Різдво у полоні: як сім’ї щоденно борються за звільнення рідних

Офіційний Київ досі не оприлюднює інформацію про те, скільки полонених утримує РФ. Ці цифри встановлюють родини зниклих безвісти, об’єднуючись у громадські організації та складаючи власні списки. Останнім часом новин про активізацію процесу обміну побільшало, і це надихає. Натепер, за підрахунками родин, у полоні тільки військових понад 10 тисяч. Кількість цивільних навіть неможливо встановити. Усі ці люди зустрічатимуть Новий рік у російських катівнях — поранені, змордовані, без їжі, ліків, теплого одягу, у повній невідомості щодо того, чи бореться за них хоч хтось чи вже покинули напризволяще. А в цей час родини пишуть звернення до світових лідерів, проводять акції протесту, ходять на зустрічі до представників різноманітних інституцій, аби вкотре послухати, що міжнародні протоколи та конвенції з росіянами не спрацьовують. Ані ООН, ані Міжнародний Комітет Червоного Хреста не здатні полегшити долю бранців Кремля. Остання надія на журналістів, до яких по допомогу напередодні свят звернулися родини полонених. Аби їх просто вислухали…

Я навчилася молитися, але досі не вірю в Бога

Ірина Латиш — дружина військовополоненого, представниця 95-ї окремої десантно-штурмової бригади

Щодня я дякую Всесвіту за збереження життя моєму коханому чоловіку Євгену. Я навчилася молитися, але я й досі не вірю в Бога. Мій коханий чоловік у перший день війни зібрався і добровільно вступив до 95-ї бригади ЗСУ. Він взяв до рук зброю і сказав, що буде вірним до кінця Україні, поки не звільниться від окупантів останній сантиметр нашої землі. Євген готував нас до того, що піде воювати, ще задовго до 24 лютого. Він просто попереджав, щоб ми були до цього готові. І ми знали, що так і буде.

Сьогодні рівно триста днів, як мій чоловік військовополонений. Він потрапив у полон на Київщині у перші дні повномасштабного вторгнення. Відтоді я жодного разу не говорила з ним телефоном. Довгий час ми не знали, де він та що з ним.

У середині квітня його побратими, яких звільнили, передали мені звісточку та розповіли, що Євген у полоні. Я цим людям щиро вдячна, бо ця звістка єдина. І ці люди теж єдині, хто його бачив живим. Від них я й дізналася, що у квітні Євгена привезли з Курська до Криму на обмін. Там їх поділили на частини та почали невеликими групами повертати. Мого чоловіка не повернули, тому що у нього були сильні гематоми та набряки після побоїв. Його передумали віддавати, бо було видно, що він не просто сидів у камері, його жорстоко били. А куди його відправили із Севастополя, і досі невідомо.

Пізніше ми отримали через Червоний Хрест шаблонний короткий лист від нього: здоровий, годують, скоро буду, люблю і дочекайся. Звісно, дочекаюсь. Я пам’ятаю останні його слова, коли він телефонував перед бойовим завданням. Женя сказав: «Я буду не на зв’язку. Я тобі обов’язково зателефоную. Чекай!». Я була трохи шокована і сказала: «Пообіцяй, що це буде через три дні». А він відповів: «Я не можу цього пообіцяти, це війна. Але я борюсь за нашу незалежність».

Щодня я пишу йому повідомлення вранці та вечорі. Всі месенджери вже заблоковані. Я створила в Гуглі документ, який налічує майже 200 сторінок, де пишу йому повідомлення. Ще до війни він так робив для мене, незалежно від того, чи я була у відрядженні чи поруч: добрий ранок, бажаю спокійної ночі. Я пишу і вірю, що він відчуває таку мою підтримку. І, коли повернеться, прочитає всі мої повідомлення.

95-та бригада завжди була взірцем боротьби за нашу незалежність під час АТО у 2014-му. Її бійці відзначалися тим, що брали у полон окупантів. А тепер за 10 місяців повномасштабного вторгнення у полоні опинилися понад 30 бійців цієї бригади, ще понад 80 вважаються зниклими безвісти. Це ми підрахували, спілкуючись з родичами. Офіційної інформації від частини та Міноборони немає. Території, де вони потрапляли у полон,  давно деокуповані (Київщина, Харківщина), але їхні тіла не знайдені. Ми віримо, що вони перебувають у полоні та живі.

Переважна більшість потрапила в полон у березні-квітні. За 9 місяців не обміняли жодного бійця 95-ї бригади. Після того як рідні зібрались у Координаційному штабі та інших органах, повернули лише трьох бійців. Це 0,2% від усіх повернутих взагалі. Про стан їхнього здоров’я ми знаємо небагато, є лише інформація про важкі контузії, поранення та інші травми, лікуванням яких ніхто не опікується.

Полон рідної людини…. Кожен з нас щиро тішиться, коли бачить по телевізору, як наших полонених повертають додому, вдивляється в обличчя тих, хто повертається. Ми радіємо за інших, а потім після завершення сюжетів тихо та гірко кожна заливається сльозами. Бо не отримала такий довгоочікуваний дзвінок: «Я вдома» чи «Я їду».

Поки міжнародні інституції радять нам молитися, у цих бійців народжуються діти, помирають батьки, не дочекавшись синів з полону. Вони навіть не знають, що багатьом немає куди повертатися, бо їхні будинки знищені від влучань ракет.

Я повинна готуватися до повідомлення: «Вітаю, ви вдова»?

Світлана Богданенко — дружина військового лікаря, представниця військових медиків Маріуполя
Лікарі за законами війни не є комбатантами, бо вони не входять до складу збройних сил воюючої сторони. Дев’ять місяців військові та цивільні медики Маріуполя перебувають у полоні, точніше у російському пеклі. Це працівники військового шпиталю та звичайних лікарень міста. Їхня зброя — шприци, скальпелі та джгути. Навіть військові медики ніколи не тримали зброї в руках.

Мій чоловік — військовий лікар. Він працював у шпиталі, виконуючи професійний обов’язок. Спочатку мене запевняли: «Не хвилюйся, над медиками там не знущаються. Вони ж не вбивали, а лікували». Але, коли з полону повернулися перші медичні працівники, вони розповіли, що над ними знущаються так саме, як і над іншими полоненими.

Після цього риторика змінилася. Мені кажуть неофіційно, що обміни відбуваються за принципом: офіцер — на офіцера, солдат — на солдата. Українських медиків не повертають з полону, бо їх просто немає, на кого міняти. Але цивільних лікарів у Маріуполі забирали десятками прямо з лікарень! Де ж для обміну взяти в Україні стільки російських лікарів-полонених? Через це тепер мені кажуть: «Зачекайте, після війни повернемо усіх». А чого чекати? Ми можемо їх не дочекатися, бо вони не витримають там за станом здоров’я. Зараз їх відкладають на потім. Невже я повинна готуватися до повідомлення: «Вітаю, ви вдова»? Так?

Весь шлях перемовин щодо обміну приховують від суспільства. А він має бути прозорим, аби було зрозуміло, хто та що робить. А зараз — суцільне пекло. На наші письмові звернення ми отримуємо усні відповіді — так посадовці уникають відповідальності.

За 10 місяців повернули менше 10 цивільних заручників

Ілля Гончар — брат цивільного заручника, учасник ГО «Цивільні в полоні»
Мій брат є цивільним заручником, якого утримує РФ вже понад вісім місяців. Його навіть не можна назвати полоненим, бо він не брав участь у військових діях, не був працівником поліції чи службовцем ЗСУ. Ми створили організацію «Цивільні у полоні», аби об’єднати зусилля 200 родин саме заради цієї категорії заручників. Наші рідні — мирні люди, які на початок війни не тримали у руках зброї. До 24 лютого вони ходили на роботу, дбали про свої родини. З 24 лютого їх затримували на вулиці, на роботі представники окупаційної влади та військові РФ. І зараз цих людей утримують на території Росії та тимчасово окупованих територіях України.

Цивільними заручниками є чоловіки та жінки віком від 18 та старше 80 років! Серед них медсестри, водії електротранспорту, викладачі, підприємці та пенсіонери. Є люди з хронічними хворобами, які потребують постійного медичного догляду. Є навіть з багаторічними психічними розладами. Це не лише громадяни України, але й інших країн, які на ранок 24 лютого жили та працювали у нашій держави.

Багато кого жорстоко побили та покалічили російські військові під час затримання. До них не пускають лікарів та представників міжнародних гуманітарних місій. Сім’ї  заручників навіть не знають, чи живі їхні рідні.

Спочатку родини діяли самостійно, а потім почали знайомитися, підтримувати одне одного. Так і народилося наше об’єднання.

Ми з’ясували, що списки є спільними — у них і цивільні, і військові. За 10 місяців повернули менше 10 цивільних. Одного — без ноги. І важко жити з тією думкою, що вони їх не віддають. І не  зрозуміло, навіщо вони їх утримують?

Наші діти, коли писали листа до святого Миколая, просили не іграшок та гаджетів, а повернути тата чи маму, дідуся, бабусю… Тепер вони загадують бажання та пишуть листи, аби їх почули понтифік, Далай-лама, Вселенський патріарх Варфоломій. Діти сподіваються, що релігійні діячі допоможуть статися диву, і всі заручники зустрінуть 2023 рік у теплому родинному колі.

Хлопці втрачають від від 40 до 80 кілограмів ваги

Наталя Кравцова — мати військовополоненого, ГО «Рада дружин та матерів захисників України «Жінки зі сталі»
Суспільство майже не переймається тими, хто у полоні. Ця тема емоційно важка — холод, голод, тортури. І зараз тисячі родин живуть в особистому пеклі, не маючи інформації про рідних. Ми навіть не живемо, ми існуємо, сподіваючись на Бога та ООН, вірячи у ЗСУ. Оборонці «Азовсталі» вийшли з заводу за наказом керівництва. Обміни полоненими останнім часом трохи активізувались. І у публічному просторі відбувається підміна понять. Здається, що всіх бійців полку «Азов» давно повернули або тільки їх і повертають. Але це не так.

Серед повернутих військовослужбовців дуже мало росіяни віддали бійців саме полку «Азов», до яких у них особливо прискіпливе ставлення. Стан їхнього здоров’я викликає стурбованість, адже втрата ваги у повернутих бійців коливається від 40 до 60 кілограмів. У одного з хлопців — аж 80 кілограмів. За останні місяці жодного бійця полку «Азов» не повернули.

Восьмий місяць у полоні перебувають ще 700 «азовців». Вони були в авангарді маріупольського гарнізону, який чинив спротив протягом трьох місяців разом із ТрО, бійцями Нацгвардії, місцевими поліцейськими, морськими піхотинцями, прикордонниками. Цим вони виграли час для ЗСУ, для підготовки військових операцій, отримання озброєння від міжнародних партнерів.

Ми віримо та любимо наших воїнів, а вони люблять нас. І ми про їхнє безмежне кохання до нас знаємо, бо саме тому вони пішли на смерть та пройшли крізь вогонь. Ще більш тривале перебування під тортурами небезпечне для їхнього життя. У мене є прохання. Підіймаючи келих у новорічну ніч, загадайте, щоб наші сестри, батьки, чоловіки, дружини, сини повернулися додому. Поки всі не повернуться, наша боротьба триватиме.

Тепер весь світ боїться, що і на них такі звірі, як росіяни, нападуть

Нора Сторожук — дружина військовополоненого, учасниця ГО «Вояцький визвіл»
Мене звати Нора, я  дружина військовополоненого. Як темрява боїться світла, так і агресор боїться правди та розголосу. Як світ потребує справедливості, так і наші рідні потребують нашої віри, наших спільних зусиль, аби витягнути усіх наших рідних з лещат полону. Ми разом стоятимемо, доки наші рідні не повернуться із полону. ГО «Вояцький визвіл» створений родинами вояків 12-ї бригади Національної гвардії України, військової частини 30-57 міста Маріуполь.

У 2022 році українська армія і весь народ стали символом незламності. Але для нас цього року є найбільше розчарування — неефективна діяльність деяких міжнародних організацій. ООН, Міжнародний Комітет Червоного Хреста та світова система безпеки мають отримати нові повноваження та ресурси. Йдеться не про фахівців цих організацій, а про засади, правила та принципи, на яких базується діяльність організацій. Міжнародний Червоний Хрест працює не перший рік і не на першій війні. І у вас така ситуація вперше, що не працюють міжнародні угоди? Так зробіть, щоб працювало, бо, побачивши вашу неспроможність навіть отримати доступ до полонених, весь світ тепер боїться, що і на них такі звірі, як росіяни, нападуть.

Боротьба родин триватиме до останнього полоненого як на духовному, так і дипломатичному напрямі. Жінки вишили для Папи Римського Франциска рушник-молитву та рушники-обереги кожному військовополоненому та навіть достукались до Ватикану. Це послання вже передали папському нунцію. І дуже скоро понтифік отримає цей меседж від родин полонених на офіційній церемонії.
Днями сім’ї полонених чекають у МЗС. Під час зустрічі родини наполягатимуть на допомозі дипломатів у міжнародному розголосі та тиску на Москву щодо умов утримання українців у полоні. Йтиметься про варіант залучення третьої країни, яка може стати покровителькою хоча б для цивільних заручників. Наприклад, Туреччина вже стала прихистком до кінця війни для звільнених командирів «Азова». Таку саму практику можна і надалі впроваджувати. Людей можна передати країні-покровительці, яка їх триматиме до кінця війни у гуртожитку чи готелю, але за умови наявності зв’язку з родинами. На такий варіант має погодитись Росія, чого поки що не спостерігається.

Крім того, є й радикальні вимоги. Нещодавно родини дізнались, що російський аміак йде територією України по трубах до Азії та Африки. Тож активісти вимагатимуть зупинити транспортування до повернення наших полонених у форматі «всіх на всіх», а потім надання російському аміаку доступу на світові поля.

Тетяна Марінова