Леся Сайко
Данило Кравченко народився у 1982 році в Сімферополі. Письменник, драматург, журналіст, співпрацював із виданнями «Цензор.НЕТ», «Теленеделя», «Панорама». Оповідання публікувалися в «Українській літературній газеті», журналах «Жінка», «Хрещатик» та інших.
Яка ж дурня наснилася! Це все через те, що дихати нема чим. Добре ще, що в палаті нас на ніч залишається двоє. Молодший уходить додому пообіді, а повертається рано зранку, десь о сьомій. Головне, приходить і одразу завалюється спати. Так, ніби він вдома не відпочиває. Але тихий, нормальний, не заважає. А той сусід, що за стінкою, ось від нього — клопоту. Мало “шахеди” дзижчать всю ніч, так він сам, як “шахед”. І це ж він не один в палаті. Як вони з ним взагалі сплять там? Дмитро ходить по ночах коридором, він сам розповідав. Такий сон. А мені наснилося, що я знову палив. Воно ніби легше-легше, а потім таке викидає голова. Тримаємося. Батюшка добре знає справу. Всіх кодує, нікому не відмовляє. Я вже скільки без тих цигарок? Отож. Тому і наснилося. А ще дихати нема чим у палаті.
Хоча в цілому нормально тут. Сестрички всі молоді й уважні. Лікарі. Чоловіків нема. А, ні, одного бачив якось, а так — жінки всі. І їжу розвозить жінка, така, у літах. Але гречку з молоком на сніданок їсти неможливо. Скільки вона туди цукру кидає? Ні, діабет — не жарт. Тож сніданок я пропускаю. Краще потім сходити купити банан. Добре, що “Новус” майже поряд. Два світлофори — й все. Головне — встигнути піти, поки Санич не прокинувся. Санич — нормальний мужик, але як почне говорити, то його не переслухати. І це ще він майже постійно в телефоні, справи вирішує. Коли йому телефонують, то він зазвичай так говорить: “Так, в лікарні. Мотор, мотор. З серцем проблеми. Шукають причини. Аналізи-шманалізи робили. Узі-шмузі. Я тут їх всіх на вуха поставив! Таааа. Що вони знають?! Але мотор потрібно перевірити”. Санич розповість мільйон історій про все. І про те, що від нас приховують правду щодо радіаційного фону. В нього там десь знайомий чи кум, то каже, що все брехня, нам нічого не говорять.
Радіація — це погано, якщо правда. Все якось не дуже. Холтер цей на серце грошей коштує. Це його візьми, ходи з ним, мороки стільки, вже задовбався. Ліки теж купи. “Вератард” тут в аптеці хоч дешевше, бо я походив якось в обід по інших аптеках і ну його. Лікуватися — собі дорожче. Добре, що Марина сьогодні має приїхати. Привезе одяг, каже знайшла мої спортивні штани та куртку. Ото воно на вулиці без куртки не дуже. Погода ще та. Тут парить, там холодно. А вночі “шахеди”. Кажуть, вчора знов по Лук’янівці влучили. Помазано їм там чи що? Санич каже, що він знає, чому вони туди так луплять, але не може сказати, бо це таємниця. Смішний він, забавний. Гарний мужик, хоч трошки з привітом. Вчора говорить комусь по телефону: “Так-так, щось з мозком. Ти уявляєш, купа лікарів не могли поставити нормально діагноз! А зателефонувала мені Ксеня з рибного і одразу сказала, що воно і як. Всі симптоми співпадають! Блукаючий нерв! Я їм влаштую тут, паразитам! Вони в мене тут присядуть від несподіванки!”. З Саничем не буває скучно.
А молодший переважно мовчить. Частіше тікає до коридору, бо там протяги і книжкова шафа. Ще — кілька зелених диванів. Щось читає на тих диванах. Я дивився на полицю, але там купа книжок російською. Це я взагалі до рук брати не хочу. Взяв Еразма Роттердамського в нашому перекладі. Щось про дружин та стрибки у гречку. Ну таке. Мені не цікаво. Брав про Параджанова книжку. Згадав, що нічого з його фільмів не дивився. А, ні, дивився колись “Тіні забутих предків”. Це ж його? Ніби так. Давно дивився, ще малим, то ж нічого майже не пам’ятаю. Так і поставив книжку назад на полицю.
Коли оце кров зранку вже взяли, то можна піти до парку. Він через дорогу. Невеликий, але приємний. У затінку можна сидіти й дивитися на людей. Діти граються на майданчику. Комунальники косять траву. Голова від них пухне. Хтось собачку вигулює. Добре. Днями кіно знімали. Нагнали цих автівок, фургонів, розгортаю свою апаратуру, поліція ходить, кіношники ці з кавою носяться, ніби вона з золота. Не знаю, що вони там знімають. Про війну ж, мабуть. Про що ще можна знімати? То цікаво, що їм платять.
А лікують добре. Прям відчуваю, що краще вже. Тиск менше турбує, ще б якось зі сном розібратися. Але це через задуху у палаті. Ще день і здам холтер, а тоді вже додому, там Марина, і можна вже буде поїхати у Радомишль, як ми збиралися. Аби тільки перестали лупити по ночах. Здається ніби в деякі дні прям взагалі війни нема, а потім як нагадають. Яка ж дурня наснилася! Потрібно вікно відчинити, хай вітерець трошки розжене ці запахи сну та ліків. Обережно з холтером. Грошей за нього взяли, які ще заробити треба.