Інструктор з тактичної медицини Анастасія Леонова каже, що приїхала до України у 2015-му році тому що відчула свою частину колективної провини за дії РФ. У цивільному житті вона — сомельє. Але ставши інструктором з тактичної медицини, Анастасія навчила вже понад три тисячі українських військових.
Щодня ми працюємо на інфофронті, виствілюючи подвиги українських жінок та впливаючи на світову спільноту інформаційно.
Ми просимо нас підтримати, аби ми й надалі могли виконувати нашу місію на шляху до української перемоги
Підтримати womo.uaУ спецпроєкті «Незламні» Анастасія розповідає усю правду про найбільші труднощі для жінок на фронті і про те, за що воює наша армія.
Інструктор з тактичної медицини
У цивільному житті я сомельє. У мене була своя школа вина, я була менеджером по імпорту, провела багато дегустацій, багато навчала — мені взагалі подобається навчатися самій та навчати інших.
Свого часу я вчилася на парамедика-рятувальника, пройшла курс, коли у нас в Росії підривали житлові будинки. Сучасний натівський курс тактичної медицини я з колегами перекладала у 2014-215 роках у Москві. Приходила з роботи, сідала перекладати розуміючи, що якщо це хтось знайде у моєму комп’ютері, то я матиму проблеми. Менше з тим, коли я приїхала до України, то пройшла курс по своїй же методичці. У 2015-му році я навчала тактичній медицині бійців на полігонах близько 3 тисяч українських військових. Медичної освіти в мене немає, але вона й не потрібна для того, аби бути інструктором такмеда.
Тактична медицина — це про те, щоб не дати людині померти. Ми не проводимо операцій у полях, ми зупиняємо критичні кровотечі, працюємо з усіма видами травм, а лікувати будуть вже лікарі. Більш того, експерти кажуть, що освіта лікаря іноді заважає виконанню завдань з тактичної медицини.
Свежие новости
- У США заарештували поліцейських, винних у вбивстві Бріони Тейлор
- У Франції з’явилася посада посла з боротьби за права ЛГБТ-спільноти
- Українка здобула золото на чемпіонаті світу з веслування
- В Україні запустили курс лекцій для жінок, які втратили роботу
- Окупанти обстріляли Харків: є загиблий
Новости на главной
Перед повномасштабним вторгненням у лютому я розуміла, що щось буде, читала аналітику, дивилася новини, в тому числі західні. Я розуміла, що всі ці передбачення не просто так, але мала крихітну надію, що вони там не остаточно з’їхали з глузду, що будуть бомбити Київ. Але у ніч на 24 лютого я прокинулась раніше — мій кіт захворів і я погано спала. Я почула вибухи. Були моменти тваринного страху, руки тремтіли, але мені вдалося швидко зібрати себе до купи. Про те, щоб десь бігти за кордон думки точно не було. Я свідомо обрала Україну своїм домом і нікуди втікати не збиралася. Звісно, що намагатися записатись у військо з моїм російським паспортом було б нерозумно. Перший час я сиділа на координації допомоги: в мене було багато чатів, мені вдавалося звести тих, кому потрібна була допомога з тими, хто міг допомогти.
Потім мої друзі нарешті покликали мене прочитати курс такмеда до одного з добровольчих батальйонів. Все почалося з однієї вечірньої лекції, після якої мені запропонували курс. Я не могла повернутись додому через комендантську годину, подумала ніч і на ранок сказала, що залишаюсь у батальйоні і навчатиму добровольців. Я повернулась додому, за чверть години зібрала речі, доручила сусідці дбати про кота і з того часу працюю інструктором.
Я відчуваю шалену відповідальність. Від того, як я навчу своїх бійців залежатиме чиєсь життя.
Жінки на фронті
Армія порівняно з 2015-м роком дуже змінилася. Військові краще підготовлені до всього. До мене ніколи не було якогось упередженого ставлення. Важить яка ти людина. Звісно, якщо ти ходиш як дєвочка-пріпєвочка і на все у тебе відповідь: «Ой, я сама не знаю, допоможіть», то до тебе буде одне ставлення. Якщо ж ти — людина на своєму місці, професіонал, то всім байдуже, який там в тебе набір хромосом. Наразі по великому рахунку у жінок немає якихось глобальних проблем в армії. Саме тому нас дуже зачепила заява радника Олексія Арестовича щодо жінок, мовляв, їх у війську і за людей не вважають. Це заява людини, яка й гадки не має про реальний стан справ.
Якщо є чоловіки, які не вважають жінку людиною, то це їхні проблеми і саме вони й є найбільшою проблемою жінок в армії. У моєму ж підрозділі такого ставлення і близько немає.
Що мене підтримує на щоденній основі. Наприклад, коли мене не їдять комарі. Ми деякий час були у таких лісах, де жила дуже зла мошкара, гірше комарів. Це було нестерпно. Зараз ми в іншому місці, то ж з цим легше. А так з щоденного догляду — вмивання, крем з максимальним захистом від сонця. Для жіночої гігієни умови поки що приблизно як у поході. Я не знаю, як буде на Сході, куди ми вирушимо, але зараз з цим все гаразд, принаймні півлітра води на гігієнічні потреби можна завжди знайти. Є ще такі губки, якими можна вимити все тіло й без води. Є такий портативний душ, якого вистачає на 7 хвилин, це навіть більше, ніж достатньо. Це не входить до базового забезпечення, але ніхто не забороняє купити його.
Потреби фронту
Мотивація бійця має значення. Спочатку я бачила наш підрозділ, коли всі були добровольцями, і це одна справа — всі дуже вмотивовані. Коли ж нас доукомптектували людьми, яких мобілізували, то різниця дуже відчувалася. Хоча, звісно, при грамотній роботі з такими бійцями, їх можна налаштувати дуже добре, навіть якщо вони прибули ненавчені й непідготовлені. Проте, я вважаю, що армія не повинна бути місцем покарання. Тобто коли роздають повістки якимось порушникам на пляжах, це неправильно. Хай би краще відправляли їх на громадські роботи. В армії потрібні спеціалісти. Нам потрібні зараз айтішники для роботи з дронами, потрібні офіцери.
Нам потрібні люди фізично витривалі. Бо якесь хлоп’я 50 кг ваги не зможе бігти з автоматом. Так само коли до нас відправили цивільних медсестер. У нас була така зовсім неспортивна жінка, яка у своїй поліклініці займається налагодженням грудного вигодовування. Навіщо вона в армії? Звісно, набагато більше користі від неї саме у тій поліклініці. Вона туди й повернулася зрештою.
Дуже важливо в армії вміти самоорганізовуватись, вміти жити у колективі. Стає в пригоді досвід походів і життя в наметах. Ми витрачаємо багато часу на навчання геть непідготовлених людей.
Чого від тилу нам точно не треба: саморобних турнікетів, наприклад. У мене є ціла колекція всякого непотребу, на яку хтось витратив багато часу, пришиваючи на латекс якісь кільця, вушки, палички — все це не працює, не треба його нам привозити і здавати на це гроші. Є ще саморобні дуже смішні плитоноски. А ось маскувальні сітки нам дуже треба. Зараз потрібні у літніх кольорах, бо весняна гама не підходить.
Як жити у тилу
Військовим дуже приємно отримувати листи від дітей, малюнки, ми їх одне одному показуємо. Одного разу нам з колегою дали маленькі дитячі малюночки на касі супермаркету, і один намальований котик досі живе у моєму гаманці.
Ми тут зовсім не святі. Багато хто тут взагалі не вірить у бога. Ми не сидимо з сумними обличчями. Ми дуже багато сміємось та жартуємо, іноді аж живіт болить. Ми багато обіймаємося.
Якщо хтось в тилу ходить в кафе, або постить квіти й котиків у соцмережах, то адекватні військові дуже радіють цьому. Ми взагалі за те і воюємо, щоб хтось спокійно пішов у кафе. Ми щасливі, що Київ, який ми відстояли, живе більш-менш нормальним життям. Я сама, наприклад, купила собі для підняття настрою червону помаду. Звісно, я не фарбуватимусь нею у полях, але мені приємно знати, що вона в мене є. Думаю, що критикують людей за нормальне життя не ті, хто на фронті, а ті, хто у найбільшій безпеці, а то й закордоном. Я радію з того, що десь існує нормальне життя завдяки нашій роботі.
Пріоритетом у жінок повинно бути здоров’я, завжди. Якщо ви втратите здоров’я, ви не зможете бути корисною для тих, кого любите. Проходьте рутинні чекапи у гінеколога, мамолога. Ходіть до дантиста. Слідкуйте за психологічним станом. На жаль, немає зараз іншого виходу, ніж навчитися жити у стресі. Якщо у вас є така можливість, пройдіть курс тактичної медицини або першої допомоги. Це значно збільшить шанси на виживання вас та ваших дітей.
Після перемоги
Все складно зараз. Ніхто з нас у підрозділі не воював, не готувався бути військовим. На щастя в мене тунельний зір, коли я працюю з пораненими, я точно знаю, що треба робити й не відволікаюся. Коли ми рятували нашого першого пораненого з початку війни, я навіть не помітила, що навколо був мінометний обстріл. Я серед перших потрапила з гумконвоєм на деокуповані території на Київщині. Я не плакала від того, що бачила, але тільки тому, що в мене було багато роботи, а коли я працюю, я концентруюся на тому, що треба зробити. Але те, що я побачила, змусило мене буквально посивіти. Я нікому ніколи цього не пробачу.
Я, напевне, стала більше українкою і націоналісткою, ніж деякі українці. До речі, довго я не могла отримати громадянство, але зараз говорять, що як тільки я підпишу контракт з ЗСУ, то отримаю громадянство за спрощеною процедурою. Це буде великий день, але набагато більшим святом стане перемога — в мене вже є пляшка шампанського. Після перемоги я хотіла б народити та виховати нового українця чи українку. Я довго не планувала цього взагалі, але війна змінила мої думки. Батьком моєї дитини, думаю, буде людина, яка захищає зараз Україну, як і я.
Публікацію підготувала команда WoMo.ua за підтримки представництва Фонду Фрідріха Науманна за Свободу в Україні. У публікації подано погляди авторів, які можуть не збігатися з позицією Фонду.
