі гідність, бо людина відчуває сором через те, що з нею сталося, хоча особисто  в цьому не винна. Для подолання сорому варто говорити: ти тоді не міг контролювати свої реакції, бо це не передбачено природою.

Крапельниці чи шприци можуть стати тригерами, бо багатьом у полоні кололи якісь речовини, після чого вони не пам’ятають подальших подій

Наталія Зарецька, військова психогиня

Родині треба обережно помічати, що викликає тривогу, та питати дозвіл на надання допомоги: підвезти до лікарні, піти разом чи ні. Наприклад, крапельниці чи шприц можуть стати тригерами, бо багатьом у полоні кололи якісь речовини, після чого вони не пам’ятають подальших подій, поки не прокинулись. Після катувань електрикою колишній бранець може відмовлятися від ЕКГ, бо це нагадує тортури, або проходження МРТ та КТ —  через замкнутий простір у капсулі. Звільнені можуть втратити відчуття часу та простору через тривале перебування в ізоляції у невідомому для них місці. Як наслідок — їм важко зрозуміти, скільки потрібно часу, щоб доїхати від дому до зазначеного місця.

Відсторонення, стрес та апатія – це невидимі супутники, з якими бореться ваша близька людина. Відсторонення може бути ознакою напруги чи травматизація. Людина усвідомлює та приймає втрати побратимів по підрозділу. А переживання  втрати має певні етапи та динаміку. По суті треба побути на самоті з самим собою. В цей час людина закривається оболонкою чемності, якою ти створюєш особистий простір. Війна триває – і знову хтось загинув. І щоб прийняти вже нові втрати, також потрібен час. Тож не варто лізти в душу, поважайте приватний простір. Слова теж дуже ранять. Фрази про те, як мені тебе шкода, краще  замінити своїми короткими розповідями про події в родині, у знайомих, про свої почуття, поки ваш рідний був у полоні. З часом крок за кроком складеться пазл того періоду життя, поки людина через полон не мала інформації ні про кого. Стрес, крім психологічних нюансів, має фізіологічні прояви. Найкращим лікуванням стануть фізичне навантаження, що допомагає знизити кількість адреналіну, та душ. Стресував – запропонуйте виконати будь-які вправи та прийняти душ чи ванну. Апатія — це неготовність прийняти реальність, якою вона є. Багато хто ховається від неготовності не під ковдрою в ліжку, а за активною діяльністю – починає волонтерити, занурюється у власну справу, починає малювати.

Якщо ви бачите, що у звільненого з полону виникли проблеми зі сном, він агресивно на все реагує чи постійно в апатії, поясніть та навіть покажіть в Інтернеті статті чи програми на Ютубі, що йому допоможе психолог. До нього треба звернутись, щоб спати. Також варто поспілкуватись з колишнім полоненим, який мав аналогічні проблеми, та може порекомендувати спеціаліста. Адже зазвичай родини полонених згуртовані у соцмережах та активно діляться досвідом.

Варто продовжувати традиції, які були у родині до полону

Наталія Підлісна, психологиня

У людей, які пережили полон, виникають два типи конфлікту. Перша ситуація — коли постраждалі не дозволяють контролювати себе, але при цьому вони самі намагаються контролювати всіх. І друга — дуже часто людина думками кудись поринає і мовчить годинами, закривається у кімнаті. Така поведінка є нормальною, бо людина переживає свою травму, свій травматичний досвід, тому варто встановити базову довіру. Доведеться чекати, поки вона не перетравить це на самоті. Бо деякі люди тільки на самоті можуть знайти психологічні ресурси у собі. За дві доби нічого не минеться. На це підуть і місяці, і навіть рік.

Полон та знущання в окупації також спрямовані на руйнування особистості та втрати почуття захищеності. Через це людина довго не почуває безпеки після звільнення. Виникає постійна фонова тривога, що зараз щось станеться. Немає довіри не те, що до світу, а до самого себе. Той, хто пережив полон та окупацію, бояться планувати, бо прийдуть та зруйнують, немає для чого те робити. Вони відчувають сором за сам факт потрапляння у полон. Вони мають почуття провини за те, що вже на волі, а хтось з побратимів ще там залишився. Люди зовсім не хочуть говорити про пережите. Виникає дисоціація – захисний механізм психіки, коли людина вважає, що це сталось не з нею, а з кимось іншим, щоб не було таких болісних емоцій. При спілкуванні з тими, хто пережив тортури, важливо наголошувати, що зараз вони у безпеці, бо поруч друзі, родина. Друзі повинні бути емпативними, продовжувати традиції, які були до полону. Наприклад, якщо ви щосуботи прибирали разом будинок – прибирайте, якщо щонеділі були шашлики – смажте шашлики. Так виникатиме цілісний зв’язок з минулим.  Але в перший час після звільнення не орієнтуйтеся на минулий смаковий досвід. Спитайте: «Чого тобі хочеться. Можливо, цього разу тобі підсмажити ковбаски?».

Ще дуже важливо включитись у громадське життя, бо повинні з’явитись нові смисли, ресурси. Але, коли людина приїздить з полону, вона немає документів, роботи чи справи до душі. Постраждалому варто повернути почуття людської гідності – варто говорити, що його поважають, що головне, що він вижив, що вдячні за його внесок у те, що ми живемо у населеному пункті, який вцілілий.

Виплати є коштами військовослужбовця, а не його дружини чи батьків

Богдан Охріменко, представник Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими

Військовослужбовцям нараховують зарплату, коли вони перебувають у полоні та зникли безвісти. Це робиться для того, аби їх родини не залишились без засобів до існування. За процедурою, батьки чи дружина звертаються до командира частини з заявою. Родина отримує доступ до коштів – щомісячне грошове забезпечення плюс надбавка за участь у бойових діях у розмірі 100 тисяч. І в нас вже були випадки, коли після полону військовослужбовець питав командира: «Хто вам дав право давати родичам доступ до моїх грошей?». І формально він має рацію, бо це — кошти військовослужбовця, а не його дружини чи батьків.

Були сумні випадки, коли ми юридично повертали до життя військовослужбовців, які були вже визнані загиблими у судовому порядку. За показами свідків, міна потрапила в окоп, де перебував військовослужбовець. Через бойові дії туди ніхто не зміг дістатись, щоб впевнитись, що військовослужбовець ще живий. За показами свідків-побратимів, оформили документи за фактом загибелі. Родина звернулась до суду, отримала пакет документів про смерть та компенсацію у розмірі 15 мільйонів. А виявилось, що військовослужбовець з пораненням потрапив у полон. І коли він повернувся, йому доводиться розв’язати три питання. Перше – юридичне повернення  з того світу, а в нашій країні це той ще квест. Друге питання – це відновлення документів та отримання  всіх кошти, які йому належні з дня потрапляння до полону. І третє питання – чи повинна родина державі повернути 15 мільйонів, отримані за загиблого?

Є проблеми комунікацій звільнених військовослужбовців, їх родин з військовими частинами, бо під час воєнного стану певні можливості обмежені. Адже частина повинна виконувати свою основну функцію – захист України. І через це почались проблеми і з оформленням довідок, і з отриманням коштів. В Координаційного штабу проблем немає, але в родин вони є, хоча місце постійної дислокації частин не на лінії вогню. Тож багато чого зводиться до байдужості у спілкуванні з людьми.

Кожна родина, в якої зник безвісти військовослужбовець, повинна скласти заяву до Національної поліції, щоб відкрити кримінальне впровадження. З цим є проблеми, бо вони відкриваються за територіальною підслідністю – наприклад, зараз це пекельний Бахмут. І якщо родина проживає у Чернівцях, вони вимушені комунікувати із слідчим, який перебуває у Краматорську. І завдяки тому, що після полону військовослужбовці у Полтавській області проходять лікування та декомпресію, то Міноборони за один день з ЄРДР одразу знімає велику кількість людей. Завдяки цьому полонений та члени його родини не повинні бігати, щоб закрити кримінальне провадження, поновити паспорт, свідоцтво водія, банківські карти. 90% бюрократичних проблем, з якими приходять люди у будь-яке наше представництво, вони вирішуються на місці впродовж одного відвідування. У складніших випадках родині виділяється консультант для індивідуального супроводу. І в нас є системні випадки, коли ми не могли розв’язати питання, бо треба вносити зміни на законодавчому рівні. Бо те, що працювало у мирний час, під час війни не працює.

Майже всі військовослужбовці, які повертаються з полону, є катованими

Володимир Петухов, заступник начальника науково-дослідного відділу Науково-дослідного центру гуманітарних проблем ЗСУ

Реінтеграція тих, хто був в ізоляції, – це комплекс заходів щодо відновлення психічного та фізичного стану, соціальної адаптації особового складу, який перебував в ізоляції на території противника чи у полоні. Родинам варто усвідомлювати сутність цього процесу. Система реінтеграції звільнених з полону має 4 стадії: медичне обстеження після сортування лікарями та надання медичної допомоги, психологічна оцінка та постізоляційна декомпресія; дебрифінг ( вивчення досвіду) та соціально-правова підтримка військовослужбовця та його родини.

Майже всі військовослужбовці, які повертаються з полону, є катованими, але їх стан здоров’я — різний. Після обстеження та медичної допомоги не всі психологи готові спілкуватись з такими пацієнтами. Фізично військовослужбовці можуть бути здоровими, але є втрата почуття свого я. Деякі вважають, що їм постізоляційна декомпресія не потрібна, і одразу їдуть до підрозділу. Але потім з частини нам телефонували та пропонували забрати військовослужбовця. Це свідчення того, що постізоляційна декомпресія потрібна, як невід’ємна складова відновлення. Наступним кроком  є дебрифінг – це узагальнення досвіду з метою створення та впровадження системи виживання у полоні. Після повернення наших військовослужбовців опитують як з метою отримання розвідувальних даних, так і вивчення досвіду виживання для подальшого складення рекомендацій та навчання особового складу, адже найціннішим є життя та здоров’я військовослужбовця. Йдеться про систематизацію інформації, завдяки чому вони вижили — ухиленню від контакту з противником, протидії противнику тощо. І в кінці цього шляху реінтеграції військовослужбовці за висновками військово-лікарської комісії або повертаються до служби, або до цивільного життя. Стратегічна мета реінтеграційного процесу – повернення військовослужбовця до суспільства, родини та, якщо стан здоров’я дозволить, до військової служби.

Навіть обійми, звичні до війни, можуть налякати через несподіваність

Ганна Мокроусова, керівниця ГО «Блакитний птах»

Члени нашої організації працюють з полоненими з 2014 року. І ми надаємо психологічну, юридичну та соціальну допомогу як полоненим, так і родинам полонених та зниклих безвісти. Працюємо комплексно. Почну з аналізу стану родин полонених. Спочатку родина переживає шоковий стан. Бо навіть зараз страшно уявити, що когось можна утримувати у полоні. І вони навіть не знають, куди телефонувати, до кого звернутись. Цей стан шоку триває понад тиждень. Тому після звернення до нас ми ще спостерігаємо тиждень. Коли йдеться про похилого віку батьків, варто слідкувати, що вони їли. Спали. Інколи розпитуєш, а вони їли чотири доби тому. Треба не лише вірити, але й піклуватись про себе. Другий етап – віра у дива. Тут є ризик зустріти шахраїв, які ще їх накручують, що їм ніхто не допоможе, ви нікому не потрібні. Так формується недовіра до всього світу. А потім родини полонених та зниклих безвісти складають звернення до всіх установ, що вимагає законодавство. Але пекло не закінчується, бо цього їм замало. І вони починають робити те, чого не потрібно, бо вони не витримують того, що залишаються наодинці з цією проблемою. Родинам потрібно, щоб з ними був хтось поряд. Крім роботи держави на повернення, вони повинні відчувати, що вони не одні.  До 2022 року родини відчували себе безпорадним. Їм здавалось, що ніхто нічим не займається. Але зараз ситуація ще складніша. Зустрічі з міністерствами вкрай важливі – це запит про те, що їх бачать та про їх родину пам’ятають. Родини переживають не тільки психологічний стрес. Дуже часто в цьому стресі їм потрібна допомога у розв’язанні елементарних питань – переоформлення виплат, придбання ліків. Ще гірше, коли на родину лягають обов’язки тої людини, яка пішла воювати. Найпростіший приклад – нарубати дрова. Ми кажемо, що будемо з ними, поки їх син чи донька не повернуться з полону. І у такому стані люди зустрічають свого звільненого з полону родича. Зрозуміло, що обидві сторони потребують допомоги.

Після звільнення з полону ми, як громадська організація, починаємо працювати з пацієнтом після отримання ним першої допомоги. В сучасній історії психології немає такого досвіду, щоб звільненій людині доводиться одразу все згадати та дати свідчення. Бо з часом цей процес пригадування буде більш болючим. Тому наш досвід є унікальний. Після полону звільнені дають свідчення, проте досвід, який в них є, ми одразу оформлюємо належним чином для суду. А далі починаються проблеми — ресурсу для довготривалої реабілітації немає. Наявні центри переповнені. Є навіть черга. Важко надати і реабілітацію цивільним особам, які перебували у заручниках, бо МВС та Міноборони цією категорією не опікується. Але декому потрібна після реабілітаційних заходів ще додатковий певний супровід та відновлення. Родина має розуміти, що дорога людина під час полону не мала контролю над власним життям, саме тому взаємостосунки можуть змінитися. Навіть обійми, звичні до війни, можуть налякати через несподіваність, адже під час ізоляції кати його хапали без попередження.

Фахівці при цьому закликають не ставитися у щоденному житті до звільнених, як до хворих. Їм потрібна родина, яка посприяє поступовому поверненню контролю над власним життям та людських прав. Адже  військовослужбовці після перебування у полоні можуть дивитись людям в очі з гідністю. Державна політика та громадська думка одностайні: перебуваючи у руках ворога, вони залишились військовослужбовцями, які проходили службу у надважких умовах. Цей підхід України до своїх захисників кардинально відрізняється від рашистського та радянського, які вважають своїх полонених зрадниками.

Тетяна Марінова