Редактор WOMO.ua18 грудня о 18:30 у Київській опері відбудеться показ пластично-поетичного перформансу про внутрішню опору та формування нової культурної ідентичності під назвою “ЇЇ MOVA”. Це пластично-поетична історія-сповідь про зміну себе як особистості через зміну мови. Це пошук нових життєвих опор, поки власне “Я” руйнує попередні та ховає їхні уламки вглиб несвідомого.
Проєкт відображає болісну реальність тисяч людей, які переживають тяготи війни, зокрема втрату мови й формування нової культурної ідентичності на тлі психологічного та морального розломів. Пластичний перформанс пройде з дискусійним обговоренням побаченого з глядачами з можливими елементами імерсивності — залученням публіки до дії. Проєкт є переможцем грантової програми Per Forma.
Реєстрація на показ можлива за донат на будь-яку суму.
WoMo поспілкувалися з режисеркою пластично-поетичного перформансу. Далі Катерина Кузнецова — про виклики в роботі над проєктом, емоційні переживання й технічну реалізацію. Про працю зі спогадами, процес відображення у перформансі та нові життєві опори в проєкті й не тільки.
– Які, на вашу думку, найбільш поширені труднощі переживають люди, що змінюють свою мову та культурну ідентичність після травматичного досвіду, як-от війна?
– Змінювати мову свого спілкування у будь-якій ситуації доволі складно. Можливо, це легко для незначної кількості людей з лінгвістичними здібностями. В інших випадках це банально додаткове навантаження на мозок. І мозок, відповідно, чинить певний спротив. Одна річ, коли рішення змінити свою мову приходить через певне бажання/лінгвістичну необхідність (мається на увазі перебування в іншій країні, де немає шансів бути зрозумілим іншою мовою від локальної). І навіть у таких випадках в людини завжди залишається можливість комунікувати рідною мовою з близькими/рідними — мати такий відпочинок від іноземної мови.
Зовсім інша річ, коли ти усвідомлюєш, що твоя рідна мова (якщо ми сприймаємо визначення «рідна» — та мова, якою до вас говорила мати, з якою ви зростали і формувались) стає мовою ворога, стає табуйованою й неприйнятною перш за все тобою ж самим/ою і суспільством загалом. Тоді цього умовного «лексичного відпочинку» в тебе вже не може бути.
Якщо ми беремо процес зміни мови з російської на українську (а саме цю призму погляду акцентує перформанс), то однією з найпоширеніших проблем є саме вирішити це — перейти. А потім не здаватись на цьому шляху. Бо як і з будь-якою іншою кардинальною зміною себе це важкий, часто неприємний і довготривалий процес.
– Він впливає й на емоційний стан?
– Так. Я пам’ятаю, як моя подруга, що до 2022-го була російськомовною, сказала, що після початку повномасштабного вторгнення часто відчувала сором за своє «зросійщене» минуле. І водночас не розуміла, чому має його відчувати. Мені здається, що оцей коментар дуже коротко і влучно пояснює дуальність душевних переживань, що тягне за собою зміна своєї мови, а отже відмова від частини своєї особистості, яка зростала з російською мовою.
Відчуття необхідності змін, що підсилюються суспільним тиском (іноді доволі агресивним) межують з питанням в голові: невже я така погана людина, що я маю стільки всього змінити у своїй голові? Бо знову: мова — це не лише про вокабуляр. Це насамперед спосіб мислення, соціально-культурний бекграунд, купа спогадів, емоцій, вражень. Деякі з них «переписати» іншою мовою просто неможливо. Адже за простою традицією дивитись «Ирония судьбы или с Легким паром» під Новий рік лежить неймовірно глибокий шар впливу на свідомість Він підв’язує найцінніше і найемоційніше — твоє дитинство, твою родину, твою любов.
– Як ваш проєкт допомагає їм впоратися з цими труднощами?
– Впоратись із психологічними труднощами допоможе лише якісна терапія. Однак мистецтво певною мірою можна назвати допоміжним засобом терапії, бо викликає сильну рефлексію у глядача. Людина — істота соціальна, а отже емпатична. Нам набагато легше повірити в те, що щось можливо, маючи «живий» приклад. Чим умовно «ближче» до нас цей приклад, тим він більш чесний, щирий, більш можливий, реальний.
Я вірю, що будь-який мистецький акт спроможний «відкрити» людське серце і «вразити» набагато глибше, ніж просто передання інформації. Все, що задіює людську фантазію, створює сильні мислеобрази, що народжуються десь у глибинах нашого підсвідомого. Тому досвід подібної роботи, що є певним митецьким актом, базується на реальному досвіді й максимально «наближає» до глядача головного персонажа — бо перформанс має на увазі максимальну реальність і щирість подій та емоцій — дарує нам цінний досвід, що може наштовхнути на великі зміни.
– З якими найбільшими викликами ви стикнулись під час створення проєкту “ЇЇ MOVA”? Що було найскладнішим у роботі над ним у питаннях емоційного переживання та технічної реалізації?
– Одним із найскладніших аспектів було закласти «правильний» наратив. Розповідаючи про питання зміни російської на українську мову видалось неможливим без використання цих мов. І російська мова в культурному продукті — це часто «червона ганчірка». Як під час створення work in progress цієї роботи, так і зараз під час допрацювання/розширення, я дуже переживаю, щоб в мене вийшло передати головну думку. Показати, що навіть якщо один з таких «стовпів» особистості, як мова, що пов’язує людину з її минулим (а отже, з нею самою), похитнувся, зруйнувався, нову опору створити можливо. Не в супротив, а в гармонії. Що я не хочу, щоб російська мова толерувалась в нашому суспільстві. Але хочу закликати до розуміння, що трансформація є складною, а отже до емпатії, терпіння та допомоги, бо врешті ми разом будуємо наше майбутнє.
– Ви згадали про ностальгію та свідомий відхід від російської культури. Як ви працювали зі своїми спогадами, які викликали у вас складні емоції?
– Пластичний перформанс «ЇЇ МОVA» зараз — це другий етап роботи над мовною темою. Етап роботи work in progress, який зараз я називаю «переливання травми». Бо вийшло так, що основною тезою роботи було: я маю травму, і це боляче, дивіться чому.
Для опрацювання таких відчуттів потрібен час. Необхідно як мінімум вийти з емоційного сприйняття ситуації в об’єктивне. І по суті сам факт створення роботи «ЇЇ MOVA» вже є певним кроком цього опрацювання. Робота дозволила подивитись на свій життєвий досвід з іншого боку. Тобто я мала змогу «зняти» свої емоції і «перекласти» їх на танцівницю, а потім побачити себе в ній її очима. Саме так було на етапі work in progress. Саме так процес рефлексії відбувається в глядача – ми впізнаємо себе в інших людях і можемо на це подивитись ззовні. Це неймовірно дієва практика.
– Як цей процес відобразився у перформансі?
В роботі work in progress була сцена з назвою «я любила русский язык». На кожну таку фразу, що звучала в запису, танцівниця реагувала тілесною відразою. Створювався певний дисонанс — ти чуєш, як кажуть про любов до чогось, але бачиш щось максимально протилежне любові. Це приблизний опис всіх складних емоцій, пов’язаних з переосмисленням свого минулого. Як я вже зазначила, минуле змінити неможливо. І певні речі, наприклад, російські пісні під гітару біля вогнища, назавжди залишаться романтизованими в моїй пам’яті.
Але чи буду я так само співати їх тепер, з таким же теплом на серці? Ні. Чи буду я, як колись, із захопленням наспівувати їх своїм дітям? Ні. Чи буде мені сумно від цього? Так. Бо на мої рожеві юні спогади хлюпнули чорною фарбою. І я спостерігаю, як чорні плями поступово закривають картинку, що була цінною. Як з цими почуттями працювати далі, я поки ще не маю рецепта. Проте робота дала розуміння, що моє минуле мене не визначає. Я не маю над ним влади. Мене визначає моє теперішнє. І тут я можу робити зміни.
– Які нові життєві опори ви змогли знайти для себе під час роботи над проєктом і як змінилася ваша особистісна ідентичність у процесі?
– Головною думкою, що стала висновком work in progress роботи в лютому 2024-го, стала відповідь на питання в анотації до роботи: чи можливо справді забути те, з чого все починалось? (чи можливо забути своє зросійщене минуле і відмовитись від нього). Відповідь: неможливо. Ми не обирали, де народитись. Дітьми ми не обирали, якою мовою говорити, в якому культурному середовищі зростати і формуватись. Ми не винні, що наше минуле сталось з нами. І забути його не маємо права, особливо зараз. Бо лише пам’ятаючи, до чого привело нас життя у зросійщеній бульбашці, у нас є шанс не потрапити в неї знову.
28 років свого життя я була виключно російськомовною українкою, і сам факт мого вибору в сторону української мови вже є новою опорою в цьому виборі. Не треба відмовлятись від свого минулого, від себе минулого, не треба його соромитись. Це фундамент. Але як будувати свій «будинок» далі — обирати нам. Всі опори завжди в нас самих.
– Чи плануєте ви розширювати формат проєкту “ЇЇ MOVA” у майбутньому? Які нові ініціативи ви хотіли б реалізувати у контексті цієї теми?
– Зараз немає таких планів. Проте цікаво дослідити, як подібна робота може бути корисною за межами лише творчого висловлювання.
– Які зміни ви хотіли би бачити у суспільстві в результаті реалізації вашого проєкту?
– Мовне питання зараз не найгостріше в нашій країні. Здається, ніби, хто хотів зробити свій вибір, той його вже зробив. А хто не зробив, то і не зробить. Тож якщо після перегляду роботи хтось, хто ще не перейшов, задумається над цим, то вже перемога.
Проте я не будую очікувань щодо кардинального впливу роботи на суспільство. Вона не такого масштабу, що спроможна запустити процеси певних змін. Проте вірю, що вона може «посіяти» потрібні зерна думок. Як вже зазначала в попередній відповіді: думок на тему важливості мови, толерантності, емпатії, рішучості, дорослішання, вміння взяти відповідальність.
Я хотіла б, щоб колишній російськомовний глядач відчув, що він не один. Що з ним все нормально. Що процес зміни мови справді може бути болючим і нелегким (і щастя тим, в кого це не так). І цю останню думку хочу «посіяти» і в українськомовного глядача. Викликати можливість «не кидатись» на людину із звинуваченнями в «зраді» (читайте, в «сепаратизмі» 2014 року), принаймні не розібравшись у контексті.
І ні, я не хочу, щоб російська мова толерувалась в нашому суспільстві. Я хочу своєю історією показати, що зміна важка, але цілком можлива й необхідна. І що саме ми зараз відповідальні за майбутнє, бо від нашого вибору залежить наша самоіндентифікація як нації. І вибір ми робимо щодня — від вибору треку в вашому плейлісті до замість «спасибо» сказати «дякую».