Леся СайкоУкраїнська журналістка з афганським корінням Раміна Есхакзай стала обличчям нової кавер сторі Harper’s Bazaar Україна. Це її перша велика fashion-зйомка після резонансного спецвипуску про Афганістан.Повернення Раміни до fashion-кадру виглядає символічним: після теми війни вона обирає інший спосіб говорити про силу — тихіше, стриманіше, але не менш впевнено.
На обкладинці журналістка постає у темній бордовій сукні, нагадуючи, що розкіш може бути тихою. Ця стриманість не випадкова. У житті Раміни немає місця зайвій публічності чи слідуванню чужим правилам. Вона говорить лише тоді, коли є сенс, і не боїться відвертості — але її прямота завжди має межі безпеки та захисту близьких. Там, де більшість обирає мовчати, вона обирає відповідальність.
У розмові з головною редакторкою Harper’s Bazaar Україна Іриною Татаренко Раміна ділиться поглядом на життя та роботу без прикрас: про силу жіночності і силу слабкості, про маскулінність у поведінці, про відчайдушність як професійний інструмент, про унікальний досвід Афганістану, про мрію взяти інтерв’ю у Кевіна Спейсі та про жорстокі наслідки культури «cancel», за яку ніхто не несе відповідальності.
Зйомки проходили в Сінтрі — містичному містечку поруч із Лісабоном, серед густого лісу, скель та океанічного узбережжя. На узбережжі Адрага, за двадцять хвилин від мису Рока, найзахіднішої точки Європи, Раміна позує у рожевій сукні від українського бренду J’amemme — моделі Cloud, представленій на Тижні моди в Нью-Йорку. Плісована тканина ручної роботи додає образу легкості та витонченості. Інший образ — бежевий костюм від MYxMY, де асиметрія та подовжені рукави створюють скульптурний силует, а прикраси від Grains de Verre підкреслюють ручну роботу, яка так близька журналістці, що звикла «створювати» матеріали власними руками.
“З дитинства я звикла бути їжаком, який обороняється, — зізнається Раміна. — Можливо, саме тому в мені поєднуються ніжність і мужність. Бути жінкою — це не лише зваблювати, а й знати, чого ти хочеш, вміти сказати про це і домовлятися з людьми”. Ці слова стають особливо відчутними, коли розумієш: це інтерв’ю — перше після її повернення з Афганістану, досвіду, який змінив не лише професійний погляд, а й внутрішній голос.
Подорож до Кабулу стала для неї не просто професійним ризиком. Вона говорить про дуже особисте: “Для мене ця подорож про повагу і цікавість до батьківщини мого батька”. Афганістан, який у світі часто звучить як суцільна війна, для неї став місцем зустрічі з минулим, яке раніше було недосяжним. Вона описує цей шлях як момент внутрішнього переродження, який залишиться з нею назавжди: “Це історія, про яку я колись розповідатиму своїм онукам. Про те, як не варто втрачати шанс, коли життя раптово дає ‘щасливий квиток’. І про віру в себе, навіть тоді, коли від страху підкошуються ноги”.
У фрагменті інтерв’ю вона продовжує цю думку ще гостріше. На питання, хто б мав постукати до неї після розмови, вона відповідає: “Кевін Спейсі”. Її вибір символічний: видатний актор, якого “відмінили”, виправданий у суді, але не у суспільстві. На відміну від Джонні Деппа, йому не вдалося повернутися. У цьому зчитується її професійна філософія: публічність не завжди справедлива, і правда не завжди повертає репутацію.