Прагну достукатись до світової арт-індустрії, щоб про постраждалих в Україні не забували: про що фотолітопис війни у жанрі ню від Марти Сирко

26.04.2023

Львівська фотомисткиня Марта Сирко до початку війни понад 10 років працювала у жанрі ню. Фотографування  військових у цьому художньому напрямі завжди вважалося неанонсованим табу. Сумніви щодо здійснення такого фотопроєкту були і у майстрині. Але відвідування Лувру надало рішучості, адже у всіх музеях світу римські скульптури є найдорожчим світовим надбанням. Так Марта Сирко не лише знайшла аргументи для вмовляння моделей, але й створила підсвідому фотомову, яка була б зрозумілою у будь-якому куточку світу. Проєкт «Скульптурні» розповідає світу не лише про жахливі наслідки війни, які залишаться з нашими захисниками навіть через десятки років після її завершення. Порівнюючи тіла понівечених армійців з античними скульптурами, Марта Сирко підкреслила безцінність наших захисників для України та показала, наскільки велику ціну вони платять у боротьбі за мир у нашій державі. Про подробиці та перспективи розповіла Womo.ua.

Вперше відчула це страшне дихання війни у 2014 році на Личаківському цвинтарі

Коли для вас почалася війна?

Війна для мене почалась, коли з мого кола друзів у 2014 році в АТО загинув 20-річний юнак. І я тоді вперше відчула це страшне дихання війни, коли його ховали на Личаківському цвинтарі. У мене ніби очі відкрилися. Війна стала не якоюсь далекою на сході, а близькою. Потім ще кілька хлопців загинули. І я була вражена тим, що ми були покинуті наодинці розбиратись з ворогом, що світ мовчить, що наша армія розкрадена. Була я вражена і поведінкою деяких моїх львівських приятелів, які жили мирним життям, ніби наші друзі не загинули та війна триває на іншій планеті.

Де ви зустріли 24 лютого 2022  року?

23 лютого у моєї бабусі день народження, тож я напередодні приїхала з Києва до неї, на Волинь. Після святкування ми повертались до Львова, дорогою бачили багато колон з військових автівок, БТРів. Я такого ніколи не бачила. І всі їхали трасою на північ. Пізно вночі дивилися новини, а вже о п’ятій ранку мені зателефонувала подруга з Одеси, яка була тієї ночі черговим лікарем, і сказала, що почалася війна. Відтоді я почала працювати координатором: ми зустрічали людей, одягали, взували, розташовували. Студії, квартири львівських митців — усі приміщення перетворювалися на хаби. Моя студія розташована на Золотарі — це територія колишнього заводу, який перетворили на творчий коворкінг. Кафе на першому поверсі перетворили на їдальню, поруч звозили одяг, взуття.  Два тижні я не випускала телефон з рук. Люди приїздили у лютому-березні і по снігу йшли у капцях, нічних сорочках, на їхньому волоссі були залишки пилюки від будівельних матеріалів. Я ще займалася перевезенням котів за кордон, яких залишали ті, хто рятував дітей, бо не було дозвільних документів на вивезення тварин. Одного дня орки потрапили у нафтобазу, сталася велика пожежа поруч із нами. Моя мама обривала телефони, знаючи, що я там недалеко, бо поїхала передавати кота на кодон. Я до того ж дуже страждала від мігрені, ковтала пігулки та раділа, що їх у мене багато.

Я вражена своїми колегами-фотокорами: я не  зробила жодної світлини, а вони не випускали фотоапарати з рук від перших днів війни

Якими були перші рішення на початку війни?

Багато хто у Львові вже збирав речі, аби виїхати за кордон. Ані я, ані мої батьки не збиралися виїжджати. Я вірила, що до Львова землею орки ніколи не дістануться, бо бачила, який спротив чинять не лише ЗСУ, а передусім звичайні люди у кожному селі по всій країні. Я приймала того часу антидепресанти, тому дуже спокійно реагувала на паніку навколо.

Я була здивована, що у ті дні я фактично забула, що є фотографом, настільки сильні емоції вирували всередині. Хоча у мене техніка була з собою! Тому я у найкращому сенсі вражена своїми колегами-фотокореспондентами, які не випускали фотоапарати з рук. Вони на кожному кроці беземоційно фіксували все, створюючи правдиву хроніку життя Львова у ті дні. Дуже багато було представників закордонних фотоагенцій.  Їхня робота — це для мене щось неймовірне.

2022 рік пролетів так швидко, що, якби не календар, то не повірила б, що війна триває вже 14 місяців. Спочатку дуже загострилося питання порятунку не себе, а загального майбутнього. Це була якась ідея-фікс спочатку створити затишок для вагітних та жінок з дітьми, а потім допомогти їм евакуюватись.

До початку війни я працювала з соціальними проєктами, які були пов’язані з подоланням страхів та негативних емоцій. Я досліджувала різноманітність тілесності понад 10 років. Наприклад, робила фотопроєкт із сліпими людьми. Мій дід був незрячим. Я була з ним поруч, тому розумію, як це жити з такою людиною, коли сама є здоровою. У мене був проєкт, пов’язаний з дітьми із синдромом Дауна. Я сама хочу бути мамою, і мене дуже турбує питання генетичних захворювань. Як бути, як вибудовувати життя, якщо в родині з’являється дитина, яка має невиліковний діагноз. Дітей сонця я хотіла показати у художній красі. Тоді я знімала їх у своєму стилі, вони не позували, я просто ловила моменти, тому світлини вийшли дуже природними.

 

Дуже ретельно я досліджувала розмаїття тілесності, особливо у жінок. Вагітність, зміни шкіри через збільшення та зменшення ваги, після операцій на рак грудей, процес старіння. Все, що не сприймається соціумом, я знімала, працюючи у стилі ню навіть з літніми людьми. Кожне тіло неповторне. Люблю шукати цю унікальність і підкреслювати її. Одну з останніх світлин напередодні війни я робила з атлетом. Глядачі не могли зрозуміти, це світлина, ЗD-проєкція чи скульптура. І весь цей досвід накопичувався та трансформувався.

Яким було перше знайомство з пораненими військовослужбовцями?

У нас є Львівське комунальне підприємство «Лев», яке займається стерилізацією безпритульних тварин. Я там волонтерила три роки. І у 2018 році виникла ідея  створити соціальний календар на 2019 рік, де я знімала портрети поранених військових з безпритульними собаками. Проєкт назвали «Вірні назавжди». Я тоді вперше побачила обличчя  нашого захисника, повністю посічене осколками. Мене вразила і дуже юна дівчина з пораненнями. Так я зіткнулась саме з пораненими людьми. І я тоді зрозуміла, що не знаю, як з ними спілкуватись, як говорити про поранення і чи говорити взагалі. Просто не могла дібрати слів. І я дуже коректно з ними розмовляла, не розпитуючи про поранення та не занурюючи їх у важкі спогади.

Проєкт «Скульптурний» став результатом емоційного перевороту 2022 року. У Луврі мене вразили напівзруйновані античні скульптури. Їх вважають найдорожчими витворами мистецтва та світовим надбанням. І ці статуї дійсно викликають подив, натхнення, хоча без рук та без ніг. Автори їх такими не створювали, але до нас вони дійшли саме в такому стані. Після повернення до Львова я вирішила створити проєкт з певними асоціаціями: наші поранені захисники попри втрачені кінцівки також є цінними для світу. Тому і назву обрала «Скульптурні».

Через перебої з електрикою виникли проблеми з теплом, але хлопці з розумінням ставилися до холоду у студії

Чи важко було працювати?

Ми почали у середині грудня і потрапили в блекаути у Львові. Через перебої з електрикою виникли проблеми з теплом. Хлопці з розумінням ставилися до роботи оголеними у холодній студії. У останнього героя навіть сочилися рани під час зйомки.

Скільки зараз героїв у проєкті?

Зараз у мене сім героїв, але я не ставила за мету завершити проєкт до певної дати чи за певної кількості героїв. І тому він триває. У пошуках героя дуже допомогли соцмережі, новини, світлини. Першого героя було знайти дуже важко, бо треба було викликати інтерес до проєкту, коли ще немає що показати. Мені часто відмовляли, бо розкритися та змиритися зі своїм тілом могли не всі. Дуже допомогли соціальні мережі. З першим героєм,  Сашком Тереном, я зустрілась у реабілітаційному центрі поблизу Львова. У нього були ампутовані дві ноги. Я відразу ж забрала його до майстерні. Знімали швидко й легко, адже людина мені розкрилася. Я дуже пишаюсь Сашковими успіхами — він уже перейшов на спортивні протези. Я буду працювати, бо є люди, які звертаються. Ще двоє хлопців самі звернулися до мене, бо дізналися про проєкт.

 

 

Мої герої діляться своїми враженнями не лише зі мною чи з оточенням, а навіть у соцмережах. Вони повідомляють, що сприйняли після побачених світлин власне тіло таким, яким воно стало. Комусь подобається увага до теми реабілітації, яка активно обговорюється після оприлюднення світлин. У них розширилось коло друзів, з’явився спорт. Я кожного знімаю в індивідуальній стилістиці, тому комусь кожна світлина нагадує чи мистецтво Караваджіо, чи скульптури Римської імперії. Я прагну показати цих людей так, як я бачу їх. Але щоб при всьому арті було видно, що це справжні люди. У останнього героя навіть сочилися рани під час зйомки. Я постійно нагадую, що суспільство не може втрачати пильність до питання комфортного життя цих хлопців і дівчат, їхньої безпеки на вулицях, у натовпі. Саме тому дуже цікавими були коментарі чоловіків, які отримали поранення у 2014-2016 роках. Вони описували, що є для них толерантним, що є важким. І це дуже важливі враження, бо людина з такими травмами багато років вже прожила.

Один із героїв, який брав участь у паралельному проєкті «Неопалимі», боєць ЗСУ Ілля Пилипенко, отримав опіки, бо горів у танку. Його дуже турбує вигляд обличчя, оскільки люди довкола звертають на це зайву увагу та лякаються. А після нашої зйомки він поїхав на ампутацію ноги. Ще й пожартував, що підходить одразу під два проєкти.

Скільки жінок стали героїнями «Скульптурних»?

Зараз є лише одна жінка. Вона отримала травми у Будинку офіцерів у Вінниці, куди влучила бомба. Була ще одна героїня, яку ми відзняли, але вона заборонила оприлюднювати світлини.

Чим ви пояснюєте таку низьку залученість жінок?

У нас є проблеми, як сприймати жінку у суспільстві. Наші дівчата відрізняються від європейок. І у розумінні жіночої краси. У нас багато жінок у бізнесі. Я вражена, як вони керують великими проєктами та виробництвами. І при цьому у нас існує невизнання фемінізму через незнання, що це таке.

Зробити світлини з немовлям герой  запропонував сам

Що об’єднує усіх ваших героїв?

У кожного з них дуже активна життєва позиція. Один із них своїй дівчині зробив пропозицію та отримав згоду. Мою єдину поки що героїню обожнює її чоловік, і це почуття навіть загострилось, бо він усвідомив, що ледь її не втратив. Ще один герой Сергій втратив ногу під Ізюмом. Коли почалась війна, його дружина була вагітна другим сином. Зробити світлини з немовлям він сам запропонував. Я розумію, що з цими людьми за інших умов я ніколи б не зустрілась, але вони дуже надихають та надають наснаги до життя.

Чому «Неопалимі» став  другим проєктом, а не складовою «Скульптурних»?

Організація з однойменною назвою звернулася до мене, бо спеціалізується на медичній допомозі захисникам з опіками. Я зняла двох героїв, аби поширити інформацію, що є така організація, де людям допомагають безкоштовно. У хлопця з Дніпра 70% опіків тіла. Йому багато хто запропонував як медичну допомогу, так і грошову після оприлюднення світлин в інтернеті. «Скульптурні» та «Неопалимі» — це два різні проєкти, поєднані однією лінією — герої постраждали від війни.

Що важче для людей з травмою — зняти одяг чи показати, як змінилися їхні тіла?

Я розглядаю зйомку як знайомство самого з собою та пошук більшої любові до себе. Я думаю, що оголення дається їм важче!

Я дедалі частіше почала зустрічатись у реабілітаційному центрі з тими, хто втратив кінцівки у цивільному житті

Яким ви бачите розвиток «Скульптурних»?

Я дедалі частіше почала зустрічатись з людьми у реабілітаційному центрі, які втратили кінцівки у цивільному житті. Наприклад, дівчину машина переїхала, і їй ампутували ногу. Це не внаслідок ракетного влучання, але це теж біда, яка сталася під час війни. Я щодня на вулицях бачу людей з протезами, тростиною, у візочку. І ця реальність буде з нами багато років.

Ви свідомо почали оприлюднювати світлини в інтернеті?

Інтернет став найбільшим за аудиторією світовим експозиційним майданчиком. Але мої фотографії дуже часто блокують у соцмережах, особливо активно в «Інстаграмі». Раніше блокували за оголеність, тепер — за чуттєвий контент через шрами. Але я свідомо продовжуватиму працювати в обраному художньому стилі, бо прагну достукатися до світової арт-індустрії, щоб про цих постраждалих не забували, пам’ятали, знімали сюжети та писали статті та книжки. Бо мистецькі індустрії зазвичай аполітичні і не надто звертають на такі речі увагу, поки це не сталося з ними. А фото спричинили обговорення, на роботи звернули увагу й кілька іноземних медіа. Тема війни має бути на слуху щодня. Поки не переможемо.

Хто оплачує такі фотосети?

Ці зйомки я роблю на волонтерських засадах. Я заробляю кошти в Україні на інших замовленнях. Це і приватні фотосесії.  Ще я співпрацюю з Національною оперою та виготовляю афіші до всіх її вистав. Ця співпраця подарувала мені у квітні 2022 року презентацію робіт за кордоном. На одній зі світлин красива молода вагітна жінка, накрита жовтою тканиною. Це символ Маріуполя, де був обстріляний пологовий будинок.

Пізніше я брала участь у колаборації з готелем у інтер’єрній тематиці у Нідерландах. І вже зараз у Амстердамі триває моя файнартова комерційна фотовиставка, що складається з робіт, які демонструють мою ніжну суть — багато абстракції з квітами, водою, також є добірка жіночих портретів.

Що більше спілкування, то більше мене турбує корупція

Про що вас розпитують під час спілкування іноземці?

Коли я у Нідерландах відповідаю на запитання, то присутні дивуються, що Україна є такою великою державою, має понад 40 мільйонів населення, так близько розташована, бо межує з Польщею, а не десь між Індією та Китаєм. Були питання і менш приємні, але справедливі: а чому ваша армія в такому стані? Дякувати треба, що ми отримуємо таку підтримку, бо за кордоном люди розуміють, що жодна країна світу не має стільки солдатів, щоб дати гідну відсіч, коли з трьох боків відбувається наступ на державу, настільки великих запасів зброї з такою високою інтенсивністю обстрілів.

Що більше спілкування, то більше мене турбує корупція, яка і досі існує. Я боюся, що, не подолавши її, ми знову можемо послизнутися та зіпсувати свою репутацію великої країни, яка дала відсіч окупантам. І до нас знову почнуть ставитись з недовірою. Релігія, культура та мова — це три базові елементи нової України. Нам треба створити націю, яка буде нести у світ новий культурний контекст. Час закрити вже цю шароварщину. Чому зараз художником Богомазовим захоплюється мистецький Лондон? Його повернули у світовий контекст! А в нас його ніхто не знає, крім вузького кола мистецтвознавців. Якщо ми розвинемо власні сучасні творчі принципи, то ми розквітнемо.

Для нашого суспільства останнім часом набуває ваги позиція акторів, співаків, які життя присвятили створенню інших осіб, промовлянню чужих  думок. Чому фотографи мають менший вплив, хоча фіксують реальність у світлинах?

Інтелігенція мала  б голосно реагувати на події в Україні. І її позиція повинна бути ясною та швидкою, особливо на тлі масового інформаційного приводу. Бути не у курсі того, що відбувається у соцмережах, вже просто неможливо. Ми дуже активно реагуємо на вкиди щодо висловлювань тієї чи іншої людини з шоу-бізнесу, а новини з фронту стають уже буденністю. Голова забивається масовими зрадами, які по суті не на часі, якимось сміттям. Суперечки щодо інтерв’ю Ані Лорак після її понад річного мовчання, скандал навколо фаховості Спартака Суботи для мене дивні. Але я розумію, що це колективна розрядка після великого та тривалого періоду неймовірного напруження. Просто хтось з метою перезавантаження мозку дивиться серіал-ситком, хтось читає детектив, а хтось стежить за публічними скандалами.

Що для вас важливо довести у публічний простір, крім «Скульптурних»?

Найболючішим є питання втрат. Ми на війні втрачаємо квіт нації — людей з поглядами, ідеологією, а росіяни утилізують свій шлак з місць позбавлення волі. Я працюю у фотографії, і фахівці фешн-індустрії завжди були поза мілітарі-тематики. Але коли війна прийшла до наших населених пунктів, попри чинні контракти з світовими закордонними агентствами, наші моделі та стилісти пішли до лав ЗСУ або працювати парамедиками — прямо з показів, з фотосесій для обкладинок журналів, працюючи офіційними обличчями брендів! І вони все покидали та приїхали захищати Україну. Лев Улесов працював з Prada, Givenchy, Hugo Boss. Сергій Какула брав участь у показах Lacoste, Riot Division, Ruslan Baginskiy, Stone Island, Saucony тощо. А ще ж є Назар Грабар. Його сторінка в Instagram налічує 130 тисяч фоловерів, а в TikTok — понад 243 тисячі. Коли ці хлопці побачили вбивства мирних жителів, зґвалтування, просто не мали сил залишатися осторонь. Про дівчат годі й говорити — одні волонтерки.

Що планує надалі?

Дуже сподіваюсь, що «Скульптурні» поповниться новими героями та з часом стане великим фотоальбомом. Щодо поїздок, то наша діаспора запросила з виставкою до Канади. І я під час таких поїздок прагну розширити коло відвідувачів, аби викликати увагу не лише наших вихідців, але й канадців.

Як вплинули останні 14 місяців на вас? Чи відчули ви синдром вигорання або наслідки стресу?

У мене депресивний розлад діагностували ще до війни. Я дуже тривожна, емпатична. Переживаю за кожного героя.  У репортажі ти ловиш миттєвість кадру, а у постановочній фотографії ти сам створюєш кадр, тому я перебуваю під час зйомки у сильному стресі. Кожна з них є емоційною та напруженою. З першого дня війни я автоматично роблю те, на що спроможна, паралельно займаюсь творчістю. Емоційно я адаптувалась, але розумію, що не є зануреною на 100% у процес, бо не можу відключитись від новин, повідомлень про допомогу, що потрібні ліки чи бронежилети. Коли ти занурюєшся, треба мати чистий мозок, бути закутаним у кохання. До цього я і прагну та всіх закликаю, аби відновлювати сили!

Тетяна Марінова

 

 

 

Незламні

«А Сашка з 38 квартири разом з Богданом прибила ракета. Їм відірвало голови»: волонтерка Ольга Зайцева про життя українців у сірій зоні

Незламні

Після полону ви маєте розказати, як вас катували, бо інакше країна-агресор отримає менше покарання, ніж має: правозахисниця Юлія Полєхіна про те, як відновити права українців після неволі

Незламні

Моя мета на найближчі роки у професійній площині — притягнути рф до відповідальності не на папері, а на ділі. Я прагну і вимагаю справедливості для своєї країни і своїх людей: Ірина Мудра про створення міжнародної організації зі стягнення активів росіян та роботу у Мін’юсті

Незламні

Здавалося, що у 2017 році ставлення до жінок у ЗСУ почало покращуватись, але зараз воно погіршилося в рази: Ірина «Незламна» Терехович-Сопко про доленосні зустрічі під час війни

Незламні

Я ніколи не думала, що під час війни потрапити на війну так важко — Анастасія Блищик

Незламні

Я мріяла, щоб наша лікарня працювала з Гарвардом, Єлем, Стенфордом та Шаріте, і сьогодні це вже реальність: Мар’яна Свірчук про Національний реабілітаційний центр «Незламні», де вміють повертати людей до повноцінного життя