Прогнозоване зростання чи неконтрольований бум: як та чому пандемія вплинула на кількість випадків домашнього насильства в Україні

Та чи можливо у найближчий час розірвати коло насильства

16.06.2021

Анастасія Багаліка, оглядачка WoMo

Пандемія коронавірусу в Україні і світі вплинула на кількість випадків домашнього насильства — це факт, про який почали говорити ще у перший рік карантину. У 2020 році в Україні за домашнє насильство засудили 921 людину. Це майже вчетверо більше, ніж у 2019-му, коли таких засуджених було 225. Разом з тим за минулий рік поліція отримала майже 209 тисяч заяв про вчинення домашнього насильства. Це на 47% більше, ніж у 2019 році. Поліцейські винесли понад 42 тисячі термінових заборонних приписів. Тобто навіть не кожен четвертий виклик закінчувався виданням термінового припису — документу, що забороняє кривднику наближатися до жертви і взаємодіяти з нею. Поліція повідомляє, що на її контролі перебувають 82 тисячі кривдників. У 2021 році ситуація не змінилася. Після двох локдаунів, на початку року і у квітні, статистика звернень щодо домашнього насильства зростає ще більш стрімко, ніж торік, кажуть у громадській організації Ла Страда-Україна. У результаті за 2021 рік можемо мати навіть вищу статистику звернень. 

Як працює з викликами щодо домашнього насильства поліція? Куди йти і що робити жертвам? Що змінив у алгоритмі дій з реагування на домашнє насильство ковід? І як розірвати коло насильства? Ми запитали у тренера патрульних поліцейських Андрія Ткачова і директорки департаменту гарячих ліній Ла Страда-Україна Альони Кривуляк.

Андрій Ткачов,

викладач курсу з протидії домашньому насильству Академії патрульної поліції

Домашнє насильство і пандемія

У питанні зростання кількості випадків домашнього насильства нам слід порівнювати 2019 допандемічний рік і 2020. Ми фіксували зростання у близько 50%. Якщо у 2019 році йдеться про 142 тисячі випадків, то у 2020 — вже про понад 210 тисяч випадків. Звісно, що зіграв роль не лише карантин і те, що люди були замкнені одне з одним. Також не працювали заклади, куди можна було б піти, люди втрачали роботу, погіршувався фінансовий стан, це призводило до конфліктів і надалі до насильства. Разом із тим з 2018 року, відколи запрацювало нове законодавство, у нас в принципі зростає виявленість домашнього насильства, оскільки люди починають дізнаватися про можливості і більше звертатися в поліцію.

Поліція зараз активно проводить навчання на тему домашнього насильства. Запроваджені мобільні групи реагування на такі випадки. Всюди ширяться інформаційні кампанії щодо виявлення і протидії домашньому насильству. Люди починають розуміти, про що йдеться, ідентифікувати його і звертатися до нас і до інших органів. Мобільні групи виросли з проєкту ПОЛІНА, який ми розпочали у 2017 році. А він розпочинався усього з трьох районів реагування: Сєвєродонецьк у Луганській області, Малиновський район в Одесі і Дарницький район в Києві. Це все було до того, як набуло чинності нове законодавство. Потім кількість груп зросла до 45 в усіх обласних центрах плюс Бердянськ, Слов’янськ і Краматорськ. Виклики розраховувалися згідно з навантаженням в конкретних містах і районах. Так, наприклад, у Києві діяло дев’ять таких груп, в Одесі і Дніпрі — три, а в Житомирі — дві. Зараз в поліції триває процес укрупнення і реорганізації, тому в райуправліннях створюються сектори протидії домашньому насильству і туди на посади переводять дільничних, патрульних, ювенальних поліцейських, які працювали з випадками домашнього насильства. Всі правоохоронці в цих секторах проходять відповідне навчання з виявлення, реагування і протидії випадкам домашнього насильства.

Стандарти роботи поліцейських з жертвами домашнього насильства і кривдниками

Існують стандартні алгоритми того, як ми працюємо. Коли поліція прибуває на виклик, необхідно провести деескалацію конфлікту, розвести жертву і кривдника в різні приміщення і після цього починати працювати. Під час навчання ми вчимо теоретичній частині — законодавству і практичній — вмінню працювати і комунікувати з кривдником і жертвою. Постраждалих у ситуаціях домашнього насильства може бути кілька. Необхідно провести оцінку ризиків — це 27 стандартизованих питань, які затверджені спільним наказом Мінсоцполітики і МВС №369/180. Скільки ми маємо відповідей “так” — такий і ступінь ризику. Якщо ризик високий (продовження і посилення насильства), то поліцейський зобов’язаний винести терміновий заборонний припис. Якщо ризик середній або низький, то винесення припису покладається на розсуд поліцейського. 

Необхідно заспокоїти постраждалу, а тоді проводити опитування, ухвалювати рішення щодо термінового заборонного припису і складання адміністративного протоколу. Якщо на кривдника раніше вже складали адміністративні протоколи, то можна порушувати кримінальне провадження, -це нова стаття у Кримінальному кодексі України 126-1 (домашнє насильство). За нею відкривають провадження, коли є систематичність насильства — три або більше доведених фактів вчинення насильства цим кривдником.

Нацполіція і МВС працюють зараз над створенням механізмів, коли можна викликати поліцію без допомоги телефону. Тому що ми розуміємо, що під час гарячої фази у жертв не завжди є така можливість. Зараз, зокрема, розробляють додатки на телефони з  ”гарячою кнопкою” і різні інші варіанти, як це можна зробити. Дуже часто під час конфлікту поліцію викликають сусіди. У таких випадках діяти треба швидко, щоб насильство не призвело до тяжких чи навіть летальних наслідків.

Жертви і самі можуть прийти у відділок і написати заяву. Тоді з ними працюватиме дільничний офіцер поліції, мобільна група, або сектор протидії домашньому насильству, це вже залежно від того, хто у цьому конкретному відділку є. Але у таких випадках, коли кривдника немає на місці і неможливо провести оцінку ризиків, правоохоронці не можуть виписати терміновий заборонний припис, оригінал якого вручається кривднику, а копії — постраждалій і поліцейським. Важливо, аби люди були не байдужі і розуміли, що не буває “несерйозного” домашнього насильства. Це те основне, чому я зараз навчаю патрульних поліцейських. Тому що якщо не розірвати коло насильства, воно має тенденцію посилюватися. Випадки стають частішими і жорстокішими, якщо не реагувати. Тому повідомлення від сусідів, рідних, знайомих, які можуть сповістити поліцію, є вкрай важливими.

Що змінило у практиці роботи поліції з випадками домашнього насильства нове законодавство

Людям, які працювали в поліції багато років, важко перелаштуватися на нові рейки і зрозуміти, що сварки між чоловіком і жінкою — не виключно їхні сімейні проблеми. Адже всі ми виховувалися з тим, що сварки в сім’ї — це нормально, буває, це несерйозно, а “сор из избы” виносити не треба. В нашому суспільстві була і залишається висока толерантність до насильства. Викорінювати ці стереотипи важко, в тому числі і у правоохоронців. Поліцейських по країні 130 тисяч — це до певної міри зріз нашого суспільства. Але працювати з тими, хто заново прийшов у поліцію, і вкладати їм нові цінності набагато легше. Старі кадри звикли ще й до старого законодавства. “Не пишуть заяву постраждалі? То що ми можемо зробити. Провели профілактичну бесіду, та й поїхали”. 

Раніше бувало таке, що постраждала пише заяву до поліції про вчинення насильства, а на наступний день приходить її забирати. Коли готували нове законодавство, ці ризики врахували. Зараз органам досудового слідства забороняється закривати кримінальні провадження, відкриті за статтею 126-1, якщо потерпіла сторона відмовляється від своїх свідчень. Відповідні зміни внесли у Кримінально-процесуальний кодекс. Примирення сторін можливе лише у суді і лише за ініціативою потерпілої. Раніше, до змін у законодавство, такі ситуації виникали часто. А ще частіше потерпілі не хотіли взагалі писати заяви. “Я нічого писати не хочу, він же нормальний коли тверезий. Просто його кудись заберіть”. Тому згідно з новим законодавством терміновий заборонний припис може виноситися поліцейським за власною ініціативою, без заяви постраждалої. Ця норма передбачена саме для таких випадків.

Коли я навчався закордоном, тренери з реагування і протидії домашньому насильству неодноразово казали, що це неправильно, що без заяви ми нічого не робили. Не можна перекладати відповідальність за реагування на насильство на жертву. Якщо жертва писала заяву, складався протокол і поліцейські їхали, то кривдник потім міг заподіяти жертві ще більше насильство, “бо ти на мене заяву написала”. До появи в Кримінальному кодексі статті “домашнє насильство” реагування було геть іншим.

За час дії нового законодавства з 2018 року практика його застосування поліцейськими теж змінилася. Хотілося б, щоб запрацювали на місцях і програми для кривдників. Адже треба працювати з причинами домашнього насильства, а поліція зараз працює з наслідками — приїхали на виклик, розірвали коло насильства, виписали припис. Якщо не працювати з кривдниками, ми будемо їздити і їздити на одні й ті самі виклики по колу. Також треба розуміти, що у випадку і адміністративної, і кримінальної відповідальності рішення все одно приймає суд. 

Ми зараз навчаємо поліцейських, що вони приїжджають на виклик не лише скласти процесуальні документи і розірвати конфлікт. Вони тут також і для того, щоб повністю проінформувати постраждалих, куди їм звертатися, щоб їм реально допомогли: безоплатна правова допомога, притулки, психологи. Тобто як правильно перенаправити жертву, щоб вона могла знайти ресурси розірвати коло насильства. Часто жертви, які не мають куди піти, не мають знайомих, рідних чи друзів, до яких можна звернутися по допомогу, не наважуються на якісь дії. Але якби вони знали, куди їм йти, що їм нададуть юридичну і психологічну допомогу, житло, допоможуть знайти роботу, то вони б могли піти. Тому для поліцейських важлива робота з перенаправлення постраждалих.

Альона Кривуляк,

директорка департаменту Національних гарячих ліній і соціальної допомоги у Ла Страда-Україна

Карантин — це бум випадків домашнього насильства і статистика не кращає

Якщо ми порівняємо нашу внутрішню статистику за допандемічний 2019-й і пандемічний 2020-й рік, то ми бачимо зростання кількості звернень. Дуже велика кількість жінок, які звертаються до нас у період пандемії, потребує психологічної консультації і допомоги психолога, перш ніж отримати якийсь алгоритм дій щодо того, як вирішити ситуацію, де є домашнє насильство. За 2020-й рік ми отримали 30 000 звернень, більшість з яких стосувалися саме домашнього насильства. Загалом наша лінія — для звернень щодо протидії торгівлі людьми, протидії домашньому насильству і протидії гендерній дискримінації. Але найбільше, майже 96% від загальної кількості звернень, саме щодо домашнього насильства.

Карантинний період — це бум ситуацій домашнього насильства. Якщо говорити про перший квартал 2021-го року, то у нас за 3 місяці взагалі було майже 9 000 звернень. Те саме ми спостерігаємо за квітень і от зараз чекаємо схожу статистику за травень. Тобто у 2021-му році ми можемо отримати навіть більший показник звернень, ніж у 2020-му. Звісно, пандемія стала каталізатором того, що випадки домашнього насильства почастішали і стали жорстокішими. Люди, особливо під час жорсткого локдауну, не тільки в Києві, а й в різних містах України, перебували 24/7 в одному приміщенні. Багато хто втратив роботу і заробіток, що вплинуло на емоційну сферу. 

Також зросла залежність жінок від чоловіків. Наприклад, якщо жінка працювала неповний робочий день, це вплинуло на економічну і фінансову залежність жінки від чоловіка. Жінка, яка не працює, під час локдауну не мала можливості кудись піти, придбати квиток, щоб кудись поїхати і хоч якось абстрагуватися від ситуації домашнього насилля. У маленьких населених пунктах, де немає шелтерів, під час пандемії жінки навіть не могли дістатися до центрів соціально-психологічної допомоги або пунктів для постраждалих від домашнього насильства. Звичайно, коли відновили транспорт, ситуація трохи покращилася і жертви хоча б могли добратися туди, де можна отримати прихисток або іншу допомогу.

Під час пандемії багато державних органів перейшли на дистанційний режим роботи. Це ускладнило доступ для постраждалих від домашнього насильства. Прослідковуємо такі тенденції у сільській місцевості, де люди не мали доступу до інтернету або гаджетів. Таким чином постраждалі лишалися сам на сам зі своїм кривдником і навіть не мали можливості звернутися в офлайн-режимі до Центру безоплатної правової допомоги. На сьогодні ситуація з доступом до ресурсів допомоги вже значно краща. Багато шелтерів виділяють окремі кімнати для жінок, які не мають тесту на ковід. Жінка може проживати там з дитиною період необхідної самоізоляції. Це великий крок з боку шелтерів, бо зазвичай місця у них обмежені. Але багато шелтерів адаптувалися до карантинних вимог і змогли працювати так, щоби жінки якнайменше відчували обмеження у доступі до допомоги.

Що ж до правоохоронних органів, то ми приймали багато скарг на їхні дії у період жорсткого локдауну в Києві та регіонах. Поліція — це була ледь чи не єдина структура, яка могла проникати в приміщення і зупиняти домашнє насильство. Мобільні бригади (які підпорядковуються Мінсоцполітики — ред.) і служби у справах дітей такої можливості не мали у зв’язку з карантинними обмеженнями. Були випадки, коли правоохоронці відмовлялися виписувати терміновий заборонний припис зі словами “ви ж розумієте, людям не можна виходити з приміщення, куди ви хочете, щоб пішов ваш чоловік”. Тобто виходить, що поліція лишала жінку у ситуації домашнього насильства і їхала, не роблячи нічого. Хтось складав адміністративні протоколи, хтось навіть цього не робив. Було багато скарг на дільничних офіцерів поліції, які відмовлялися прибувати на місце і заходити в помешкання, мотивуючи це карантинними обмеженнями. Хоча коли ми спілкувалися з Національною поліцією на цю тему, то нам говорили, що жодних таких інструкцій дільничним офіцерам не давали і вони мають право заходити.

На сьогодні ми ще маємо скарги на дії правоохоронців. Скаржаться на відмову поліції в регіонах виносити термінові заборонні приписи, апелюючи, що в них нібито немає бланків, Нацполіція їх нібито не надіслала. Або ж ще поширена ситуація: припис не видають, посилаючись на відсутність оцінки ризиків, “ми не розуміємо, на підставі чого”. Коли ми зверталися в Національну поліцію, то нам сказали, що всі бланки розіслали. Тобто ми робимо припущення, що або поліціянти на місцях не хочуть реагувати і брати “зайву роботу”, якою вважають випадки домашнього насильства, або ж патрульні і дільничі поліцейські просто хочуть “спихнути” реагування на випадки домашнього насильства на екс-ПОЛІНу, спеціальні мобільні групи протидії домашньому насильству, до складу яких входить і поліція. Але ми маємо розуміти, що такі групи не працюють у кожному населеному пункті, хоча це дуже круто, що поліція такий проєкт запустила. Переважно мобільні групи працюють у обласних центрах або великих містах. Якщо ж ми беремо селище міського типу або місто, але не дуже велике, то досить часто там немає ПОЛІНИ і усіма випадками домашнього насильства мають займатися патрульні або дільничі поліцейські, які, на жаль, іноді виконують свою роботу не дуже якісно.

Жінки навчилися розрізняти фізичне насильство, але мало знають про економічне і психологічне

Ми проводили моніторинг щодо реагування на випадки домашнього насильства з боку державних структур. І в рамках моніторингу спілкувалися з постраждалими. Зокрема низка питань стосувалася ідентифікації насильства, що вони розуміють під цим поняттям, які види насильства розрізняють. Звісно, що найбільше ідентифікують фізичне насильство. Є велика проблема з ідентифікацією психологічного і економічного насильства, виключно одиниці жінок розуміють, що це таке. Наприклад, ситуації, коли жінку виганяють з дому, жертви ідентифікують як “конфлікт”, “сварку” чи “непорозуміння”, а не як домашнє насильство. Тому превентивний компонент в Україні зараз просідає, хоча держава і ЗМІ роблять багато класних інформаційних продуктів з тем домашнього насильства. Переважна більшість інформації призначена для інтернету, і це нормально. Але коли ми аналізуємо сільську місцевість, то там люди не є активними користувачами мережі, оскільки вони банально не мають гаджетів. Для них основним каналом споживання інформації лишаються телебачення і радіо. А на телебаченні, на жаль, проєкти про домашнє насильство хоч і роблять, але не систематично.

Робити якісну і круту роботу у сфері домашнього насильства у період пандемії дійсно було складно. Але чомусь європейським країнам це вдавалося набагато краще, ніж Україні. Так, за останні 1,5 роки стало більше шелтерів для постраждалих від домашнього насильства. Але у переважній своїй більшості це шелтери, які відкриваються у партнерстві з міжнародними організаціями, громадськими організаціями або посольствами. Йдеться не про кризові кімнати, а саме про шелтери. За період пандемії я не знаю жодного шелтера, який би відкрила держава. Але держава справді намагається опікуватися і виділяти ресурси. Часто координація на місцях кульгає. Поліція працює сама, соціальні служби — самі, Центри безоплатної правової допомоги намагаються впливати на поліцію, яка відмовляється приймати заяву, і таке інше. Хотілося б якіснішої роботи.

Всіх постраждалих ми скеровуємо в першу чергу до правоохоронних органів. Звернення до правоохоронців є відправним пунктом, адже, наприклад, те саме направлення в кризову кімнату можна отримати тільки від поліції. І ніхто інший цього не може зробити. У притулки для постраждалих від домашнього насильства направляють соціальні служби. А там завжди запитують, чи писали заяву і чи викликали поліцію. Обмежувальний припис і безплатний державний адвокат для постраждалої теж надаються за наявності копії термінового заборонного припису, який видала поліція на місці. За українським законодавством, масштабні функції реагування на випадки домашнього насильства покладені саме на правоохоронні органи, і обійти це нереально. Після цього ми скеровуємо у шелтери, центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, кризові кімнати, центри безоплатної правової допомоги, до громадських організацій, мобільних бригад, та інших допоміжних структур.