Виктория Покатис
Інструктор з тактичної медицини Анастасія Леонова каже, що приїхала до України у 2015-му році тому що відчула свою частину колективної провини за дії РФ. У цивільному житті вона — сомельє. Але ставши інструктором з тактичної медицини, Анастасія навчила вже понад три тисячі українських військових.
У спецпроєкті “Незламні” Анастасія розповідає усю правду про найбільші труднощі для жінок на фронті і про те, за що воює наша армія.
Інструктор з тактичної медицини
У цивільному житті я сомельє. У мене була своя школа вина, я була менеджером по імпорту, провела багато дегустацій, багато навчала — мені взагалі подобається навчатися самій та навчати інших.
Свого часу я вчилася на парамедика-рятувальника, пройшла курс, коли у нас в Росії підривали житлові будинки. Сучасний натівський курс тактичної медицини я з колегами перекладала у 2014-215 роках у Москві. Приходила з роботи, сідала перекладати розуміючи, що якщо це хтось знайде у моєму комп’ютері, то я матиму проблеми. Менше з тим, коли я приїхала до України, то пройшла курс по своїй же методичці. У 2015-му році я навчала тактичній медицині бійців на полігонах близько 3 тисяч українських військових. Медичної освіти в мене немає, але вона й не потрібна для того, аби бути інструктором такмеда.
Тактична медицина — це про те, щоб не дати людині померти. Ми не проводимо операцій у полях, ми зупиняємо критичні кровотечі, працюємо з усіма видами травм, а лікувати будуть вже лікарі. Більш того, експерти кажуть, що освіта лікаря іноді заважає виконанню завдань з тактичної медицини.
Перед повномасштабним вторгненням у лютому я розуміла, що щось буде, читала аналітику, дивилася новини, в тому числі західні. Я розуміла, що всі ці передбачення не просто так, але мала крихітну надію, що вони там не остаточно з’їхали з глузду, що будуть бомбити Київ. Але у ніч на 24 лютого я прокинулась раніше — мій кіт захворів і я погано спала. Я почула вибухи. Були моменти тваринного страху, руки тремтіли, але мені вдалося швидко зібрати себе до купи. Про те, щоб десь бігти за кордон думки точно не було. Я свідомо обрала Україну своїм домом і нікуди втікати не збиралася. Звісно, що намагатися записатись у військо з моїм російським паспортом було б нерозумно. Перший час я сиділа на координації допомоги: в мене було багато чатів, мені вдавалося звести тих, кому потрібна була допомога з тими, хто міг допомогти.
Потім мої друзі нарешті покликали мене прочитати курс такмеда до одного з добровольчих батальйонів. Все почалося з однієї вечірньої лекції, після якої мені запропонували курс. Я не могла повернутись додому через комендантську годину, подумала ніч і на ранок сказала, що залишаюсь у батальйоні і навчатиму добровольців. Я повернулась додому, за чверть години зібрала речі, доручила сусідці дбати про кота і з того часу працюю інструктором.
Я відчуваю шалену відповідальність. Від того, як я навчу своїх бійців залежатиме чиєсь життя.
Жінки на фронті
Армія порівняно з 2015-м роком дуже змінилася. Військові краще підготовлені до всього. До мене ніколи не було якогось упередженого ставлення. Важить яка ти людина. Звісно, якщо ти ходиш як дєвочка-пріпєвочка і на все у тебе відповідь: “Ой, я сама не знаю, допоможіть”, то до тебе буде одне ставлення. Якщо ж ти — людина на своєму місці, професіонал, то всім байдуже, який там в тебе набір хромосом. Наразі по великому рахунку у жінок немає якихось глобальних проблем в армії. Саме тому нас дуже зачепила заява радника Олексія Арестовича щодо жінок, мовляв, їх у війську і за людей не вважають. Це заява людини, яка й гадки не має про реальний стан справ.
Якщо є чоловіки, які не вважають жінку людиною, то це їхні проблеми і саме вони й є найбільшою проблемою жінок в армії. У моєму ж підрозділі такого ставлення і близько немає.
Що мене підтримує на щоденній основі. Наприклад, коли мене не їдять комарі. Ми деякий час були у таких лісах, де жила дуже зла мошкара, гірше комарів. Це було нестерпно. Зараз ми в іншому місці, то ж з цим легше. А так з щоденного догляду – вмивання, крем з максимальним захистом від сонця. Для жіночої гігієни умови поки що приблизно як у поході. Я не знаю, як буде на Сході, куди ми вирушимо, але зараз з цим все гаразд, принаймні півлітра води на гігієнічні потреби можна завжди знайти. Є ще такі губки, якими можна вимити все тіло й без води. Є такий портативний душ, якого вистачає на 7 хвилин, це навіть більше, ніж достатньо. Це не входить до базового забезпечення, але ніхто не забороняє купити його.
Потреби фронту
Мотивація бійця має значення. Спочатку я бачила наш підрозділ, коли всі були добровольцями, і це одна справа — всі дуже вмотивовані. Коли ж нас доукомптектували людьми, яких мобілізували, то різниця дуже відчувалася. Хоча, звісно, при грамотній роботі з такими бійцями, їх можна налаштувати дуже добре, навіть якщо вони прибули ненавчені й непідготовлені. Проте, я вважаю, що армія не повинна бути місцем покарання. Тобто коли роздають повістки якимось порушникам на пляжах, це неправильно. Хай би краще відправляли їх на громадські роботи. В армії потрібні спеціалісти. Нам потрібні зараз айтішники для роботи з дронами, потрібні офіцери.
Нам потрібні люди фізично витривалі. Бо якесь хлоп’я 50 кг ваги не зможе бігти з автоматом. Так само коли до нас відправили цивільних медсестер. У нас була така зовсім неспортивна жінка, яка у своїй поліклініці займається налагодженням грудного вигодовування. Навіщо вона в армії? Звісно, набагато більше користі від неї саме у тій поліклініці. Вона туди й повернулася зрештою.
Дуже важливо в армії вміти самоорганізовуватись, вміти жити у колективі. Стає в пригоді досвід походів і життя в наметах. Ми витрачаємо багато часу на навчання геть непідготовлених людей.
Чого від тилу нам точно не треба: саморобних турнікетів, наприклад. У мене є ціла колекція всякого непотребу, на яку хтось витратив багато часу, пришиваючи на латекс якісь кільця, вушки, палички — все це не працює, не треба його нам привозити і здавати на це гроші. Є ще саморобні дуже смішні плитоноски. А ось маскувальні сітки нам дуже треба. Зараз потрібні у літніх кольорах, бо весняна гама не підходить.
Як жити у тилу
Військовим дуже приємно отримувати листи від дітей, малюнки, ми їх одне одному показуємо. Одного разу нам з колегою дали маленькі дитячі малюночки на касі супермаркету, і один намальований котик досі живе у моєму гаманці.
Ми тут зовсім не святі. Багато хто тут взагалі не вірить у бога. Ми не сидимо з сумними обличчями. Ми дуже багато сміємось та жартуємо, іноді аж живіт болить. Ми багато обіймаємося.
Якщо хтось в тилу ходить в кафе, або постить квіти й котиків у соцмережах, то адекватні військові дуже радіють цьому. Ми взагалі за те і воюємо, щоб хтось спокійно пішов у кафе. Ми щасливі, що Київ, який ми відстояли, живе більш-менш нормальним життям. Я сама, наприклад, купила собі для підняття настрою червону помаду. Звісно, я не фарбуватимусь нею у полях, але мені приємно знати, що вона в мене є. Думаю, що критикують людей за нормальне життя не ті, хто на фронті, а ті, хто у найбільшій безпеці, а то й закордоном. Я радію з того, що десь існує нормальне життя завдяки нашій роботі.
Пріоритетом у жінок повинно бути здоров’я, завжди. Якщо ви втратите здоров’я, ви не зможете бути корисною для тих, кого любите. Проходьте рутинні чекапи у гінеколога, мамолога. Ходіть до дантиста. Слідкуйте за психологічним станом. На жаль, немає зараз іншого виходу, ніж навчитися жити у стресі. Якщо у вас є така можливість, пройдіть курс тактичної медицини або першої допомоги. Це значно збільшить шанси на виживання вас та ваших дітей.
Після перемоги
Все складно зараз. Ніхто з нас у підрозділі не воював, не готувався бути військовим. На щастя в мене тунельний зір, коли я працюю з пораненими, я точно знаю, що треба робити й не відволікаюся. Коли ми рятували нашого першого пораненого з початку війни, я навіть не помітила, що навколо був мінометний обстріл. Я серед перших потрапила з гумконвоєм на деокуповані території на Київщині. Я не плакала від того, що бачила, але тільки тому, що в мене було багато роботи, а коли я працюю, я концентруюся на тому, що треба зробити. Але те, що я побачила, змусило мене буквально посивіти. Я нікому ніколи цього не пробачу.
Я, напевне, стала більше українкою і націоналісткою, ніж деякі українці. До речі, довго я не могла отримати громадянство, але зараз говорять, що як тільки я підпишу контракт з ЗСУ, то отримаю громадянство за спрощеною процедурою. Це буде великий день, але набагато більшим святом стане перемога — в мене вже є пляшка шампанського. Після перемоги я хотіла б народити та виховати нового українця чи українку. Я довго не планувала цього взагалі, але війна змінила мої думки. Батьком моєї дитини, думаю, буде людина, яка захищає зараз Україну, як і я.
Публікацію підготувала команда WoMo.ua за підтримки представництва Фонду Фрідріха Науманна за Свободу в Україні. У публікації подано погляди авторів, які можуть не збігатися з позицією Фонду.