PR під час війни: як українська агенція «ВАРТО» будує власний успіх

Засновниця та СЕО агенції комунікацій «ВАРТО» Наталя Холод визначила стратегією на цей рік — стати PR провайдером  №1 для іноземних компаній, які хочуть увійти в Україну після перемоги. Флагманський продукт — мультиінструментальна комунікаційна стратегія — справив вау-ефект на бізнес з Європи, США, Канади. А Womo.ua цікавили не лише нові тренди у PR-світі від Наталі Холод, але і почуття матері чотирьох доньок, яка понад два роки живе на дві країни…..     

Особливо я переживала за нашу другу доньку, бо вона дуже емоційна дівчинка. Коли я в черговий раз будила її вночі, вона почала захлинатися від істерики

Де зустріли 24 лютого 2022 року?

Ранок 24 лютого я зустріла у Києві з родиною. Я належала до тих людей, які вважали, що вторгнення не відбудеться, бо ми живемо у цивілізованому світі. Тому була абсолютно внутрішньо непідготовленою, бо, на мою думку, ніякої війни у XXI сторіччі у Європі бути не може.

Розбудив мене о 5:30 дзвінок куми, яка є мамою трьох дітей. Чоловік вже не спав, а моніторив новини та просто вирішив поки не будити мене. Перше, що я зробила, — записала відеозвернення до команди агенції та надіслала його у спільний чат. Потім зв’язалася з батьками.

Мій чоловік є дуже прагматичною та системною людиною. Він до новин зі США, які попереджали про війну та евакуювали своїх дипломатів, ставився більш серйозно, ніж я. Тому він готувався до початку війни: розробляв різні плани, читав фахову літературу про особливості поведінки людей в екстремальних умовах. І одна з тез, яку він розповів: у перші дні війни під час паніки багато людей можуть постраждати якраз через хаос під час виїзду на дорогах, у тисняві. Тож перші дні ми перебували в Києві. Тривоги слухали, спускалися весь час до підземного паркінгу. Але вже за дві доби побачили, як сильно ці тривоги впливають на наших дітей. Особливо я переживала за нашу другу доньку, бо вона дуже емоційна дівчинка. Коли я в черговий раз будила її вночі, вона почала захлинатися від істерики. Тоді я сказала чоловікові: якщо ми й далі затягнемо з виїздом, то потім будемо дуже довго вирівнювати ситуацію з емоційним станом дітей.

В американській компанії, в якій працює мій чоловік, вже був підготовлений план Б. В Яремчі для співробітників орендували певні будинки. Ми виїхали туди 28 лютого. Нам виділили дві кімнати, де ми були всі разом: я, чоловік, четверо дітей та кіт. Там було безпечніше, але не було кухні, можливості прати речі…

Ми приїхали у Любляну, і нас прийняли тут дуже добре

Коли з’явилась думка виїжджати з дітьми за кордон?

У нас чотири доньки, тому чоловікові його колеги сказали: «Костю, ну ти взагалі ж офіційно виїзний, бо є батьком чотирьох дітей. Навіщо ви тут сидите?». Та і ми розуміли, що родини інших співробітників з Києва або інших міст України могли б приїхати та жити у двох кімнатах, які ми займаємо. А поки немає куди їм їхати, то вони залишаються під обстрілами. Тож ми родиною вирішили тимчасово виїхати за кордон.

До війни, ми дуже багато подорожували родиною, і завжди обирали довгі, далекі мандрівки: Індія, Малайзія, Південна Америка. Але у нас ніколи не виникало думок про еміграцію. Ми майже не мандрували Європою та не мали друзів, які могли б нас прийняти. Тож мій чоловік сів і зробив аналітичне дослідження, у якій країні нашій родині може бути найзручніше облаштовувати життя. Він взяв за критерії ВВП, рівень знання англійської мови та близькість до України, бо ми не хотіли відриватися від батьківщини. Через добу аналізу запропонував Словенію — невелику країну з населенням близько 2 мільйонів мешканців. Вона дуже екологічна, дуже гарна та компактна. Ми приїхали у Любляну, і нас прийняли тут дуже добре. Словенці чудово володіють англійською мовою, ми також почали вивчати базові фрази словенською.

Який у вас офіційний статус?

Ми маємо тимчасовий захист, але не користуємося пільгами та коштами, які передбачені цим статусом. Це була наша свідома позиція: поки ми можемо утримувати себе самостійно, ми це робимо. Чоловік має роботу, працює на закордонному ринку. Я дистанційно керую своєю агенцією в Україні, ми працюємо та активно розвиваємося.

Які рішення на грані фолу вам довелося приймати як власниці агенції комунікацій «ВАРТО»?

Це рішення, продовжувати роботу, коли клієнти через війну зупинили наші контракти.  Нашій агенції вже 19 років, і ми починали свою роботу як агенція антикризових комунікацій. Цей досвід допоміг розробити план дій на початку повномасштабного вторгнення, утримати команду та протриматися перші місяці, коли наші клієнти зупинили роботи по маркетингу та піару. У перші три місяці ми придумали та реалізували проєкт «першої комунікаційної допомоги бізнесу» — допомогли відновити комунікації 24 українським та міжнародним компаніям. Але загалом за результатами першого півріччя бізнес грошей не заробляв.

У нас команда на 98% складається з жінок, колектив є досить стресостійким

Якими були кадрові втрати у вашій компанії?

Не масштабні. У нас команда на 98% складається з жінок, колектив є досить стресостійким. Перший час команда була навантажена роботою в нашому благодійному проєкті комунікаційної допомоги підприємствам — команда була сфокусована на ньому і дуже за це трималася. Ми з усіх сил підтримували звичну рутину: проводили щоденні координації, вели план-графіки, звітували компаніям, яким допомагали підтримати та відновити комунікації, так само ретельно як зазвичай звітуємо клієнтам. Для людей робота стала «острівцем стабільності», де все відбувалося майже за звичним графіком.

Чи довелось вам стикнутись з репутаційною кризою з боку команди?

Ні, бо у нас в ДНК «ВАРТО» закладені чесні та навіть відверті комунікації. Всі усвідомлювали ситуацію у компанії. Я пояснила, що через невизначеність доведеться на 50% скоротити зарплату, щоб резервного фонду агенції вистачило якнайдовше, разом з керівниками розробила план дій, щоб стабілізувати фінансову ситуацію. Комунікувала з командою щоденно. Звільнення за той час було лише одне, бо людина почала «розгойдувати човник», за який ми всі трималися. Я запропонувала не розхитувати ситуацію — і ця людина по-хорошому сама пішла.  Релокація співробітників не заважала нам якісно працювати дистанційно, тому що ми цьому навчились ще за пандемії. Працювали з різних міст України та навіть країн світу — Хорватія, Туреччина, Словенія.

Сьогодні ті, з ким ми працюємо за межами країни, — це великі іноземні компанії, яких цікавить Україна, і які розуміють, що їм потрібно розбудовувати свій імідж тут

 Чи звертаються до вас закордонні компанії, які планують відбудовувати Україну, маючи досвід реалізації інфраструктурних проєктів?

Це дуже влучне питання! Нашою стратегією на цей рік є стати PR провайдером #1 для іноземних компаній, які хочуть увійти в Україну після перемоги. Наш флагманський продукт — мультиінструментальна комунікаційна стратегія — справив вау-ефект на колег з Європи, США, Канади. Ми сформували круте партнерське ком’юніті з агенціями з різних країн світу, розглядали різноманітні формати співпраці. А далі почали дивитися, який бізнес може бути нам цікавий, як клієнти. Сьогодні ті, з ким ми працюємо за межами країни, — це великі іноземні компанії, яких цікавить Україна, і які розуміють, що їм потрібно розбудовувати свій імідж тут. Одним з таких клієнтів є міжнародна інвестиційна компанія, яка вже відкрила свій офіс в Україні. І ми починаємо працювати над побудовою їх іміджу та репутацією. Оскільки інвесторів буде багато, їм доведеться конкурувати — хто для України більше важить, кого краще знають та мають довіру. Для розширення кола таких клієнтів ми активно беремо участь у міжнародних форумах з розбудови та залучення інвестицій в Україну, і регулярно моніторимо, які великі компанії будуть заходити самостійно.

Чи зріс попит на піар-послуги в самій Україні?

Зазвичай під час криз спочатку скорочують витрати на піар, потім — пряму рекламу та маркетинг. Під час повномасштабного спочатку зупинилося дійсно все — деякі дослідження фіксували, що 40% рекламних, маркетингових та PR агенцій зупинили роботу та не відновилися після 24 лютого. Однак і відновлення галузі почалося досить стрімко. З найчастіших запитів, які були у 2022 році — адаптація та трансформація комунікаційних стратегій для роботи в умові воєнного стану. Я пов’язую це з тим, що з перших днів війни всі побачили: битви виграють не лише зброєю, а ще й правильно побудованою комунікацією. Від того, що та як сказано, залежить настрій суспільства, залежить рівень готовності партнерів виділяти кошти та зброю.

Чи збільшуєте ви команду зараз? Чи є кадровий голод у вашій галузі?

Я пишаюся тим, як команда «ВАРТО» витримує цей марафон. Зараз ми активно масштабуємо колектив. HR-відділ агенції регулярно робить зріз по галузі, і ми бачимо, що ринок креативних індустрій має великий попит на спеціалістів — і великий дефіцит. Оскільки в нашій галузі велика частка профі з освітою та мовами, багато кваліфікованих, досвідчених фахівців виїхали з України або почали продавати свої послуги іноземним кампаніям. Ми постійно в пошуку талантів, бо задач й потреби в якісному PR у наших клієнтів багато.

Команда складає комунікаційну стратегію та тактичний план реалізації на 12 місяців

Наскільки через виснаженість людей загострилось питання роботи вашої команди онлайн та офлайн?

У нас гарно побудована система дистанційної роботи. Саме тому ми були готові брати на роботу фахівців з будь-яких міст. Зараз 90% команди працює в Києві в гібридному режимі: два дні у нас є обов’язковими для відвідування офісу. Бачимо, наскільки позитивно це впливає на моральний дух колективу. Є колеги, які попри можливість дистанційної роботи, ходять на роботу щодня за власною ініціативою. Команді легше креативити, створювати нові колективні рішення, проводити мозкові штурми, перебуваючи у творчій атмосфері, і я бачу, що працездатність і ефективність вище. Ми заряджаємося один від одного, від цієї атмосфери створення чогось нового разом тут і зараз.

Український бізнес через свою неготовність до війни припустився тотальної репутаційної втрати — як роботодавець, як партнер.  Чи відчуваєте ви за кількістю клієнтів, що на репутаційні ризики компанії почали зараз закладати більше кошти під час планування?

У нас інший підхід, ніж пропонувати клієнту закладати гроші на «погашення пожеж». Коли «ВАРТО» починає роботу з брендами, команда складає комунікаційну стратегію та тактичний план реалізації на 12 місяців, в якому прораховуємо всі інструменти. І наші клієнти мають повну картинку: якими інструментами ми працюємо, чого маємо досягти щомісяця і скільки на це треба грошей. Під час планування бюджетів ми рекомендуємо будувати систему роботи так, щоб репутаційним ризикам максимально запобігати, а якщо трапляються — швидко нівелювати. А для цього треба потужно та системно працювати над фундаментом своєї репутації.

Побудова бренду роботодавця — один з найпопулярніших запитів

Який ще є частий запит від бізнесу, крім подолання репутаційної кризи?

Сьогодні побудова бренду роботодавця — один з найпопулярніших запитів, бо компаніям важко утримувати команди в тонусі. Раніше вважали, що наймання людей є роботою тільки фахівців HR-департаменту. Зараз формується розуміння, що без сильного бренду роботодавця HR не зможуть тримати великі команди та швидко наймати нових людей. Люди обирають роботу за трохи іншими критеріями, більш вимогливо. Важливими є цінності працедавця, людяність, чесність та щирість у побудові комунікації з командами. Люди хочуть розуміти, що відбувається у компанії. Тож тепер клієнтами «ВАРТО» є не лише маркетологи, СЕО чи піарники, а й НR-директори, разом з якими ми розробляємо систему комунікації бренду роботодавця всередині компанії та назовні.

Є нові тренди й у продажах. Вартість (продукту чи послуги) має значення, але споживач, роблячи покупку, хоче знати громадянську позицію компанії. Саме тому брендам дуже важливо звучати. Бізнес зрозумів: якщо буде економити на піарі, не розповідатиме про свої активності для наближення перемоги — всі інші напрямки будуть даватися дуже дорого. Реклама — не так сприятиме зростанню продажів, партнери — не так активно йтимуть на співпрацю. Ось чому цінність комунікацій зросла.

Урядовці  люблять звітувати про зростання кількості нових підприємств. Ви це відчули?

Нові бізнеси є у переважній більшості малими підприємствами. А наші клієнти — це великі та середні компанії, які витрачають на комунікації понад 5 мільйонів гривень на рік.

Наскільки релокація ваших клієнтів вплинула на зміст співпраці?

У нас є такий кейс. Наш клієнт із Запоріжжя евакуював виробництво до Тернополя. Після переїзду виникла потреба у працівниках, аби відновити роботу та запустити потужності. Фактично завод будували «з коліс». Ми впроваджували піврічну багатовекторну інформаційну кампанію, будували гарні комунікації з регіональною владою, місцевою спільнотою для того, щоб компанія швидко стала «своєю» на новому місці.

Ви задоволені фінансовими результатами роботи компанії впродовж двох років війни?

У нас в агенції внутрішній рік обліковується з 1 квітня до 31 березня. За перший рік великої війни фінансовий результат мінус 11% обігу наданих послуг у порівнянні з довоєнним роком. Проте вже наступний рік ми завершили зі зростанням у 47,5%  у порівнянні з довоєнним періодом. Позитивна тенденція є, головне не розслаблятися і рухатися далі.

Коли донька сказала: «Мамо! Привітай мене, я на трійку написала контрольну», то я шоковано запитала: «За трійку вітати?»

Оскільки ви вже два роки живете у Словенії. Чи адаптувалися за цей час діти у навчальних закладах, чи знайшли друзів для спілкування?

Наші доньки дуже комунікабельні. Процес адаптації їм спростив той факт, що наші школярики всі з гарною англійською. Коли ми тільки приїхали до Словенії, діти навчалися дистанційно в київському Європейському колегіумі. Молодшу, якій було на той момент 4 роки, ми віддали до садочка. Ми думали, що мовно вона найшвидше адаптується. Але саме вона більше всіх хоче назад в Україну, де її мову всі у дитсадочку розуміють. І, як це не дивно, вона до дрібниць пам’ятає, що у квартирі в Києві у нас великий акваріум з рибками, за яким вона скучила.

Середні доньки, 13 і 14 років, почали навчання у місцевій школі, залишаючись до цього і в українській. Вони вже два роки одночасно навчаються в Україні та Словенії.

Словенська та українська мови мають певну схожість відсотків на двадцять. Тож вчити словенську треба. Нову мову легше всіх опанувала наша третя донька, у неї на момент переїзду рівень англійської був середній. А дві старші доньки, які краще говорять англійською, повільніше вчать словенську — бо вони частіше спілкуються з однолітками саме англійською.

Звичайно, без нюансів не обійшлося. У Словенії в школах п’ятибальна система, яка оцінює знання у відсотках засвоєння. І двійка є нормальною оцінкою, яка означає, що учень знає 50% від викладеного. З такою оцінкою в табелі переводять в наступний клас. Словенські діти, отримуючи двійку, ставляться до цього нормально. Але ви уявляєте нашу з чоловіком реакцію, коли наші діти вперше принесли двійку?

Коли донька сказала: «Мамо! Привітай мене, я на трійку написала контрольну», то я шоковано запитала: «За трійку вітати?». А дитина мені каже: «Мамо, весь клас написав на двійку, а трійка лише у мене та двох відмінників». Ми з чоловіком до цього ще звикаємо, хоча усвідомлюємо, що задаємо дітям високу планку у навчанні.

Старша донька не пішла в словенську школу, тому що в неї у 2022 році був 11-й клас, і вона його закінчила онлайн. Вона вступила безплатно до Люблянського університету, який входить у ТОП-300 найкращих університетів світу. З цікавинок: студенти мають дві спроби безплатно перескласти екзамени, а вже четверта коштує 200 €.

У словенській шкільній освіті є сенс перебирати досвід виїзної школи —  клас на тиждень разом зі вчителем виїжджає в гори чи на узбережжя в спеціальний шкільний кемп, і продовжує навчання там

Що дуже цікавим є у словенських школах, чого немає в Україні?

У словенській шкільній освіті дуже багато раціонального. Є що взяти. Є сенси перебирати досвід виїзної школи — раз чи два рази на рік передбачено всім класом на тиждень разом зі вчителем виїжджати в інше місце в гори, на узбережжя в спеціальний шкільний кемп, і продовжувати навчання там. Це зближує дітей, дає новий досвід.

Також у Словенії дуже велику увагу приділяють спорту в шкільній програмі. Наприклад, у наших знайомих першокласник (а тут в школу йдуть у 6 років) перші 2 місяці навчання щоденно з класом ходив в басейн, де навчили всіх дітей плавати, а рахувати, писати, читати в першому класі особливо не вчать. Незвично, але ж дійсно 6-річному малюку важливіше вміти плавати, ніж рахувати до 100.

Також цікаво, що є уроки господарства, де навчають дуже прикладним речам: як розбирати написи на етикетках, якими клеєм та які матеріали клеїти, як готувати різні страви. Спочатку це може звучати смішно, але потім виявляється, що діти дуже самостійні та вправні в побутових речах.

Після школи людина виходить з професією. Після 9 класу вступ до старшої школи відбувається за конкурсом, по складності — це як у нас в Україні вступити  в університет. А все тому, що старші школи вже розділені по спеціалізації й дитина отримує професію. Престиж школи визначає престиж професії, якою навчають.  Вчаться  до 13-14 класу (кількість класів залежить від спеціалізації). Після школи вже йдуть працювати. В університет особливого конкурсу немає, бо туди після школи йдуть ті словенці, хто хоче присвятити своє життя науковій діяльності.  Це прагматично і цікаво з погляду економіки країни.

Багато українських дітей у вашій школі?

У нашій школі є ще 6-7 учнів-українців, то вони між собою мають власне ком’юніті. Діти навчаються у різних класах, але дуже активно спілкуються між собою. Ще українці, які переїхали сюди раніше, організували підлітковий клуб, де щосуботи діти зустрічаються, грають, майструють, читають… Таким чином у доньок є і словенське ком’юніті друзів, і ком’юніті друзів-українців.

Я не очікувала, що мої діти зможуть самостійно впорядкувати свій розклад так, щоб вчитися одночасно в школах двох країн вже третій навчальний рік поспіль

Які психологічні зміни у дітей ви помітили?

Вони всі одночасно сильно подорослішали. Я не очікувала, наприклад, що мої діти зможуть самостійно впорядкувати свій розклад так, щоб вчитися дистанційно на відмінно в українській школі вже третій навчальний рік поспіль. Як вони це зробили, я не знаю.

Наша старша донька Дар’я, через пів року нашого перебування в Словенії пішла на роботу. Її взяли баристою в кав’ярню. На той момент їй було 15,5 років. І я зробила надзвичайно важливий висновок, який може бути корисним для всіх бізнес-мам: дитина повинна отримати перше робоче місто та попрацювати не у тебе. Важливо, щоб її оцінили незалежні люди. Якщо ти власну дитину забираєш до себе, то вона ніколи не позбавиться того, що вона — дочка боса. А коли діти йдуть на першу роботу, яка не залежить від тебе, як від мами, то, по-перше, вони починають більше цінувати себе, і почуватися на рівних, тому що мають досягнення, незалежні від статусу батьків. А, по-друге, починають усвідомлювати ціну твого досвіду і ціну твоїх порад.

І зараз я своїм дітям розповідаю про те, що найкраща історія буде у нас в компанії,  якщо ми будемо розглядати її як родинний бізнес. Десь років 5 тому я дуже активно почала систематизувати свій бізнес саме для того, щоб потім передати його у спадок дітям. Але дуже правильною є історія, що доньки мають стати крутими спеціалістками назовні — попрацювати в інших компаніях, а потім з цією крутою експертизою прийти в сімейний бізнес. Отриманими новими знаннями та досвідом на ринку вони посилять родинну компанію, і дитина завжди буде відчувати свою цінність, бо в батьківську компанію вони прийдуть вже сформованими фахівцями.

Хоча батькам іноді боляче випускати дитину назовні. Моя старша донька могла б у моїй агенції тексти писати чи перекладати, але я її відпускаю на власний шлях, який вона долає, стає набагато міцнішою особистістю та незалежним фахівцем.

Чи великою є у Словенії українська громада?

Зараз наше ком’юніті налічує до десяти тисяч осіб. Для двохмільйонної країни думаю це чимало.

Чи виходять українці на акції протесту проти російської агресії?

У Любляні, столиці Словенії, ми виходимо на акції протесту регулярно. Спочатку українське ком’юніті було взагалі запальним. Потім відбувся певний спад, але зараз знову активні українці почали виходити на масові заходи.

Поки діти святкують, ми з чоловіком фактично займаємося роз’яснювальною роботою із словенцями

Словенці розуміють, що росія розв’язала геноцид на території України?

Найчастіше зі словенцями ми з чоловіком перетинаємося в ком’юніті батьків садочка, бо є дитячі дні народження, куди нас запрошують. І поки діти святкують, ми між собою спілкуємось та фактично займаємося роз’яснювальною роботою. Наприклад, після підриву Каховського водосховища нас обурювало, що словенці не так реагують, як ми очікували. Але є певний контекст: вони фізично не можуть уявити собі масштаб такого звірства. Як ми не могли уявити, що російські танки поїдуть по вулицях міст та розстрілюватимуть мирне населення.

Декого вразили саме мої світлини. Я раз на два місяці приїжджаю в Україну на 2-3 тижні. Під час одного з візитів до Києва я сфотографувалась на скляному мосту, а наступного дня вранці зовсім поруч влучила ракета. І це була навіть для мене дивина. Не минуло і 12 годин з того моменту, як я там була. І коли ти показуєш такі світлини, розповідаєш такі рутинні, побутові історії — тоді словенці до мурах розуміють нас. Коли були блекаути, то я їм надсилала фото, як мої співробітникаи собі «Мівіну» гріли на туристичній горілці-жужику. Словенці тоді казали: «Як таке може бути у столиці європейської країни у ХХІ столітті? Як таке може бути у місті, де населення більше, ніж у всій Словенії?».

Наша агенція є амбасадором українського бізнесу та креативних індустрій за кордоном

Яку амбасадорську нішу ви для себе обрали, перебуваючи в Європі?

Наша агенція є амбасадором українського бізнесу та креативних індустрій за кордоном. Ми виступаємо на міжнародних професійних конференціях. Вважаємо, що наші іноземні колеги — рекламники, піарники та маркетологи — це потужний канал, щоб транслювати через них знання про Україну далі.

Ми з колегою щоразу починаємо свою доповідь з того, що розказуємо про нашу країну, вводимо іноземців в контекст. Спочатку демонструємо ролик про красоти України, про наші історичні пам’ятки, будівлі, національні заповідники, культуру, сучасне міське життя… Коли ми кажемо, що є однією з найбільших країн в Європі, і показуємо нашу географію, то все завжди несподіванка для європейців, бо тоді стає зрозуміло, чому ми — буфер, який захищає мир ціною життів наших людей.

В одній з міжнародних конференцій брали участь агенції з 12 країн Європи, і ми почули відверте зізнання, що вони не усвідомлювали, наскільки ми є географічно великою країною, якою величезною є територія вторгнення. Але тепер їм зрозуміло, чому нам потрібно так багато зброї, щоб її боронити. Не знали так багато цікавого про нашу країну і тепер хочуть побачити її на власні очі.

Друга частина моєї амбасадорської діяльності виростає з мого хобі. Я колекціоную старовинні вишиті сорочки та строї (повний комплект одягу) різних регіонів України. В цьому році до Дня вишиванки, за ініціативою української громадської організації «Разом», до організаційного складу якої я увійшла, ми провели освітній захід в національному музеї Словенії. На захід запросили українців, словенців, посольство. Я демонструвала власну колекцію строїв та зробила доповідь про важливість повернення до наших коренів, про українську автентичність. Захід мав високий резонанс. Українці за кордоном потребують такої підтримки, поєднання з рідною культурою. Наразі ведемо перемовини, щодо проведення аналогічних подій ще у двох країнах Європи.

Я побачила, що і зі своїм хобі можу бути корисною Україні й українцям закордоном, а отже буду продовжувати свою діяльність — розповідати активно про українську культуру,  про автентичність, надихати.

Найбільш дієвим моїм порятунком є усамітнення

За такої активної діяльності як видолали синдром вигорання?

Було і вигорання, були й кризи, тому що на початку війни я тримала компанію, бо розуміла, що на мене дивляться люди. Вони тримаються, бо тримаюсь я. А я тримаюсь, бо бачу їх і чую їх підтримку. Я знаю, як це, коли після виснажливого дня ти виключаєшся, бо не розумієш взагалі: як все це тягнути та скільки ще. А зранку прокинулася — і знову заряджаєш всіх, бо люди від тебе запалюються. Я й у музиці шукала порятунок, і у книжках, і у кіно, і у спорті, але найбільш дієвим моїм порятунком є усамітнення. Коли я відчуваю, що у мене вже моральне перенакопичення, то орендую номер у готелі на природі на два-три дні — і їду туди сама. Я вже знайшла собі відлюдкуватий готель, який дуже люблю. Люблю коли «не сезон», і я там майже одна. Цей час для мене — найкращий спосіб відновлення своїх сил. А коли я повертаюся, то почуваюся енергійною, наповненою ідеями та планами. І я дуже вдячна чоловікові та дітям за розуміння та підтримку такої моєї потреби.

Вдома я так відпочити не можу, бо для мене важливо протягом цих діб усамітнення не мати жодних зобов’язань. Коли ти вдома, то бачиш купу хатніх справ — тут можна у пралку речі закинути, тут попрасувати, тут смаколик якийсь приготувати… Оце все не про «побути з собою наодинці».

Відпочинок з дітьми я теж люблю, але з родиною я завжди сфокусована на тому, щоб подбати про інтереси дітей та чоловіка. Коли я поруч з ними, то відчуваю, що маю піклуватися про те, щоб їм було добре.

Ще мені дуже допомагає врятуватись від вигорання дорога, бо мені потрібен рух. Я дуже люблю кермувати на високих швидкостях, тому беру машину, виїжджаю на хайвей, дуже гучно включаю музику, співаю та насолоджуюсь картинкою, яка змінюється за вікном — і так можу годину їхати хоч кудись. Це дуже допомагає не накопичувати втому. Так їздити можна частенько, але я повертаюсь просто як після відпустки. І якщо я сповнена позитиву, то силами наповнюються і родина, і команда агенції, яка наближає своєю роботою нашу Перемогу. А це і є головне зараз для кожного українця.

Тетяна Марінова