Анастасія НіколаєнкоТисяча днів війни стали часом випробувань, втрат і героїзму. Події цього періоду глибоко відобразилися у всіх сферах: від щоденного життя до стратегічних перспектив країни, від економіки до культури. Для когось із письменників війна стала каталізатором творчості, хтось змінив ставлення до деяких жанрів, а комусь дотепер важко писати.
Ми попросили чотирьох українських письменниць — Анастасію Гетманьску, Таню Гуд, Дару Корній і Юліту Ран — пригадати цю тисячу днів. Чи пам’ятають вони, як саме спіткала їх звістка про напад на Україну? Чи було місце читанню у цей період? Наскільки важко їм працювати в умовах війни? З такими питаннями ми звернулися до них і попросили поділитися своїм планом святкування перемоги. Бо вона неодмінно настане!
Анастасія Гетьманська: “Перші місяці я не могла читати художню літературу. Взагалі”
Пам’ятаю, як я прокинулась від звуку вибухів за вікном у Києві. Одразу зрозуміла, що почалося щось жахливе. Усе тіло скував спазм. Пам’ятаю, як довго не могла вирішити, яку футболку вдягнути і зрештою у піжамній кофті побігла з родичами у метро.
Пізніше наважилася вийти у магазин за продуктами. Люди розбирали з полиць усе до крихти, але робили це не панічно, а якось спокійно, наче перебуваючи у трансі. Усе здавалося нереальним. Свідомість відмовлялася вірити в те, що відбувається.
А поряд з моїм домом продовжували працювати будівельники. Пам’ять з подякою закарбувала цей острівець нормальності.
Перші місяці я не могла читати художню літературу. Взагалі. Так само, як і дивитися фільми. Ближче до літа мені потрапила до рук збірка фантастичних оповідань. І потрохи, історія за історією, я поновлювала свою здатність до читання. Відтоді завжди під рукою книжка, здебільшого це фантастика, як, власне, було і раніше.
Писати буває дуже складно, часто доводиться примушувати себе, але зрештою така робота діє терапевтично.
Не знаю, де взялися сили, але у другому півріччі 2022 року я взялася за написання роману, який почала ще до вторгнення. Здавалося важливим попри все не відмовлятися від планів, не опускати руки. І от зараз має вийти моє пригодницьке фентезі «Дарунок шістьох». Крім того, цього літа вийшов унікальний міжавторський роман в оповіданнях «Корчма на перехресті світів», в якому мені пощастило взяти участь.
У «Володарі перснів» Фродо постійно відчував присутність злого ока Саурона. Я хочу, щоб «зле око» зникло назавжди. Тоді більше не треба буде цілодобово боятися за близьких, знайомих і незнайомих.
Хочу згадати, як воно — жити без цього страху, нудним життям, коли події в книжках видаються драматичнішими за реальність, а не навпаки. Як же ми чекаємо цього часу!
Таня Гуд: “Гортаєш сторінки — і відчуваєш дивний спокій, якого так бракує зараз у наших життях”
Тоді, у лютому 2022-го, я прокинулася від слів «Почалася війна». І тоді для мене світ наче перестав існувати. Завдання й плани скасувалися на невідомий строк, усе поглинув вакуум і страшна невідомість. Ми з сім’єю лишилися у Києві — і це щодень невимовно лякало. Чи правильний вибір ми зробили? Чи, може, прирекли себе на загибель?
Найбільше на все це реагувало тіло: мене часто нудило, повернулися хронічні захворювання, я дуже схудла. Психіка тим часом немовби застигла.
Через це, пригадуючи початок повномасштабного вторгнення, я іноді думаю, що то був поганий сон, а не реальність. Усе згадується туманно. Гадаю, так спрацювали захисні механізми мого мозку.
Перший місяць повномасштабної війни я не читала взагалі. Дивилася старі серіали з дитинства, заспокоювалася чимось знайомим, а потім, коли росіяни пішли з-під Києва, у мене відкрилося друге дихання. Я була невимовно голодна до книжок, тому почала збирати свою невеличку колекцію. Раніше мене влаштовували й електронні версії, тепер хочеться якомога більше паперових. Матеріальність історій, в які я тікаю від реальності, допомагає трохи заземлитися. Гортаєш сторінки — і відчуваєш дивний спокій, якого так бракує зараз у наших життях. А щодо смаків, то, мабуть, змінилося лише те, що стало дуже важко читати про війну. Розумію, що потрібно, але поки що не можу.
Письменництво допомогло мені повернути саму себе.
Я ніби загубилася як особистість, коли почалася велика війна, а, почавши знову писати, віднайшла втрачене. Письмо вміє лікувати. Через слова можна сформувати свій біль, поділитися ним і зрештою відпустити. Цим я і займалася. Спершу написала дитячу книжку про війну під назвою «Незламне серце», де ми перемагаємо, хай і метафоричне, але те саме зло, а потім поринула в ескапізм: почала працювати над фентезі з українською міфологією, де росіян узагалі не існує. Це трилогія, яка починається з частини «Дім між трьох світів». Незабаром вийде друга, і ми з видавництвом «Ранок» активно працюємо над третьою.
Також з дня на день вийде з друку ще одна моя дитяча книжка про важливість лишатися собою. Шукайте під назвою «Таємниця Темних Вод».
Чи є у мене план святкування перемоги? Навряд це буде святкуванням як таким. Я радітиму, що наші землі відвойовано і що наші воїни більше не мусять помирати, але також горюватиму за тих, хто цього не побачить. Для мене це буде день, коли я нарешті зможу відчути безпеку у власній оселі. І за це я запалю всі найгарніші свічки, які маю, і нарешті дозволю собі видихнути.
Війна — найгірше, що сталося у моєму житті. Вона зламала багато всього, зокрема й мене.
Але я впевнена, що цей злам зробив як мене, так і всіх українців сильнішими. Попри все, ми читаємо, ми пишемо, ми створюємо. Ми живемо. І нас не здолати дрібним людям, у яких немає ніяких цінностей і які вміють лише руйнувати. Тож я б хотіла донести до всіх співгромадян, що це лише питання часу, коли світло здолає темряву, тому ми просто мусимо триматися одне одного, пробачати одне одному й продовжувати вірити у наше спільне майбутнє. Це буде! Ворог паде, а ми засяємо, як ніколи раніше.
Дара Корній: “Відтоді я не можу читати книжки та історії, у яких добро домовляється зі злом й усе закінчується миром”
Прихід війни був очікуваним. Я добре пам’ятаю жахливий лютий 2014-го. Ми оплакували втрати, нашу майданівську Небесну Сотню. Смерті беззбройних людей-протестувальників у центрі Європи, у столиці України, яких вбивали за бажання бути вільними. Вбивала Росія руками українського президента-вбивці. І Янукович, який втік, сховався там, де знав — за його злочини у цій збоченій країні йому нічого не буде.
Так, Майдан переміг. І Росія втратила свій вплив на нас. Тому початок війни був прогнозованим. Як і повномасштабне вторгнення Росії 24 лютого 2022 року.
Зло — підступне. Воно вміє чекати. Б’є тоді, коли ви найвразливіші.
Мій син Максим — контрактник ЗСУ. У січні 2022 року він мав відпустку. З відпустки його відкликали. Коли він прийшов прощатися — так, саме прощатися, тому що їх відправляли на Київщину, то сказав мені: “Мамо, все дуже серйозно. От-от почнеться м’ясорубка. Нас відправляють на схід і я можу живим не вернутися. Ви сильна жінка, тому я вам кажу правду. Будьте готовою до найгіршого”.
Від середини січня і до 24 лютого 2022 я жила у жахливому очікуванні нового страшного початку. Мені здавалося, що я майже не дихала. Ми з чоловіком попереджали рідних, знайомих, просили їх мати на підхваті тривожну валізу, а з нас тільки сміялися. Тому що президент обіцяв мир і у травні шашлики.
Тож коли вранці 24 лютого мене розбудив коханий, він просто сказав: “Можеш видихнути, почалося”.
Щодо читання, то воно було тим важливим, що рятувало психіку і, мабуть, не дозволило впасти у депресію та розганяло панічні атаки, коли чекала новин від сина, який у лютому-квітні був на Київщині і від нього днями-ночами чекала вісточки.
І це були казки. Це дитяча література, наповнена світлом та перемогами добра. Відтоді я не можу читати книжки та історії, у яких добро домовляється зі злом й усе закінчується миром.
Тому що, коли ви починаєте домовлятися зі злом, ви вже програли. Бо зло ніколи не виконує обіцянок.
І воно обов’язково повертається, щоб вас знищити. Немає нічого огиднішого, аніж романтизація зла. Тому так, книжкові смаки у мене змінилися. Про відбілювання зла мені огидно тепер читати.
Дуже важко писати в умовах війни. Розповім про власний досвід. Мабуть, тому, що моя тривожність завжди при мені. У ЗСУ в мене син та чоловік. Уже третій рік. Я не можу віддатися творчості на 100%, як раніше. До всього я маю дбати про родину в тилу. Це і старенька мама, яка часто хворіє, яка потребує тебе поруч, і багато-багато іншого, про яке назагал не розкажеш, а воно набагато важливіше, аніж творчість.
Так, життя рідних на терезах переважає моє бажання писати. Єдина новинка, яка написалася у час війни і це було замовлення від батьків, які не знали, як гасити тривожність у діток, — збірка казок “Пасіка Україна та інші казки з війни”. Вона цьогоріч вийшла у видавництві “Ранок”.
Хоча, знаєте, я настільки багато написала до 24 лютого 2022 року, що тепер можу собі дозволити цю вимушену творчу паузу. Тому що повидавалося у 2022-2024 роках від Дари Корній досить багато різного. Дитячі — повість “Як Петрусь Коляду рятував”, перевидання першої” Чому розквітає папороть”, повість “Пригоди змія багатоголового. Білі перлини для білої Королеви” (видавництво”Віват “), збірка казок “Вистрибеньки сонячних зайчиків ” (видавництва”Маґура “). Серед дорослих — роман “Гонихмарниця” (видавництва Readberry) та перевидання “Гонихмарника” теж видавництвом Readberry. Цьогоріч перевидано два романи для дорослих у видавництві “Фабула” — “Тому, що ти є”, “Щоденник жінки/Мавки”.
Зараз очікую з друкарні, можна сказати новорічний сюрприз, теж укладену до 24 лютого 2022-го книгу “Чарівний звірослов українського міфу. Птахи”.
Плану святкування перемоги нема. Поки що нема. Є віра, яка тримає. Є надія, яка кріпить дух. Є любов до своїх та свого, яка гартує. Моє найдужче бажання — повернення миру в Україну. Повернення моїх чоловіків з війни живими та неушкодженими. Тому я бажаю усім нам стійкості та заповзятливості. Нашим захисникам та захисницям невтомної опіки вищих сил. Попереду дуже багато роботи. Тримаємо стрій!
Юліта Ран: “ Кілька місяців я провела з усвідомленням, що немає жодного сенсу ані в літературі дитячій, ані в літературі загалом, і в театрі, і взагалі у культурній діяльності”
Я живу у Харкові, і вся зима 2022 року у мене, як і у багатьох інших, пройшла у тривожному очікуванні великого вторгнення російських військ в Україну. Дуже хотілося вірити, що минеться, хоча логіка доводила інше, адже саме на кордоні з моїм містом відбувалося накопичення військ.
Пам’ятаю, як заспокоювали наші патрулі, БТРи, танки, які з’явилися у місті в середині лютого, бо називали дату вторгнення 16-те число, здається.
Я дивилася на ці патрулі і техніку й думала: ну ось, ми не беззахисні, ми не беззбройні, якщо вони сунуться, нам буде чим відповісти.
Але напередодні 24 лютого їх прибрали з вулиць, і це було дуже дивно і дуже тривожно. А зранку 24 лютого ми з чоловіком прокинулися не від вибухів, ми їх якось проспали, а від того, що масово хлопають дверцята автівок за вікном, бо люди поспішають виїхати, і від телефонних дзвінків моїх подруг, що от, почалося.
Пам’ятаю, що ми усвідомили, що таки почалося, хоча насправді з тим і спати лягали, бо ще звечора чи опівночі було звернення путіна про початок спецоперації. Але зранку остаточно усвідомили, що так, почалося повномасштабне вторгнення.
Почитали новини про масовані обстріли по всій Україні і лягли ще на кілька годин доспати. Усі думки і страхи, і хвилювання прийшли пізніше.
Ще хотіла додати, що живемо ми у новобудові неподалік від окружної дороги, тому вже за перші дні ми там почули і побачили все, що тільки можливо, бо і танки з літерами Z заходили через наш двір 26 лютого, і всі бої на кільцевій нам було чудово чути, і авіація літала просто над нами бомбити місто кілька разів на добу, звук цих літаків — це найстрашніше, що я чула у житті, страшніше навіть за близькі вибухи.
І щоб не зациклюватися довго на тих перших днях, можу сказати, що найбільше боялася окупації міста, більше, ніж можливості загинути від бомбардування чи обстрілу артою.
Звісно, що від початку війни у мене було місце читанню, адже ця війна почалася 10 років тому. Щодо повномасштабного вторгнення, то кілька місяців я не могла нічого читати. Ясно, що зараз це вже змінилося. Смаки теж трішки змінилося, бо стала більше читати нонфікшну і менше художньої літератури.
Але загалом ситуація незмінна для мене: я продовжую купувати книжок набагато більше, ніж встигаю читати. Знаю, що у японців є спеціальне слово для визначення цього явища. От це точно про мене.
Наскільки важко було писати в умовах війни? Кілька місяців я провела з усвідомленням, що немає жодного сенсу ані в літературі дитячій, ані в літературі загалом, і в театрі, і взагалі в культурній діяльності.
Одне слово, у тому, чим я займалася все життя, сенсу більше немає, бо нікого не рятує і ні на що не впливає.
Але потім згадала, що у 2014 році, після анексії Криму і початку війни на Донбасі я вже переживала такі саме відчуття. І згодом сенси знайшла нові.
За час повномасштабного вторгнення я вже написала кілька книжок, і п’єс, і коміксів, і не лише для дітей, але й для дорослих щось уже вийшло з друку або поставлено на сцені, щось готується. Але писати стало набагато важче, звісно. Важко зосередитися, важче сидіти довго за роботою. Дуже ретельно вибираю теми, відкидаю ідеї, весь час пам’ятаю про те, що життя може закінчитися будь-якої миті, що небезпека підвищена, тому не варто витрачати час на те, що не є цінним і важливим для мене.
План святкування перемоги? Насправді не маю такого плану. Думаю, що спочатку довго оплакуватиму свої втрати, бо вже кілька близьких людей загинули на фронті за цей час. А потім пошукаю, як змінити форму свого волонтерства, якщо з’ясується, що Силам оборони можна поки що не допомагати.
Я дивуюся і пишаюся тим видавничим і письменницьким бумом, який ми спостерігаємо зараз.
Так, він швидко минеться, і у видавничої сфери багато проблем, але це неймовірно надихає і дає потужний імпульс до писання і читання — те, що ми всі працюємо у цій царині попри війну, те, що ми шукаємо і знаходимо нові сенси, те, що ми випрацьовуємо різні форми переживання цієї катастрофи — і писання та читання є одними з таких форм, і дуже ефективними щодо терапії, збереження нашого ментального і психічного здоров’я.
Віка Лисенко