У видавництві BookChef цього року вийшла книга Люсінди Беррі «Найкращі друзі». Це захопливий детектив з напруженою історією та глибоким психологічним аналізом. В центрі сюжету — найкращі подруги, які живуть у заможному передмісті Каліфорнії і вважають, що там не може трапитися нічого поганого.
Проте подруг спіткала трагедія, що сталася з їх синами. Вони розпочинають власне розслідування, та пробують розгадати таємницю сумної події. Замість відповідей жінки знаходять лише нові запитання. Чи знають вони своїх дітей насправді? І чи знають вони одна одну до кінця? Адже кожна з них може мати подвійне життя, яке раптово виходить на поверхню. Сьогодні ми публікуємо уривок з книги Люсінди Беррі «Найкращі друзі».
Про авторку
Люсінда Беррі — сучасна американська письменниця, що проживає у Лос-Анджелесі. Раніше вона працювала клінічним психологом і провідним дослідником дитячих психологічних травм. Свій професійний досвід письменниця успішно використовує для створення напружених трилерів та детективів, що переплітають художній та науково-популярний стилі.
Останні новини
- У Києві представили бронзову скульптурку «Повернення додому»
- Веном захопив ТРЦ Gulliver: видовищне CGI-відео на честь прем’єри «Веном: Останній танець»!
- Афіша тижня: що подивитися, послухати та куди сходити 4-10 листопада
- Що дивитись на Netflix у листопаді 2024 року: 60 найочікуваніших фільмів та серіалів
- «Очі: Легенда Карпат». Офіційний трейлер фільму, натхненного Україною Новости на главной
Книжка «Найліпші друзі» захопила мене приголомшливим початком та емоційним вибуховим фіналом. У цьому зворушливому романі Беррі створює чудово продумане дослідження таємниць і горя у колі згуртованих друзів і того, як далеко може зайти мати, щоб дізнатися правду й захистити своїх дітей.
Хізер Гуденкауф, автор бестселерів за версією New York Times «Тягар мовчання» й «Ось як я брехала»
Вступ
Гучний бум лякає мене, і я обертаюся до свого чоловіка Пола. Хвиля роздратування вмить затопила мене.
— У «Віладжі» сьогодні знову феєрверк?
Ми тільки-но почали переглядати останню серію «Спадщини», і я маю зосередитися, інакше згублю нитку історії. Та я не зможу зосередитися, якщо феєрверки вибухатимуть протягом наступних тридцяти хвилин.
Пол знизує плечима, відкидаючи з чола каштанове волосся і заправляючи його за вуха.
— Не думаю. Я гадав, що вони закінчилися після весняних канікул.
«Віладж» — вуличний торговельний заклад у центрі нашого дружного приміського мікрорайону. Там постійно влаштовують заходи просто неба. Більшість із них закінчується феєрверком.
— Сподіваюся, що це не так.
Я чекала цього вечора увесь тиждень. Попри те що ми з Полом працюємо разом, минуло майже три тижні відтоді, як ми лишалися наодинці. Мене затопила хвиля бажання. Важко повірити, що він і досі мене приваблює після понад двадцяти років спільного життя, але зараз він сексуальніший, ніж коли ми навчались у старшій школі.
— Це… — Ще один вибух, від якого затремтіло повітря, перериває його.
— Цей справді cхожий на постріл із пістолета. — Страх поповз по моєму хребту. У роті миттю пересохло. Я намагаюся встати, але Пол ривком всаджує мене назад на диван. — Це був пістолет, чи не так?
Він хитає головою.
— Упевнений, що ні, але просто розслабся і зачекай секунду, перш ніж почати бігати по всьому будинку, немов божевільна.
— Може, варто розбудити Різа? — Я киваю на другий поверх. Ми відправили в «заслання» до його кімнати на ніч нашого молодшого сина Різа, а Соєр ночує у найліпшого друга Калеба.
— Не варто. З ним усе гаразд. Різ, мабуть, нічого й не чув у навушниках, тож я сумніваюся, що він узагалі непокоїться. — Пол обійняв мене за плечі. — Ось чому нам потрібно триматися подалі від соціальних мереж. Читаючи всі ті нісенітниці, ми надто нервуємося. — Пол зачекав кілька секунд, перш ніж натиснути кнопку відтворення на пульті і пригорнути мене до себе.
Ми вже переглянули повторно сюжет половини минулих серій, коли почули звук сирени, що наближався.
Цього разу ми обоє схопилися на ноги.
— Різе! — вигукнув Пол. — Спускайся сюди!
Жодної відповіді.
— Я приведу його, — промовив Пол, розвертаючись і збігаючи сходинками вгору, перестрибуючи через одну.
Червоні та сині вогні відблискують у вікнах нашої вітальні. Карети швидкої допомоги повертають лівобіч. Прямуючи на вулицю позаду нас.
Вулицю позаду нас.
Соєр!
Я біжу до обіднього столу, хапаю телефон і швидко набираю його номер зі списку «Обрані». Чекаю на гудки, але дзвінок одразу переадресовується на голосову пошту. Я набираю номер іще раз.
Те саме.
Кроки Різа і Пола — наді мною. Їхні приглушені голоси відлунюють будинком, поки я прослуховую повідомлення автовідповідача, щоб залишити своє.
— Соєре, любий, це мама. Я сподіваюся, що хтось із вас, хлопчики, чув ці звуки на вулиці. Ми вважаємо, що це постріли, і тепер до вас прямує безліч карет швидкої допомоги. Тож залишайтеся в безпечному місці. Добре? Просто залишайтеся в безпечному місці. Будь ласка, любий. І зателефонуй мені.
Я закінчую дзвінок якраз тоді, коли з увімкненими сиренами наближаються ще машини. Пол повертається з Різом. У нього перелякані очі, а на шиї висить гарнітура для відеоігор.
— Я піду туди, щоб перевірити, як вони, — промовила я, проходячи повз них.
— «Піду» куди? Про що ти говориш? — запитує Пол.
— Соєр не відповідає на дзвінки, а вся поліція прямує на вулицю, де мешкає Калеб, — відказую я, взуваючись і відчиняючи вхідні двері. — Я просто хочу переконатися, що з ними все гаразд.
— Ти не можеш іти туди! — кричить Пол.
— А якщо там божевільний стрілок? — одночасно запитує Різ.
Я ігнорую їхні запитання і виходжу надвір, щільно зачинивши двері. Три поліцейські машини мчать вулицею і повертають лівобіч на розі, як і всі інші. Я починаю бігти. Люди виходять із будинків, спускаються вулицею, а я пробігаю повз них.
Боже милостивий, будь ласка, не допусти, щоби щось трапилося з моєю дитиною.
За рогом. Майже на місці. Мої легені горять.
Боже, будь ласка.
Карети швидкої допомоги стоять навколо будинку Калеба. Вони повсюди. Увесь квартал освітлено їхніми вогнями. Я біжу так швидко, як можу, проштовхуючись крізь натовп людей, що зібралися на вулиці, аж опиняюся майже біля подвір’я.
— Мем, ви не можете підійти ближче, — вигукнув поліцейський.
— Мій син! — Я вказую на будинок Шульців, який офіцери з написом SWAT на спині обгороджували жовтою стрічкою. — Мій син усередині!
Я обходжу його, але він постає переді мною, широко розкинувши руки, заступаючи мені хідник.
— Вибачте, але я не можу вас пропустити, — його обличчя похмуре, немов витесане з каменю.
— Будь ласка, він у тому будинку.
Поліцейський заперечно хитає головою.
— Вам доведеться зачекати й поговорити з моїм начальником.
Я не можу чекати. Немає часу. Адреналін зашкалює в моїй крові. Я розвертаюсь і біжу в протилежному напрямку. Зайду з чорного входу. Я омину їх. Прорвуся через Хаммондів.
Будь ласка, Боже, нехай із моєю дитиною все буде гаразд.
Дві патрульні машини блокують під’їзну доріжку до Хаммондів. Я крадуся поза віяловими пальмами і вздовж кущів, аж поки дістаюся тераси, почуваючись втікачкою. Вибігаю сходами і стукаю у двері. Елоїза одразу відчиняє їх, її темний халат щільно облягає талію.
— Кендра? — вона скидає догори бровами. — Що ти тут робиш?
— Ел, будь ласка, дозволь мені пройти через твій дім і вийти на твоє задвір’я, — говорю я, засапана, а моє серце несамовито калатає у грудях.
Її обличчя відображає страх.
— Ти не можеш вийти на задвір’я. Поліція наказала лишатися в будинку й нічого не робити. Ми повинні замкнути двері й чекати на подальші вказівки.
— Соєр там! — Розпач чути у кожному моєму слові. — Він лишився на ночівлю у Калеба.
Елоїза прикриває долонею рота.
— Боже мій. Мені так шкода, Кендро.
— Ось чому мені потрібно потрапити туди.
— Ти не можеш. Це надто небезпечно.
Вона хитає головою.
— Я мушу. — Я штовхаю її до одвірка й проскакую повз неї. Хтось смикає мене ззаду. Мускулисті руки охоплюють мене.
— Я не можу дозволити вам це зробити, — пролунав глибокий хрипкий голос того самого офіцера, якого я зустріла раніше.
— Будь ласка, мій син… Я маю побачити сина…
Я корчусь у його руках. Сльози течуть по моїх щоках. Із носа видимаються бульки шмарклів.
Його рація оживає.
— Коронер буде на місці о п’ятій ранку. Периметр огороджено, — потріщала вона.
Будь ласка, Боже, нехай із моєю дитиною все буде гаразд.
Розділ 1
ЛІНДСІ
Два тижні потому
Я з гуркотом закриваю кришку компактора для сміття і жбурляю тарілку в раковину. Я надто сердита, щоб їсти. Телефон лежить на гранітній стільниці, де я залишила його, отримавши повідомлення від Дані. Екран давно погаснув — минув час очікування введення відповіді, — але що я мала відповісти? Ми домовилися — жодних адвокатів. Це було частиною плану.
Минув лише день після похорону. Як вона могла? Але, мабуть, їй легше перейматися адвокатами і подібними речами, коли її син Калеб сьогодні ввечері мирно сопе вдома у своєму ліжку неушкоджений.
Пазурі собаки впиваються мені в ікру.
— Відчепися від мене, — гиркаю я, і він відсахується, ніби я вдарила його, затиснувши хвіст між лап і зіщулившись біля моїх ніг. — Геть звідси! — я вказую на вітальню.
Він притискає вуха, крадучись під кухонний стіл, щоб сховатися. Намагаюся віднайти в собі почуття провини, але я надто втомилася. Я мала б залишитися в лікарні з Джейкобом, але мій чоловік Ендрю сказав, що мені важливо проводити час з іншими нашими дітьми.
Я зазираю у вітальню, наша концепція відкритого простору створює ідеальний перехід із однієї кімнати до іншої. Ваят лежить на кутовому дивані й дивиться футбол по телевізору із плоским екраном, що висить над каміном. Він розпалив вогонь у каміні, незважаючи на те що в Каліфорнії зараз квітень, ніби спека якимось чином ізолює нас від того, що відбувається довкола. Він зосереджений на грі й не зважає на безлад, який його молодша сестра Сатон улаштувала, розкидавши розмальовками і крейдяні олівці посеред кімнати. Вона, ймовірно, шкрябає-вимальовує червоним олівцем на килимі під кавовим столиком. Це її улюблене заняття, коли я не бачу. Я роздратовано зітхаю. У неї більше характеру, ніж у двох її братів-
підлітків купно, а в мене немає сил сваритися з нею сьогодні ввечері.
Зазвичай Джейкоб був би там із ними, захоплений грою, як Ваят, або лежав би, розтягнувшись на підлозі поряд із Сатон, але його тут немає. Просто зараз його медсестри готуються до зміни, і я сподіваюся, що нова медсестра, яка заступить на зміну, не забуде нанести йому на губи крем-мазь «Аквафор». Вони потріскалися і кровоточать, утворюючи виразки навколо дихальної трубки. Хвиля печалі підгинає мої коліна, і я притуляюся до кухонної стійки, щоб не впасти, й чекаю, доки слабкість мине.
Ендрю лютуватиме, коли я скажу йому, що Шульци найняли адвоката, навіть якщо він удаватиме, що його це не турбує. Він хотів поспілкуватися з адвокатом до того, як ми поговоримо з кимось того вечора, але я не дозволила йому. Смерть Соєра була жахливим нещасним випадком. Як і те, що трапилося із Джейкобом. Наші хлопчики просто дуркували. Були п’яними й забавлялися з пістолетом. От і все. Ніхто не мав постраждати. Та це не скидатиметься на нещасний випадок, якщо ми наймемо адвокатів. Видаватиметься підозрілим. Я хапаю телефон, щоб написати Кендрі. Я завжди у будь-якій ситуації звідтоді, як мені виповнилося вісім, телефонувала їй першій. Мій палець зупиняється на півдорозі. Для неї все це не має значення.
Її сина вже немає — його відібрали в неї в одну мить. Але все, про що я могла думати, коли двоє офіцерів у формі посеред ночі з’явилися біля наших дверей, щоб розповісти нам про трагедію, був мій син. Їхні слова вривалися в мою свідомість уривками і фразами, як рідина, що вливається і виливається з мене, тоді як у моїх грудях вирувала паніка.
Нещасний випадок із трьома хлопчиками.
Лікарня.
Один із хлопчиків помер.
Але не Джейкоб.
Він живий. Час немов сповільнив свій біг, поки ми прямували до лікарні. Усе, чого я бажала, це обійняти його і ніколи не відпускати. Ендрю без кінця повторював, що потрібно, аби Джейкоб розповів нам, що саме сталося, перш ніж поговорить із кимось іншим, але все змінилося, коли ми дісталися до лікарні і побачили його. Офіцери говорили, що він зазнав поранення в голову і не реагував, але це не підготувало нас до того, що ми побачили.
Він лежав у заштореній одномісній палаті відділення інтенсивної терапії при яскравому світлі. Довкола лунали незнайомі пульсуючі звуки і дзижчання. Це апарати, які підтримують його життя. Його голова обмотана широкими бинтами, очі опухли, як тоді, коли він народився. Різні трубки входили й виходили з його тіла. По одній із них циркулювала кров. Повітря сповнене тиші, хоча навколо нас вирувала діяльність.
Ендрю зненацька зупинився позаду мене, не в змозі йти далі. Медсестра натискала номери на одному з моніторів, що висів над лікарняним ліжком Джейкоба.
Я підійшла до ліжка.
— Можна доторкнутися до нього? — спитала я голосом, не схожим на мій.
— Звісно, — вона кивнула головою, вказуючи на його лівицю. — У цій немає трубок і не під’єднано обладнання.
Я підійшла до ліжка лівобіч. Мої руки тремтіли, коли я гладила синову руку, бажаючи, щоб він прокинувся, так само, як я хотіла, щоб він заснув, коли був немовлям. І так було постійно. Я ненавиджу залишати його, бо що, коли він прокинеться, а мене не буде поряд? Дітям потрібні мами, коли ті хворіють, тому я маю бути поряд, коли він розплющить очі, а він їх розплющить. Мене не хвилює, що кажуть лікарі або якась їхня безглузда статистика про те, де в його мозку застрягла куля, — Джейкоб прокинеться. Він викараскається.
Проте Ендрю має рацію. Ваят і Сатон потребують мене так само, як і він. Я повертаю шию з боку в бік, намагаючись послабити напруження, що затиснуло плечі, та від цього тільки гіршає. Можливо, діти швидко заснуть, якщо я увімкну фільм. Ліпше повідомлю Ендрю про адвоката до того, як приєднаюся до них. Йому не сподобається, якщо не я повідомлю його про це. Я хапаю телефон і швидко пишу йому повідомлення.
Ти не повіриш, що відбувається.