Оксана ХромоваЮлія Лопата про пластичний проєкт, українське жіноцтво, особисті трансформації та мрії
Майже рік тому в Києві відбулась прем’єра пластичної вистави «Косачка», режисеркою якої стала Юлія Лопата. Сучасний проєкт про українські традиції й переосмислення ритуалів жіноцтва пройшов з аншлагами в столиці та у Хмельницькому. Згодом вистава стала номінантом Національної театральної премії «ГРА». А вже за кілька днів «Косачка» вирушає на гастролі у Львів та Івано-Франківськ. Про створення й трансформацію вистави, волонтерство та благодійність, допомогу захисницям на фронті й тему жіноцтва взагалі редакція WoMo спілкувалась із засновницею проєкту.
– Юлю, яким було ваше життя до початку повномасштабного вторгнення і що змінилося потім?
Я була діючою танцівницею, викладала танець для людей різного віку й підготовки. Зняла два пластичних коротких метри, але другий так і не встигла завершити з початком великої війни.
Перші думки, в яких я дозволила собі (вірніше, напевно, дозволила адаптація моєї психіки до нових стресових умов) повернутись до роздумів про мистецтво, мистецьку діяльність. Словом, усе те, що я залишила в минулому, прийшло до мене під час першої невеличкої відпустки – перепочинку від волонтерства.
Це була середина першого літа великої війни. Мене привезли в Карпати, і там я, напевно, вперше за весь цей час відчула себе в безпеці фізично. Тіло розслабилось, як наслідок – і думки. Оточення природи, зокрема гір, дає поштовх думкам, які ніколи не прийдуть до тебе в метушливому місті. Відкриті ландшафти не сковують політ думки. Отак всі складові зійшлись, і я потроху почала повертатись в думках до того, що люблю усім серцем.
– Розкажіть, як і коли народилася ідея створення вистави. І чому реалізація проєкту відбулась саме зараз?
Ідея формувалась і трансформовувалась довго. Але поштовхом було прослуховування композиції Сильвестрова «Прощай, світе…». Послухайте, якщо раптом не чули.
“Зараз мені здається, що якби не війна, я б так і не наважилась би на реалізацію цієї масштабної ідеї. Але я подумала: «я не знаю, коли моє життя закінчиться, в нинішніх реаліях це ще більш непередбачувано. І що? Я буду боятися і так і не спробую?”
Досвід війни – це прямий зоровий контакт з усіма твоїми страхами. А страх у свою чергу – це простір, де віра проявляється якнайяскравіше. Ну я й пішла за вірою. Як би це не звучало.
– А що для вас означає хореографія?
Інструмент хореографії – це рух. А для мене рух – це спосіб спілкування, дослідження світу й висловлення себе. Тому хореографія – це ядро вистави, основний інструмент донесення сенсів. Проте голос, як на мене, посідає не менш значуще місце.
– Чому саме «Косачка»? Що ви вкладаєте в цю назву з огляду на історію проєкту й наше сьогодення?
Косачка – образ напівміфічний, напівісторичний. Коли зацікавилась архетипом жінки-воїна, воїтельок, амазонок – почала шукати інформацію про представниць на наших теренах. Відкриті джерела вивели до легенди про косачок – жіночого племені, яке жило на території сучасної України приблизно у III столітті до нашої ери. Назва походить від довгих кіс, які вони носили як прояв своєї свободи й вирізнення. Цей образ мені дуже зрезонував з багатьох причин.
Сталося так, що під час вторгнення від онкології пішла з життя бабуся – моя друга мама. До останнього свого дня вона була прикладом сили, – я не бачила, що хвороба її ламає чи пригнічує. Навпаки нас, свою родину, вона до останнього тримала своєю силою і бойовим настроєм. Так виник образ Духу, що проявляється в тілі жінки.
Паралельно мені стала цікава тема «забутих жіночих імен» періоду Розстріляного відродження. Імена репресованих, страчених письменниць і поеток дуже рідко зустрічаються у згадках і джерелах, хоча вони були. Жінки того періоду до останнього відстоювали свої переконання, ідеї й бачення майбутнього, в якому вони хочуть жити. Те саме зараз роблять наші воїтельки, що безпосередньо боронять нашу країну. Усі ці жіночі постаті стали в одну лінію. Вони – ці амазонки, кожна на своєму шляху. Все це втілилося у виставі, яка, власне, і є присвятою жінкам.
– Чи зазнала «Косачка» якихось змін від початку її народження?
Звісно. Вистава – це не консервація. Це живий організм, який змінюється, адже змінюємось і ми. Продовжуємо досліджувати, заглиблюватись, шукати.
– Як впливає на життя вистави оточуюча реальність?
Я дуже ціную свободу мати можливість відмовитись від того, що вже не працює, або поекспериментувати з музикою, або з простором, з будь-чим. Це перевага самостійних проєктів. Ми самі створюємо наш світ, таким яким ми його відчуваємо, а це відчуття звичайно змінюється з плином часу тією чи іншою мірою.
Зараз, наприклад, музику Олени Шикіної для нашої вистави можна почути поза сценою. Взагалі, музичний супровід є одним з центральних елементів “Косачки”. Він поєднує в собі електронну й інструментальну музику, шуми і живий вокал. Під час вистав Олена виконує свою музику, як сет, наживо. Втім, відтепер з альбомом можна наново прожити отримані емоції. Тож, користуючись нагодою, запрошую послухати треки з альбому “Cossachka”: Spotify, Apple Music.
– Якою ви бачите роль української жінки зараз?
Колись я сказала, що вважаю, що бути жінкою в Україні — це джекпот. Напевне, я й досі так вважаю. Кажіть, що хочете, але всередині нас є ця власна свобода й норов. І водночас нам є де їх реалізувати, проявляти. Я вірю, що нас слухають, прислухаються, ми не позбавлені прав, у нас є можливість розвиватися, ставати тими, ким ми хочемо бути. І в кожній українці є внутрішня косачка, яка веде до реалізації мрій і бажань.
А саме роль української жінки зараз… нехай визначає собі кожна українська жінка сама. Так, як вона це бачить, хоче і готова нести за це відповідальність, і, як наслідок, насолоджуватись цією роллю. Вас тільки підтримають! А якщо ні, то йдіть з того оточення геть, ви заслуговуєте на підтримку вже тільки тому, що ви є.
– Як проєкт допомагає в благодійній діяльності? Розкажіть про реабілітаційну програму «Віднова спільнотою»
З самого початку я дуже хотіла, щоб вистава не закінчувалась на самій виставі. Щоб вона не була відірвана від реальності. Тут і зараз наш пріоритет – це допомога військовим і все, що цього стосується. На показах ми влаштовували різні збори й робили благодійні розіграші. А зараз разом з представниками резиденції МС6 влаштовуємо мистецько-реабілітаційну резиденцію для жінок-військових. Вона буде спрямована на їхню реінтеграцію у цивільне життя.
Це величезна відповідальність. Ми працюємо разом з психологинями, які курують увесь процес і всі взаємодії. Ми вигадуємо й погоджуємо разом дуже цікаву програму для цих жінок. Мені і страшно, і цікаво, одночасно, чесно кажучи. Бо учасниці мають за плечима дуже важкий, травматичний досвід. І необхідно розуміти, як не заподіяти шкоди, не зтригерити. На жаль, цими знаннями ми маємо володіти вже всі. Бо ти не знаєш з ким ти можеш мати комунікацію на вулиці, в кавʼярні, та будь-де. Але своїм незнанням можна зробити людині дуже боляче і реактуалізувати травму.
– Що побачать глядачі в оновленій версії «Косачки»?
Враховуючи, що повністю оновився склад танцівниць, нова “Косачка”, насамперед, буде мати нову енергію.
– У чому ви зараз знаходите сили й натхнення? І про що ви мрієте?
Чесно? Ні в чому. Я просто продовжую робити те, що роблю. Але щоб не закінчувати на такій огидно реалістичній ноті, скажу, що мрію колись побудувати простір в Карпатах, в якому пануватиме мистецька атмосфера. Де кожен зможе знайти собі прихисток, реалізувати мистецьку ідею абощо. Така собі резиденція для митців, які вбачають в природі головне джерело натхнення й ресурсу.